Тоді ми поїхали до нього на Закарпаття. І тут я дізналась, що його тато місцевий багатій, котрий має безліч всього – кілька виробництв, кілька ресторанів, магазинів і ще там щось. Його батьки жили у величезній віллі та мали помічників.

Спочатку мені прикро стало, адже я боялась, що усі казатимуть, що я обрала Микиту через гроші.

А це ж було зовсім не так.

Та його батькам я сподобалась. Ми зіграли гарне весілля і вирішили повернутись до Києва. Та влаштуватися в столиці виявилось не

так просто. Ще й я народила. Тож свекор запропонував:

– Нащо вам той Київ? Їдьте до нас. Матимете й

житло й роботу.

Я не дуже хотіла, та Микита наполіг. Тим паче тоді пандемія почалась, у великому місті

залишатись якось бажання не було. Ми

переїхали. Свекри відразу дали нам квартиру.

Микиті тато знайшов роботу. Я сиділа з сином вдома. Та з часом я почала помічати, що між свекром і моїм чоловіком не все добре.

Неодноразово Валентин Іванович в моїй присутності казав:

— Ти мусиш працювати, а не просто приходити в

офіс і каву пити!Вони сварилися дедалі частіше. І врешті Микита звільнився.

— Нащо ти це робиш? Зараз з роботою так важко!

А це ж бізнес твого батька.

— Я з ним нізащо не працюватиму. Як хочеш, то

ти працюй!

Прикро було таке чути. Микита вперся, хоча й стверджував, що знайде роботу. Та час минав, а

він й далі без діла сидів. Або десь вештався з друзями, або грав на приставці. Мене це все страшенно засмучувало. А я ж не мала нікого в Ужгороді. І якось в розпачі пішла до свекрухи.

– Я вже не знаю, що мені робити. Так жити не можна! А дитині який поиклад

• Але ж гроші у вас є, все маєте.
• А хіба лиш в грошах справа. Та й чи це нормально, що дорослий чоловік кожну копійку в батьків бере.
• Слухай, онук вже не малий, та й я поруч.

Виходь ти на роботу. Впевнена, щось знайдеться

тобі.

Я вирішила спробувати. Та чесно кажучи,

розраховувала, що Микита побачить, що я

працюю і засоромиться. Його тато влаштував мене на виробництво менеджером. І знаєте, мені

так сподобалось, що я поринула з головою в цю

справу. А за пів року він сказав:

• Знаєш, я думав, це так, для галочки. Та в тебе талант. Будеш директором в моєму новому проєкті.
• Але ж скажуть, що це по блату!
• Вперше було так, але зараз зовсім ні! Ти

заслужила!

Я була в захваті, дуже полюбила свою роботу. Та Микита від цього казився. Він почав до всього прискіпуватися. Найбільше до того, що я нічого не роблю вдома. А я й справді не встигала готувати й прибирати. Час від часу запрошувала прибиральницю, їжу з ресторану носила. А решту, як на мене, він міг самий

робити.

— І що, ти тепер ніколи нічого не робитимеш вдома? І нащо мені така дружина? Що тобі бракували? Жила собі, як кіт в маслі, що

бракувало?

• Ну, я хочу розвитку.
• Не потрібна ти мені зі своїм розвитком.

Посварилися ми страшенно. Я зібрала речі, сина й поїхала до свекрів. Вони мене прийняли, дали чаю, та тоді Валентин Іванович сказав.

— Дивись, буду з тобою відвертий. Ти й справді гарний працівник. Але я не хочу, щоб ви з Микитою розлучались. Адже боюсь, що він тоді взагалі пропаде. Того кидай роботу і повертайся

до нього. Дасть Бог вдасться його врозумити.