— Мамина школа, так, Вадиме? – сказала свекруха безапеляційно, – Ну, ну! Панами стали, куди вам до бабусі, так? – я не встигла навіть зрозуміти, що цього разу трапилось, як грюкнули вхідні двері і свекруха вискочила із квартири. За кілька хвилин уже дзвонив чоловік обурений ситуацією.

Маю я великий клопіт зі своєю свекрухою. Вміє та жінка знайти привід для образ навіть там, де його бути не може узагалі. Дійшло до того, що я вже й не знаю, що при ній говорити, але й мовчання то також привід для чергової сцени.

Ангеліну Ігорівну я лиш одного разу назвала “мамою”, бо у моїй родині так прийнято було. Сестра свекруху мамою величає, моя мама батькову матір так кличе.

Однак, коли я свекрусі те сказала, то та аж захлипалась. Виявилось мої слова у її пом’яті розбурхали давно забуті спогади про доньку якої у неї ніколи не було, а вона так її хотіла. Чоловік тоді зробив великі такі очі і почав шепотіти, що у їхній сім’ї то важка тема, бо мама мріяла про доньку, але не склалось, тож має двох синів.

Свекруха для своєї доні навіть речі якісь уже купувала, але мусила все викинути, бо ж Бог дав двох синів. Звісно, вона рада, що в неї є діти і любить своїх хлопців, але мамою я її називати не повинна була.

Наступна сцена з образами і слізьми сталась тоді, як я запросила свекруху до себе на день народження. Того разу я не вгодила тим, що занадто багато часу приділяла своїй мамі, щось із нею шушукалась, а от до свекрухи за увесь вечір лиш кілька фраз кинула.

І байдуже, що ми із мамою на те свято все готували. Гостей було багато і ми ходили вдвох коло столів. Говорили ми про те, що ще подати, чи забрати, а Ангеліна Ігорівна узагалі на початку свята заявила, що в неї у голові паморочиться, тому пішла і лягла у кімнаті. Я не така, бо більше часу із мамою своєю була.

От таких надуманих приводів для образ і сліз було у свекрухи повно за десять років нашого спільного життя із її сином. Але, коли у нас син з’явився, свекруха просто всі межі перейшла.

— Чому ти не покликала мою маму на перше купання малюка? – запитав у мене чоловік одного дня, – Вона все підготувала, спеціально з роботи відпросилась на той день, а ти не зателефонувала, навіть. Хіба ти не знаєш, як вона чекала першого онука?

Я просто отетеріла. Ну як я мала здогадатись, що Ангеліна Ігорівна собі такі плани наскладала?

Кажу, що взавтра хай приходить, разом і покупаємо, але почула, що вже не треба, бо ж важливе саме перше купання, а я свекруху зневажила.

Потім були хрестини і знову свекруха залишилась ображена, бо моя мама в церкву поїхала, а вона хоч і була в хаті, хоч і хотіла, але їй не запропонували.

Щоразу я йшла на примирення перша. Не хотіла загострювати вважала, що розумніший
повинен вибачення попросити. Робила все заради миру в сім’ї.

Але, за роки ці склалось дивне таке до мене ставлення: я винна що б не було і вже не послугу роблю вибачаючись, а прямо зобов’язана таке маю. Не тільки свекруха, вже й чоловік вважав, що мама права, а от я не здогадалась, не прочитала думок, не знайшла слів правильних.

Ну а на минулому тижні сталось те, що швидше за все покладе кінець нашому шлюбу і все з вини тієї ж свекрухи. Того дня вона прийшла до нас на гостину, але вже за кілька хвилин вилетіла з дому ображена.

Я відчинила двері Ангеліні Ігорівні, вона зайшла у дім. Я запитала, чи не пригостити її кавою, коли та погодилась я пішла ту каву готувати.

Доки я на кухні була, моя свекруха пішла в кімнату до онука, який саме складав вежу із кубиків.

Малий був настільки захоплений процесом, що бабусі і не помітив. А коли все ж побачив її сказав “О бабуся!” і поклав ще один кубик на свою вежу.

Свекруха ж зчинила сцену, бо трирічний онук не кинувся до неї і не виказав ніякої радості. Вже вона сказала, що я у вуха малому вливаю про неї щось не хороше і що другу бабусю він любить і біжить до неї, а от, як вона приходить то нуль реакції.

Вилетіла свекруха з квартири ще до того, як я зрозуміла, що трапилось. А вже за хвилину мене чоловік набрав і почав вимовляти за те, що я не шаную його матері і, що вона вийшла від нас уся в сльозах.

Тоді я вперше не витримала. Та ну скільки ж можна?

— Хай думає що хоче. – кажу, – Навіть заморочуватись не стану. Може взагалі не приходити, так легше і простіше буде всім. Хоча ж вона прийде все одно, бо де ще зможе знайти глядачів для чергової сцени своєї.

Так от тепер у нашій сім’ї ніякого миру. Чоловік мій говорить, що я повинна взяти нашого сина і йти вибачатись перед його мамою. Мовляв, ми вчинили дуже не гарно по відношенню до його неньки і вона тепер спати спокійно не може, адже їй не зрозуміло, чим то вона заслужила від нас такої зневаги.

А я вперше за десять років нікуди йти не збираюсь. Я просто виморилась від цих сцен, і від характеру своєї свекрухи. Чого я маю під когось підлаштовуватись, комусь годити і вічно бути винною? Нікуди не піду і крапка.

Ну от скажіть, хіба я не права у цій ситуації? Чи все ж мир у сім’ї важливіший?