Наш світ наближається до вирішального моменту.

Ендрю Міхта розклав все по полицях.

Деталі

Професор стратегічних досліджень Університету Флориди, старший науковий співробітник Атлантичної ради (Вашингтон, США) Ендрю Міхта в інтерв’ю ведучому програми “Студія Захід” Антону Борковському розповів про загрозу розширення війни, стратегічні цілі Путіна, роль Китаю, перспективи переговорів та ризики руйнування нинішньої системи міжнародної безпеки
Які наслідки для України та російсько-української війни випливають із серії дипломатичних самітів — зустрічі Путіна й Сі Цзіньпіна в Бішкеку, переговорів Зеленського з Трампом у США та загальної розмови між Сі Цзіньпіном і Трампом?

М: Так, пропоную розібрати це докладніше. З одного боку, ми бачимо фактичний союз Китаю та Росії. Китай, по суті, сприяє продовженню російської агресії проти України. Тож це, так би мовити, зустріч друзів. Я переконаний, що Путін тісно координує із Сі Цзіньпіном свої дії та наміри.

З іншого боку, адміністрація Трампа зараз намагається досягти двох цілей. Найважливіше для американців — завершити війну з Іраном так, щоб це не сприймалося як поразка США, і досягти цілей, які Дональд Трамп знову озвучив у своєму виступі в ООН, зокрема не допустити появи ядерної зброї в Ірану.

Саме тому адміністрація докладає зусиль, зокрема через місію Віткоффа та Кушнера, які раніше відвідали Київ і Москву, щоб дати президенту можливість, як він сам каже, укласти угоду про припинення насильства в Україні та завершення війни.

І нарешті, ваш президент Володимир Зеленський зараз намагається заручитися якомога ширшою підтримкою напередодні зими. Росіяни вдосконалили свої засоби ураження, особливо безпілотники, встановивши на них турбореактивні двигуни та збільшивши дальність польоту.

І я думаю, що Путін, з огляду на нинішні масштаби мобілізації в Росії та рівень її готовності, спробує зробити цю зиму вирішальною.

Тож усі ці зустрічі лише свідчать про те, наскільки небезпечнішою стає ситуація. І, можливо, ми наближаємося до вирішального моменту, коли стане зрозуміло, чого здатна досягти Росія, на що готові піти американці та наскільки далеко Китай готовий зайти в посередництві, якщо справа дійде до укладення угоди.

Чи теперішня траєкторія веде до пошуку компромісу, чи Путін буде методично реалізовувати свої руйнівні плани щодо України?

Ви порушили надзвичайно важливе питання. Наша адміністрація здебільшого намагається досягти миру через вирішення територіальних суперечок. І я вважаю це принциповою помилкою — як адміністрації Трампа, так і більшості американських політичних експертів.

Путін воює не за той чи інший клаптик землі. Він веде екзистенційну війну за відновлення імперії. Він прагне або підкорити Україну, або знищити її, якщо не зможе досягти свого військовим шляхом.

І ми на власні очі бачимо, як він крок за кроком руйнує вашу країну: завдає ударів по залізниці, енергомережі, позбавляє Україну можливості забезпечувати людей теплом узимку. І, відверто кажучи, вбиває українців — як військових, так і цивільних.

Я завжди повертаюся до головного: Путін не визнає самого існування української нації. І він неодноразово про це заявляв.

Отже, Путін керується російськими імперськими амбіціями. І сьогодні ми всі — я маю на увазі колективний Захід — розплачуємося за те, що не надали Україні належної підтримки у 2022 році та в наступні роки.

Я завжди казав: якби ми дали Україні все необхідне для першого наступу у 2022 році, коли Росія ще не мала налагодженої логістики, оборонних укріплень і належного командування, українська армія могла б розгромити російські війська на своїй території. Але ми надто боялися. Путін погрожував ядерною зброєю. Нам бракувало стратегічного бачення. І, відверто кажучи, його немає і досі. Ми так і не визначили, яким має бути завершення війни в Україні, щоб забезпечити стабільність у регіоні та тривалий мир.

Тож сьогодні ми розплачуємося за це. І найвищу ціну платите ви — мужній український народ. Це ціна двадцяти років політики умиротворення Росії з боку Заходу.

Щоразу, коли Путін застосовував військову силу, він здобував геополітичні перемоги. А ми майже нічого не робили, щоб змусити його заплатити за агресію. У 2008 році Путін вторгається до Грузії — німці добудовують «Північний потік — 1». У 2014-му він окуповує Крим — вони починають будувати «Північний потік — 2».

Пам’ятаю, коли я ще працював у Німеччині на Міністерство оборони США, Путін влаштував криваву бійню в сирійському Алеппо. І тоді я чув розмови про те, що росіяни повернулися на Близький Схід і тепер матимуть вплив на міграційні процеси.

Простіше кажучи, Захід, особливо напередодні цієї критично важливої зими, потребує чіткої стратегії, кінцевою метою якої має бути збереження суверенітету та незалежності України.

І ще один момент. Погляньте, як Росія розгортає війська вздовж кордону з Фінляндією, на Крайній Півночі, у Калінінградській області — колишньому Кенігсберзі, а також на її нинішні військові приготування в Білорусі. Я думаю, цієї осені та взимку Путін намагатиметься чинити тиск і на саме НАТО, особливо на країни, які надають Україні допомогу або через територію яких вона надходить.

Тож ризик переростання цієї війни в конфлікт значно більшого масштабу зростає. Ви бачили, що сталося із запровадженням нічної комендантської години в Нарві.

І, на мою думку, дедалі ймовірніше, що вже цієї осені все це може перерости у масштабну європейську кризу.

І нарешті, близько року тому Верховний головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО в Європі генерал Гринкевич заявив, що до 2027 року очікує війни на двох театрах воєнних дій.

Тож повернуся до своєї початкової думки. Китай перебуває в союзі з Росією, а також із Північною Кореєю та Іраном. Це вісь диктатур, яка сьогодні намагається зруйнувати чинний міжнародний порядок. І якщо Китай вирішить посилити тиск на Тайвань, то з огляду на те, наскільки розпорошені зараз американські сили, Росія може побачити в цьому нагоду посилити тиск і, цілком можливо, навіть спробувати порушити кордони НАТО.

Чи є вірогідним сценарій, за якого Росія завдасть удару реактивними дронами по об’єкту в країнах Центральної Європи: Польщі, Румунії, Балтії, офіційно вибачиться, але використає це як привід для нової мобілізації та подальшої ескалації?

Це цілком реалістично з двох причин. По-перше, хоча Європа нібито демонструє єдність і готовність протистояти Росії, насправді її країни по-різному сприймають загрози безпеці.

Що я маю на увазі? Країни на флангах НАТО — скандинавські та балтійські держави, Польща, Румунія — гостро відчувають екзистенційну загрозу з боку Росії.

Однак що далі на захід, то слабше це відчуття. Німецьке суспільство далеко не так сприймає російську загрозу. А у Франції, Іспанії чи Португалії її практично не відчувають. Європі бракує спільного розуміння загрози, яке могло б об’єднати її країни для рішучої відповіді.

І тому маємо парадокс: у Європі живе пів мільярда людей, її ВВП у багато разів перевищує російський. Населення Росії — лише 140 мільйонів, всього лиш тінь колишнього Радянського Союзу. Водночас Росія мобілізувалася на війну. І тепер росіяни прагнуть залякати європейців, а потім тиском і шантажем змусити їх піти на поступки.

Є кілька можливих сценаріїв. Один із них — естонський, над яким я свого часу працював понад два роки. Як ви знаєте, Нарва — фактично російськомовний анклав.

Путін заявив, і це вже закріплено в російському законодавстві, що Росія несе відповідальність за всіх російськомовних. Тож він може заявити, що лише захищає російськомовних громадян Естонії. Він може вдатися до атак безпілотниками, які вже відбуваються.

Ми постійно говоримо про гібридну війну, але, на мою думку, це неправильне визначення. Погляньте, що відбувається насправді: безпілотник в аеропорту Лейпцига, який міг спричинити численні жертви та руйнування, підпали заводів із виробництва боєприпасів, інциденти в Польщі та Британії, постійні порушення повітряного простору російською авіацією. Згадайте, як російські винищувачі перебували буквально за десять миль від Таллінна. Усе це — спроби залякати Захід. І, на жаль, досі жодної рішучої відповіді на них не було.

Можливо, ви пам’ятаєте, як генсек НАТО Марк Рютте, коментуючи ці інциденти, заявив: якщо росіяни порушуватимуть кордони НАТО, ми просто елегантно супроводжуватимемо їх назад. І це, мовляв, свідчить про нашу силу.

Я вважаю такий підхід хибним. Якщо росіяни запускають ракету на територію НАТО або їхні винищувачі порушують наш повітряний простір, їх потрібно збивати без жодних вагань. І ми маємо, образно кажучи, не лише збивати стріли, а й бити по тих, хто їх випускає.

Я переконаний, що неможливо відновити ефективне стримування, якщо не показати, що в тебе є не лише військові можливості, а й політична воля дати відсіч.

На жаль, саме цього нам досі бракує. І поки ми продовжуємо тремтіти перед російськими погрозами, ризик того, що сценарій, про який ви щойно говорили, справді стане реальністю, лише зростає.

З якою метою Кремль залякує Євросоюз — щоб змусити зменшити допомогу Україні, чи це підготовка до реалізації його ультиматуму щодо демілітаризації та контролю над Центральною Європою?

І тут ми повертаємося до того, про що я говорив раніше. Більшість західних урядів просто не розуміють Росії — її політичних цілей, історії та того, що стоїть на кону в цьому протистоянні.

Путін веде цивілізаційну війну проти Заходу. І річ не лише в російській ідеології євразійства чи її союзі з Китаєм, Іраном і Північною Кореєю. Річ у кінцевих цілях Путіна. І, на мою думку, він говорить про них цілком відверто.

Можливо, ви пам’ятаєте, як кілька років тому на Мюнхенській безпековій конференції він назвав розпад Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. Це офіцер КДБ, який сформувався в радянській системі, служив у Східній Німеччині і бачив, як Москва фактично контролювала половину Європи. І я думаю, сьогодні він прагне відновити цей вплив. Саме тому він продовжуватиме ескалацію. Насамперед Путін хоче витіснити американців із Центральної Європи та Балтійського регіону, ізолювати Україну, щоб і далі чинити на вас тиск, а потім домогтися нового поділу сфер впливу. А це означатиме втрату суверенітету для таких країн, як Фінляндія, держави Балтії, Польща та Румунія.

За його задумом, вони можуть формально залишатися незалежними, але Росія диктуватиме їм, які енергоносії купувати і у кого — звісно, у неї самої, які збройні сили мати, яку зовнішню політику проводити тощо.

Тож Путін фактично поставив на карту все. І саме цієї мети він прагне відтоді, як прийшов до влади в Росії за домовленістю з Єльциним.

А ми постійно намагаємося уникнути конфронтації. Найсильніший інструмент залякування Росії, який, на жаль, раз у раз спрацьовує проти Заходу, — це ядерна загроза.

Росія — ядерна держава, тому повністю виключати цю загрозу не можна. Завжди існує ризик випадкової помилки або навмисної ескалації. Але нагадаю: на початку повномасштабного вторгнення, у 2022–2023 роках, щоразу, коли ми збиралися надати Україні більше зброї, техніки чи фінансової допомоги, Путін погрожував ядерною ескалацією. І більшість західних політиків одразу втрачали рішучість.

Тож питання знову в тому, чи готовий Захід ризикнути і перевірити, чи справді Путін наважиться здійснити свої погрози.

Особисто я вважаю, що ризик ядерної ескалації, попри всі погрози, відносно невисокий. Адже якщо Путін піде на такий крок, він уже не зможе досягти своєї політичної мети — домовитися з європейцями. Якщо він застосує ядерну зброю в Європі, навіть тактичну, про жодні домовленості вже не йтиметься.

Китайці чітко дали йому зрозуміти, що не хочуть такого розвитку подій. Водночас вони заявили європейцям, що не допустять поразки Росії. Адже війна сковує американські сили, виснажує запаси американського озброєння і дає Китаю час готуватися до встановлення власного панування в Індо-Тихоокеанському регіоні.

Тож ризики високі. Путін і далі погрожуватиме. Але чого мені бракує, так це лідерства — як у Європі, і серед наших політиків також. Лідерів, які готові відкрито сказати суспільству, наскільки небезпечною стала ситуація.

І знаєте, я щойно повернувся з тримісячної поїздки Європою, де працював у різних країнах, проводив дослідження і брав участь у конференціях. І мене вразило одне: більшість європейців, окрім жителів країн на східному фланзі, не готові до війни і не усвідомлюють, наскільки стрімко ситуація може погіршитися.

Погляньте хоча б на нещодавні заяви словацького лідера, який сказав, що не підтримуватиме НАТО. Його країна сама є членом Альянсу, а він заявляє, що в разі потреби не стане на його бік. Це свідчить про те, наскільки ефективно працюють російські інформаційні операції та пропаганда. Путін прагне розколоти Захід, відокремити Сполучені Штати від Європи, а потім політично підкорювати європейські країни одну за одною.

Чи існує у баченні Путіна прийнятна модель переговорів, чи вимоги, аби Зеленський приїхав до Москви, є лише порожніми словами для розбалансування Заходу?

Тут є два моменти. По-перше, скажу відверто: заяви пана Фіцо абсолютно неприйнятні. І якщо саме так він бачить членство Словаччини в НАТО, нам слід серйозно обговорити на рівні Північноатлантичної ради, чи передбачена процедура виключення країн з Альянсу.

Не можна ставити під сумнів засадничі принципи НАТО і водночас вважати, що ти маєш безумовне право на його захист і можеш залишатися повноправним членом Альянсу. Це неприйнятно. Це перший момент.

Другий момент. Я ще ніколи не чув, щоб лідер країни, яка зазнала нападу, мав їхати до столиці агресора і фактично віддавати себе на його милість, ризикуючи опинитися в полоні. Це абсурд. Це ще одне свідчення того, що росіяни наразі не мають наміру вести добросовісні переговори.

Я вважаю, що єдиний момент, коли Росія усвідомить, що іншого виходу, крім переговорів, у неї немає, може настати цієї зими. Але лише якщо Україна витримає зимовий тиск, а Путін не досягне своєї мети. Адже він кидає на це всі можливі сили та засоби. Судячи з усього, він справді прагне зробити цю зиму вирішальною. І, на мою думку, час працює не на нього. Російська економіка перебуває в скрутному становищі. І хоча Китай допомагає їй триматися на плаву, довго це тривати не може. Тож, на мою думку, можливість для переговорів може з’явитися лише після цієї зими.

Зрештою, якщо переговори відбудуться, вони мають проходити в нейтральній країні. Не в Україні і не в Росії. Путін не повинен їхати до Києва, а президент Зеленський — до Москви. Сама ця пропозиція абсурдна і лише підтверджує, що росіяни не налаштовані на справжні мирні переговори.

Як гратиме Сі Цзіньпін і чи може він запропонувати модель, яка дозволить зберегти світ від Третьої світової війни?

Китай прагне зберегти статус-кво — так звану глобалізацію, яка дозволяє йому поступово знищувати промислову базу своїх головних суперників.

Згадайте: за останні 30 років, коли виробництво масово переносили за кордон, Сполучені Штати значною мірою втратили свою промислову базу. Ми перенесли виробництво до Китаю. І, образно кажучи, самі створили цього монстра.

Сьогодні на Китай припадає майже 35% світового промислового виробництва, на США — близько 17%. А Європа стрімко втрачає свої позиції.

Погляньте хоча б на європейський автопром. Якщо ситуація докорінно не зміниться, китайці фактично його знищать. Адже вони перейняли європейський досвід автомобілебудування, а тепер самі випускають машини і заполоняють ринки значно дешевшими автомобілями — і це не лише в Азії, а й у самій Європі.

Тож Китай прагне зберегти цей статус-кво, адже він йому вигідний. Водночас він нарощує військову міць, зокрема свій флот. Народно-визвольна армія Китаю налічує понад два з половиною мільйони військових. А китайський флот сьогодні чисельно перевершує американський. Щоправда, за бойовими можливостями він значно поступається. Китайці поки не здатні створювати такі передові системи озброєння, як США чи деякі їхні західні союзники.

Та попри це Китай продовжує нарощувати сили і загострювати ситуацію, прагнучи встановити своє панування в Індо-Тихоокеанському регіоні та витіснити звідти Сполучені Штати.

Тож ключова фігура в усій цій ситуації — Сі Цзіньпін. Йому вигідне продовження війни з Іраном, адже вона виснажує американські ресурси. Так само йому вигідна і війна в Україні, оскільки вона сковує сили та ресурси Європи й США, даючи Китаю більше свободи дій у власному регіоні.

І нарешті, щодо вашого запитання про велику війну, здатну змінити світовий порядок. Розумієте, світові війни не починаються раптово через якусь одну подію. Пригадаймо: перед повномасштабним вторгненням Росії в Україну у 2022 році Путін і Сі Цзіньпін зустрілися та оголосили про партнерство без обмежень. Тобто вони відкрито заявили про співпрацю в багатьох сферах.

Мене непокоїть можливе руйнування балансу сил у чотирьох ключових регіонах.

Перший — Європа, де триває повномасштабна війна в Україні. Другий — Близький Схід, де бойові дії то посилюються, то стихають, а іранський режим робить усе, щоб утриматися при владі.

І є ще два потенційні театри воєнних дій — Корейський півострів та Індо-Тихоокеанський регіон. Якщо кризи в цих регіонах спалахнуть одночасно, це може призвести до руйнування всієї системи міжнародної безпеки.

Згадаймо Другу світову війну. Вона ж не спалахнула раптово, коли Гітлер і Радянський Союз вторглися до Польщі. Їй передували громадянська війна в Іспанії, війна в Маньчжурії, аншлюс Австрії, розчленування Чехословаччини. І лише після цього Гітлер ухвалив рішення про вторгнення. Але баланс сил у різних регіонах руйнувався вже задовго до того. І саме це мене сьогодні непокоїть.

На завершення хочу сказати: зараз усі мають об’єднати зусилля заради підтримки України.

Якщо Україна зазнає поразки — а я постійно наголошую на цьому в розмовах із європейськими експертами з безпеки, політиками та військовими, — російські війська опиняться безпосередньо на кордонах НАТО.

А згадайте, яка протяжність східного флангу Альянсу. Лише Фінляндія має понад 1300 кілометрів нового кордону, який доведеться захищати.

Крім того, Росія заволодіє всіма ресурсами України. Може розгорнутися тривала партизанська війна, почнуться нові хвилі міграції, а європейські кордони опиняться під постійним тиском.

Не думаю, що європейські лідери до кінця усвідомлюють, наскільки тісно виживання України пов’язане з їхньою власною безпекою. Адже, підтримуючи Україну, вони фактично вже стали учасниками цього протистояння. А якщо Путін переможе, це означатиме поразку всього Заходу і НАТО.

Це справді стане кінцем нинішньої системи безпеки.

Джерело