Моя совість чиста, я не вбивця: я захищаю свою країну, свою церкву, своїх батьків.

Олександр народився 23 червня 1976 року в Херсоні, пізніше родина переїхала до Вінниці. Закінчив Вище професійне училище у Погребищі за спеціальністю водія-автослюсаря. Пройшов строкову службу. Якийсь час займався бізнесом, мав власний магазин сантехніки. Але головне своє покликання він знайшов у духовному служінні. Був рукопокладений на пасторство у церкві «Благодать», брав участь у створенні церкви «Життя» у Вінниці, а згодом став першим пастором церкви «Світло життя».

У 2022 році разом із родиною оселився в селі Агрономічне. Із дружиною Іриною виховували чотирьох дітей — трьох доньок і сина.

Коли розпочалася війна, у 2014-му, Олександр активно волонтерив і водночас здійснював капеланські виїзди на передову. А з перших днів повномасштабної російської агресії добровольцем став на захист України. Рішення йти на фронт було свідомим та узгодженим із сім’єю.

«Я з Богом поговорив, Він тобі має сказати», — згадував Олександр розмову з дружиною. Жінка розплакалася і відповіла: «Він мені вже давно сказав. Я розумію, що ти робиш, і мушу тебе відпустити».

Одразу після цього чоловік із братом вирушили на захист Київщини — «серця України», як казав Олександр.

Чоловік служив у лавах 1-го штурмового батальйону 3-ї окремої штурмової бригади, пройшов шлях від молодшого сержанта до молодшого лейтенанта, став командиром взводу снайперів. Цієї справи його навчив двоюрідний брат Олександр Миколаєнко на позивний «Грек».

«Він дуже швидко запам’ятовував, занотовував дуже багато речей. Мене лякало, бо я його відмовляв, просив залишитися просто стрільцем або кулеметником. Але він все ж обрав непросту спеціальність… і став одним з найкращих», — ділився «Грек».

Свою майстерність Олександр відточував не так на полігонах, як у реальних бойових вилазках. Його влучність вражала — він нищив ворогів на відстані до 1100 метрів. Окрім бойових завдань, займався відбором та вишколом снайперів для свого підрозділу і 60 ОМБр.

Чітко пам’ятав «Капелан» свій перший снайперський досвід: «Бачив, як російські солдати ходили у повен зріст і нікого не лякалися. Я заліг у засідці… Побачив мішень, зробив постріл — ворог не впав, але застрибнув у бліндаж, як у басейн. Я зрозумів, що важко поранив його. А за дві хвилини вийшов інший солдат — просто як грудна мішень переді мною. Було складно промахнутися. Я вистрелив, і він упав. Це перша моя практика, де я бачив ураження ворога».

Бойовий шлях воїна пролягав від оборони Києва до протистояння з ворогом на Запорізькому, Херсонському напрямках та під Бахмутом. На фронті він завжди залишався вірним своїм духовним переконанням і чітко розмежовував захист та убивство: «Я як був пастором церкви, так і залишився. Поєднується це дуже просто. Написано ж у Біблії, які чесноти повинен мати пастор: захищати свою отару, турбуватися про них. Я повинен оберігати свою сім’ю, захищати її. Так само — і країну. Усім, із ким спілкуюся, говорю, що маю чудовий сон, совість моя чиста, я не вбивця. Я захищаю свою країну, свою церкву, батьків. Хочу, щоб вони зустріли старість у рідній країні, нікуди не тікаючи».

Позитив і віра неодноразово рятували його в найскладніших ситуаціях. Під час запеклих боїв у Бахмуті життя Олександрові врятувала звичайна чашка кави.

— Був найсильніший обстріл, техніка гатила без зупинки, від посадки лишилися тільки пеньки. Хлопці сиділи в бліндажі за 150 метрів, а я з кулеметом — у кущі. Мені дуже схотілося кави. Хлопці закричали з укриття, що зварили. Я дочекався паузи між вибухами і побіг до них. Зробив кілька ковтків і повернувся. Прибігаю — а на моєму місці стирчить двометрова колода, що вгрузла в землю після вибуху. Відтоді кажу всім: якщо Бог спонукає випити кави, йдіть і пийте, це може врятувати життя, — розповідав він в інтерв’ю.

На жаль, одного разу ворог виявився спритнішим. Молодший лейтенант Олександр Олівко загинув 5 вересня 2026 року на бойовій позиції внаслідок влучання ворожого FPV-дрона.

«Боже, як же боляче… Завжди усміхнений, смиренний, скромний, богобоязний і з неймовірно добрим серцем, наш благословенний брат Саша Олівко залишив цей жахливий світ зла та болю, і вже вдома… Зразок справжнього чоловіка, батька та брата завжди буде в нашій памʼяті і серцях, доки знову не обнімемося, як у нашій кафешці в Ізюмі, вже в святих Небесах», — написав товариш «Капелана» Олександр Калинський.

Нині справу захисника продовжують 18-річний син і зять, які також боронять Україну.

За мужність і самовідданість Олександр Олівко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест», медалями «За сприяння обороні Києва» і «За мужність та відвагу».

Поховали воїна 10 вересня на Алеї Слави Сабарівського кладовища у Вінниці. За завітом самого Олександра, побратими та близькі прийшли віддати йому шану в білому вбранні та з білими квітами.

Честь Герою!

Фото: Третій армійський корпус, Всеукраїнський громадянський рух «Всі разом», Фейсбук-сторінка Александр Калинский, Фейсбук-сторінка Геннадій Мохненко

За матеріалами: Суспільне Вінниця

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform