Бабуся Віри ніколи не робила помилок. І важливі поради давала «як у воду дивилася». До неї зверталися по пораду знайомі, вона нерідко й відмовляла, посилаючись на самопочуття, але у важливих питаннях – ніколи.

Щоправда, хворіла після цього. Зляже на кілька днів і не зрозуміло, що з нею. Спочатку її передбачення і подальші нездужання якось не пов’язували одне з одним, але потім стали помічати… Та й із віком це проявлялося дедалі важче й важче. Раніше полежить пару годин, а то й менше, а тепер хвороба затягувалася на кілька днів.

Хворіла вона якось дивно: начебто і не температура, і не тиск, і нічого навіть і лікарі виявити не могли, але скаржилася на слабкість, ломоту в суглобах і головні болі. Возили бабусю і на спеціальне обстеження, щоб зрозуміти, чому голова болить, але жодної патології не виявили. Та вона й сама говорила, що навряд чи там щось погане, інакше вона стільки б і не прожила, болі ж в неї – давнішні, з молодості ще.

Її дочка, мати Віри, помітивши, що такі тривалі нездужання і болі стали з’являтися після того, як мама дає пораду, як вчинити в невизначеній ситуації, тих, хто питає про це, почала ганяти, а сім’ї заборонила питати про це в бабусі.

— Вона у нас ніби як екстрасенс. Ну, як віщунка, чи що… Може, й не така сильна, але ж передбачити може. Але бачиш, як потім розплачується за це… Тож бабусю не чіпайте, а то ще раптом розхворіється сильно або ще що.

Про це саме «ще що» було всім зрозуміло, але цього слова в родині уникали.

Бабусі виповнилося не так давно шістдесят років, а виглядала вона на всі вісімдесят, не менше. Вона завжди була доброю, доброю, усіх пестила, жаліла, готувала дуже смачні млинці, та й не тільки млинці, а й інше. Любила, звісно, пригадати своє життя, особливо, коли пригощала своїм власноруч приготованим або в’язала нескінченні шкарпетки-светри. Віра дуже любила послухати бабусю, щось і їй розповідала про своє життя, але порад не просила – пам’ятала материнський наказ, та начебто і все гладко в неї в житті складалося.

Одного далеко не прекрасного дня бабуся розхворілася, і не на жарт. Викликали лікаря, було вирішено покласти бабусю в лікарню. Віра бігала в лікарню до улюбленої бабусі щодня і ось одного разу та сказала:

— Відчуваю, небагато мені залишилося, зовсім небагато…

Віра намагалася вмовляти бабусю, але та лише негативно хитала головою:

— Ні, Вірочка, скоро вже, зовсім скоро… Я б і рада ще пожити, та зносився мій земний вигляд, – і помовчавши, додала. – Я сама в цьому й винна.

Із цими словами вона важко повернулася на бік і дістала з шухляди тумбочки годинник – срібний, на ланцюжку.

— Ось, Вірочка, тобі залишаю. Годинник цей особливий.

І бабуся розповіла, що за допомогою цього годинника можна переміщатися в часі, але тільки вперед, хоча й не набагато. «А назад, Віро, ходу немає нікому».

Годинник цей потрапив до бабусі давно, ще коли вона, зовсім молоденька, працювала в лікарні санітаркою і доглядала самотню жінку, дуже хвору. Близьких у тієї жінки не виявилося, був у неї один тільки син, та й той жив далеко, аж в Америці, що було на ті часи великою рідкістю.

Жінка на знак подяки за доброту й залишила бабусі Віри цей годинник та пояснила, як ним користуватися.

— Тільки я тобі такої долі не хочу, – важко дихаючи, сказала бабуся.

– Адже я з доброти годинником цим користувалася, коли треба і не дуже, людям все допомогти хотіла. А потім почала помічати, що старшою стала виглядати, ніж ровесниці мої, яке б не було в них життя.

Спочатку я це з годинником не пов’язала, думала, природа в мене така, а після одного разу побачила… Я тоді зазирнула майже на рік уперед, потрібно це було сильно. Та я й не шкодую про той випадок, хоча раніше я так далеко не заходила. Потрібно це було для твоєї мами, а може, і для мене самої, бо дуже я переживала, чи добре їй жити буде з цим хлопцем, за якого вона начебто заміж збиралася, хоча й сама вона тоді ще сумнівалася. Вона ж красуня, мама твоя, та й дід твій гарний був, я ось за допомогою годинника дізналася, як зробити так, щоб ідеальною обраницею йому здатися. І не тільки здатися, а й стати. Про це я теж не шкодую, тоді, через дідуся твого, я часто вперед заглядала, хоча й ненадовго. А от через твою маму довелося далеко вперед подивитись, сумніви в мене були, і не маленькі. І побачила я… Гарний усе ж таки хлопець, за такого можна заміж виходити. Адже це батько твій, Вірочка.

Бабуся перевела дух, а Віра тільки слухала її, не перебиваючи.

— Ось після цього випадку я, коли повернулася в сьогодення, якраз і побачила, що набагато старшою стала виглядати. Тоді все й зрозуміла. Відтоді я годинником усе ж таки продовжувала користуватися, і, знаєш, онуко, не шкодую, адже таке життя, яким ми тепер живемо, багато в чому завдяки годиннику і влаштувалося.

Кажуть ось, «якби знав, де соломки постелити». А я знала. І діда твого від нещасного випадку відвела, від друзів непотрібних вчасно дітей своїх обгородила, та й життя їхнє спрямувала як найкраще. Багатьох глухих кутів вдалося мені в житті уникнути і своїм рідним не дати туди зайти. А правильні рішення ухвалювати теж треба вчасно, що не завжди виходить у житті, Вірочко. У мене ж вийшло, ви всі щасливі, тож ні про що я не шкодую, нехай годинник і забрав у мене частину життя.

Вірочка плакала, бабуся дихала важко, але погляд її був спокійний.

— І людям, іншим, теж у житті допомогла, друзям своїм. Про те теж не шкодую. Справа ця потрібна. Та й я від людей багато добра бачила, дуже багато, люди багато вдячні… Не знаю, як зараз, а раніше так було. Прожила я, дівчинка, щасливе життя.

Бабуся взяла Віру за руку і подивилася проникливо в її очі.

— Тобі я хочу тільки щастя. І все ж не бажаю такої долі, бо хочу, щоб ти довше прожила. Вірочка, годинник тепер у тебе, але ти вже рідше ним користуйся, сама знаєш, яка за це буде заплачена ціна. А якщо зможеш, зовсім не користуйся, – бабуся віддихалася. – Напевно, зовсім так не вийде… Життя, воно таке, ставить нас іноді перед важким вибором… Заради близьких ми готові на все. Але тільки, Вірочка, знай, це дуже дорогого коштує, і йти вперед, у майбутнє, поки воно не настало, потрібно тільки в дуже складних ситуаціях, дуже рідко, тоді сильно на тобі це не позначиться. І не заглядай далеко вперед, ось це по-справжньому небезпечно для здоров’я. Вірочка витирала сльози й кивала.

— Хотіла я, було, їх зовсім знищити або викинути. Але потім подумала, що не потрібно це. Якщо користуватися годинником з великим розумом, адже користь одна. Це я, не знаючи ціни за це, робила так надто часто, а потім вирішила, що по-іншому й не варто, що вже тепер… А ти знаєш усе. І ти дуже розумна, онучко, знаю, що будеш обережна.

Бабуся пояснила Вірочці, як користуватися годинником, і ще раз попередила, що робити це треба якомога рідше. Потім вона заплющила очі, вигляд у неї був стомлений. Через якийсь час вона заговорила знову.

— Йди, внучко, завтра не приходь, відпочинь. Завтра не побачимося, потім… Іди, Вірочка…Вона вклала годинник у руку Вірі і склала її пальці так, що годинник опинився в кулачку дівчини.

— Іди, Вірочка, відпочивати буду.

Вигляд у неї, незважаючи на втому і хворобу, був умиротворений. Такою і запам’яталася вона Вірочці. Пішла бабуся тієї ж ночі, тихо, говорили, що спокійно, без мук.

Вірочка побачила її тільки через два дні. Плакала, звісно, і обіцяла зробити все, як бабуся і говорила.

Відтоді Вірочка годинником жодного разу не користувалася, хоча й минуло кілька років. Все в її житті йшло добре, а можливо, тому, що життя її текло так, як його направила бабуся.