Я ніколи не збиралась жити зі свекрухою, та обставини так склалися. Коли мій Захар на війну пішов – сказав мені:

— Ну, що ти будеш сама сидіти в квартирі з дитиною. Переїжджай до моєї мами в село. В неї будинок великий, ти однаково в декреті, зможемо

зекономити й житло не орендувати.

Спочатку я відмовлялась. Та згодом подумала, що може й легше мені з кимось буде. Все ж синові всього рік. І переїхала. Якби ж я тоді

знала, в яке пекло попаду. Вже в перший день

Валентина Дмитрівна заявила:

— Тобі дуже вигідно в мене жити. Але мусиш відробляти. Без діла нічого сидіти. Завтра будемо закрутки робити: помідори, перці. Того вставай в шостій ранку.

Якось мені не хотілось відразу відмовляти.

Подумала, допоможу, нехай. Той день на все

життя запамʼятаю. Надворі спека, на кухні дихати нічим, малий прокинувся, плаче. Я хотіла піти до

нього, а свекруха почала:

• Ти не маєш за першим криком до дитини бігати, нехай плаче.
• Він тут не звик, все чуже, ну як так.

Згодом кожен день Валентина Дмитрівна давала мені завдання. Займатися дитиною я не мала

колИ.

— Ми як росли, батьки на городі, а ми поряд.

Щойно ходити почали – вже допомагали.

Відкрити

За кілька місяців такого життя я почувалась геть виснаженою. Розуміла, що треба звідти тікати, та не знала, як чоловікові сказати, не хотіла його

турбувати. Мабуть, через увесь цей стрес я й

почала хворіти. Почався якийсь грип, температура, горло. Але Валентина Дмитрівна не вважала, що це привід для відпочинку.

• Завтра идемо картоплю копати, вже час.
• Я не можу, температура 39, не витримаю.
• Випий парацетамол і йди.
• А як я після того до лікарні потраплю?
• Ти молода, що тобі буде.Наступного дня на вулиці була сильна злива. Я навіть зраділа, подумала, що картопля відміняється і лягла спати. Та раптом свекруха залетіла в кімнату.
• Чого це ти спиш?
• Там дощ, куди ми підемо.
• І що, що дощ, завтра свято велике, а тоді неділя, не може картопля чекати.
• Не піду я з температурою, ще й у дощ!
• Як хочеш тут жити, то картоплю копай, коли я скажу!

• Це була остання крапля. У жахливому стані, з грипом, а можливо й коронавірусом, я подзвонила подрузі і попросила забрати

  мене. Зняла номер у якомусь поганенькому

  готелі, зібрала речі, сина й поїхала. Було важко, та терпіти свекруху далі я не могла. На вечір мені зателефонував чоловік. З його голосу я зрозуміла, що свекруха вже з ним поговорила.

• Тобі що важко було мамі допомогти?
• Послухай, я хвора, температура висока, ти що

• – Не вигадуй, ти з малою дитиною. Куди підеш?

  хочеш, щоб я сконала на тому городі. Ще й під

  дощем!

  — Та мама мені все розповіла. Каже, що ти увесь час без діла сидиш і лише скаржишся. Треба ж трохи вдячною бути. Все ж ні за що грошей з тебе

  не беруть.

  – Знаєш що, як хочеш, то самий там живи. Я не

  повернусь.- Не вигадуй, ти з малою дитиною. Куди підеш?

  — А поїду до сестри в Німеччину, там житиму.

  Посварились ми. Згодом Захар дзвонив, просив

  до Валентини Дмитрівни повернутися, а я вже не хочу. Це не життя, а рабство якесь. Звісно, руйнувати сімʼю не хочеться, та що мені робити. Чоловік гроші не хоче на оренду житла давати, а я до його навіженої мами не повернусь. От як мені бути?

  Що ви відчуваєте після прочитання цієї публікації? Поділіться своїми емоціями! Обирайте емодзі, які найбільше відповідають вашим

  почуттям:

  ЧИ

  . Ваша реакція має

  значення!