У 2022 році Максим Михайлик фактично з нуля почав розвивати аеророзвідку у своєму підрозділі. На старті – один дрон, кілька однодумців і необхідність переконувати командування, що безпілотники здатні змінити роботу на полі бою. Згодом невелика група виросла, а сам напрям перетворився на систему окремих спеціалізацій.

Про те, як створювалася аеророзвідка, як за роки повномасштабної війни змінилася роль безпілотників, що цивільним найважче зрозуміти про військових і чому, на його переконання, до служби мають бути готові всі, офіцер 12-го окремого центру спеціального призначення Максим Михайлик розповів в ексклюзивному інтерв’ю ІА «Київщина 24/7» до Дня захисників і захисниць України.

«У піхоті я почувався малоефективним»: шлях до аеророзвідки

– Ви мобілізувалися без попереднього військового досвіду й починали зі служби в піхоті, але згодом перейшли в аеророзвідку. Як відбулася ця трансформація і що стало вирішальним імпульсом?

– Мені в піхоті було просто нецікаво. Я почувався малоефективним і розумів, що ризик загинути занадто високий. Було, скажу відверто, дуже прикро від думки, що мене можуть убити ще до того, як я знищу бодай одного ворога.

Я йшов у військо з чіткою установкою: потрібно ліквідувати щонайменше п’ятьох, а краще шістьох окупантів – тоді це буде мінімально ефективно. Прослуживши близько пів року в піхоті, я усвідомив, що шансів знищувати ворога в мене небагато, а от загинути – багато.

Тому прагнення змінити напрям формувалося поступово. У нашому батальйоні вже були міномети. Спілкуючись із мінометниками, з якими ми жили на одній позиції, я дізнався, що вони проводять розвідку біноклями. На той час у мене вже був перший дрон – його передали мої друзі-волонтери з організації «Україна разом».

Я дещо тямив у тому, як він працює, тож виникли і бажання, і практична потреба поєднати ці речі. Так, крок за кроком, я й почав займатися аеророзвідкою.

«Давай збирай групу»: як довелося переконувати командування

– На початку повномасштабного вторгнення використання БпЛА ще не було масовим. Як вам вдалося переконати командування в доцільності створення окремої групи аеророзвідки?

– На той час я мав базову піхотну посаду – був помічником гранатометника. Це найнижча ланка. Наді мною були командири відділення, взводу, роти та батальйону.

Подібні рішення ухвалювали на рівні комбата, але спочатку нашу ініціативу блокували. Ми намагалися її пробити й лобіювати: командири відділення та взводу мене підтримували, командир роти також не заперечував.

Багато хто сприймав ініціативу позитивно, але командири батальйону постійно змінювалися – одного поранили, іншого перевели.

І лише один із наступних комбатів, Богданич, за що я йому дуже вдячний, сказав: «Супер, чудова ініціатива! Збирай групу та займайтеся аеророзвідкою: коригуйте міномети, літайте, ведіть розвідку». Нам просто пощастило, що на посаді комбата опинилася людина, яка підтримала цю ідею.

До цього мені доводилося піднімати дрон фактично напівнелегально. Лише в липні 2022 року я зміг потрапити на прийом до виконувача обов’язків командира батальйону. Він навіть не знав про нашу ініціативу, але одразу погодився, дозволив сформувати групу й працювати офіційно. На той момент ми вже близько місяця працювали разом із мінометниками.

Згодом комбат знову змінився. Він викликав мене й каже: «Чув, у мене тут є дронщики? Потрібно облітати кілька районів і виявити ворожі позиції». Ми відповіли: «Без проблем, усе покажемо». Ми постійно літали над тими ділянками, тож одразу надали повну картину.

Саме після цього комбат дав добро на розширення групи, виділення окремої позиції та постійний моніторинг поля бою. Відтоді ми почали системно зростати.

Від одного дрона до окремих спеціалізацій: як змінилася аеророзвідка

– Як еволюціонувала аеророзвідка від 2022 року дотепер і які ключові зміни в технологіях та підготовці фахівців ви спостерігаєте?

– Наприкінці жовтня 2023 року я пішов на офіцерські курси, після яких перевівся в іншу частину на штабну роботу.

Пам’ятаю, як під час навчання телефонував хлопцям дізнатися, як справи. Вони розповідали про свої нові методи роботи. І йшлося навіть не про якісь глобальні технологічні стрибки на кшталт оптоволокна – тоді про це ще не говорили. Йшлося про щоденні деталі: які антени використовують, як їх підключають, якими стали виноси антен і на яку дальність тепер удається залітати.

Усі ці нюанси змінювалися буквально щотижня. Накопичення таких дрібних трансформацій згодом і виливається в нові технологічні епохи. Відтоді система переформатовувалася вже кілька разів.

Зараз я повернувся до підрозділу, де знову безпосередньо дотичний до цієї сфери. За пів року, відколи я цим займаюся, усе кардинально змінилося й розгалузилося на окремі сектори.

Якщо раніше існувало узагальнене поняття «дронщик», то згодом з’явився поділ на розвідку на крилах, FPV та ударні взводи. Сьогодні виникли нові вузькі напрями: Deep Strike, Mid Strike, ударно-розвідувальні бомбери, крила різного типу.

Кожен із цих напрямів – окрема військова спеціалізація, яка потребує фахових людей із досвідом. Підготувати такого спеціаліста зараз значно складніше. У 2022 році для цього достатньо було мати дві руки та базову здатність навчатися – цим міг займатися будь-який мотивований юнак. Наразі вимоги до кваліфікації зовсім інші.

«Це величезна частина моєї ідентичності»: чи бачить себе військовим після війни

– До повномасштабного вторгнення ви активно працювали в громадському секторі. Як цей досвід і сформований соціальний капітал допомогли у війську?

– Я не просто був громадським активістом, який долучається до ініціатив у вільний від роботи час. Я будував на цьому свою кар’єру й згодом став громадським діячем. Працював в Українській академії лідерства та в проєкті «Будуємо Україну разом» (БУР). Мав чимало досягнень, визнання та сформований соціальний капітал.

Коли після початку повномасштабного вторгнення я мобілізувався, від колег і партнерів із громадського сектору пішов колосальний потік підтримки. Це важко описати словами.

Я порахував: за перші пів року моєї роботи в аеророзвідці на наш підрозділ зайшло допомоги приблизно на 105 тисяч доларів – у вигляді дронів, тепловізорів та іншого обладнання. Побратими, які проходили зі мною шлях від піхоти, пам’ятають, наскільки потужним було це забезпечення.

Тоді я чітко усвідомив: роки в громадському секторі минули не даремно. Зв’язки з якісними та ціннісними людьми дуже допомагають мені й досі. Саме тому я прагну залишатися в цих спільнотах і підтримувати контакт із пластунами та «бурівцями». Це надзвичайно важливо.

– Чи бачите ви для себе перспективу залишатися в кадровій армії після закінчення бойових дій і демобілізації?

– Мети будувати класичну військову кар’єру я не маю. У свої 30 років я сприймаю себе як уже сформовану особистість, яка завжди розвивалася в кількох вимірах одночасно. Я ніколи не обмежувався лише однією сферою діяльності.

Водночас я розумію, що військова складова назавжди залишиться в моєму житті. Навіть після демобілізації чи ротації я на 100% буду дотичний до оборонної сфери. Це вже величезна частина моєї ідентичності. Набутий досвід і знання обов’язково захочеться розвивати далі та ділитися ними.

Україна та рф: як змінилася технологічна війна

– Наскільки швидко противник адаптується до українських технологічних розробок у галузі БПЛА та масштабує їх у себе?

– На початку повномасштабної війни ворог мав відчутну перевагу в аеророзвідці завдяки потужним безпілотникам на кшталт «Орланів» та інших комплексів, про які зараз уже рідше згадують. Вони готувалися до цієї війни, як і ми. Проте обидві сторони готувалися не зовсім до тих реалій, із якими довелося зіткнутися.

Наша перевага полягала в тому, що ми опинилися у скрутнішому становищі: притиснуті до стіни, ми не мали вибору й почали експериментувати з усім підряд.

Ворог одразу почав швидко копіювати наші рішення та застосовувати їх проти нас.

Однак на першому етапі українська армія була менш централізованою, мала більше низової ініціативи та здорової вільнодумності, тому ми отримали значно більше простору для творчості. Ворог залишався скованим рамками жорсткої пострадянської системи, тоді як наша децентралізація дозволила нам вирватися вперед.

Сьогодні картина зовсім інша – протистояння стало складнішим, технологічнішим та інтенсивнішим.

– Чи зберігається за Україною технологічний паритет або перевага у сфері безпілотних систем станом на сьогодні?

– Складно дати однозначну відповідь. Глобально, думаю, що так.

Наша децентралізована модель, що складається з безлічі автономних підрозділів і груп, дозволяє набагато швидше впроваджувати інновації на місцях. З іншого боку, ця ж модель допомагає акумулювати величезні приватні та волонтерські ресурси.

Тому зараз між нами та ворогом – постійний паритет і безперервні технологічні перегони.

«Це зовсім не те, що бути в піхоті»: що цивільним складно зрозуміти про військових

– У контексті Дня захисників і захисниць ми багато говоримо про єдність суспільства. На вашу думку, у чому полягає найбільша ментальна прірва у сприйнятті війни між цивільними та військовими?

– Я зараз сам військовослужбовець, який працює в тилу: виконую бойові розпорядження та важливі завдання. Але це все одно не порівняти з перебуванням у піхоті на першій лінії. Фронт дуже різноманітний: бути в піхоті, бути оператором БпЛА, бути артилеристом чи працювати в штабі – це абсолютно різний досвід.

На мою думку, військові, які пройшли через бої, втрати та тривалий смертельний ризик, значно спокійніше сприймають повсякденні загрози й тривоги. Коли ти довго живеш у такому середовищі, можливість відсвяткувати якусь подію в Києві, а не у Львові, вже не викликає паніки.

Минулого року я одружувався. Для багатьох моїх цивільних гостей із Західної України Полтавщина здавалася майже прифронтовою зоною, і вони обурювалися, що доведеться їхати так далеко. А для моїх побратимів, які приїхали на весілля безпосередньо з передової, Полтава була глибоким тилом, чудовою нагодою перепочити та відновити сили. Це дуже наочно демонструє різницю в оптиці сприйняття.

«Команда формується через спільно пережитий біль і спільно пережитий тріумф»

– Що для вас є фундаментом справжнього бойового братерства та як будується довіра всередині військового колективу?

– Це фундаментальні речі. Тут я згадаю слова капелана Андрія Зелінського, який був одним із моїх наставників в Українській академії лідерства: команда формується через спільно пережитий біль і спільно пережитий тріумф.

Коли люди потрапляють у надзвичайно важкі випробування й разом їх долають, між ними гартується цей спільний тріумф. Вони можуть не бути ідеальними людьми чи не проговорювати заздалегідь правила співіснування, але неодмінно «притруться» й стануть єдиним цілим.

Згадую свій підрозділ у 2022-2023 роках. З одним із моїх найближчих друзів на позивний Соловей ми спочатку взагалі не сподобалися один одному й перші тижні постійно конфліктували. Але, пройшовши крізь купу складних ситуацій, спільний біль і спільні перемоги, ми стали надзвичайно близькими й навчилися щиро цінувати один одного.

Зрештою, саме так це й працює з усіма: просто хтось здатен пройти цей шлях і загартуватися, а хтось – ні.

«Він для мене назавжди залишиться героєм»

– Який особистий епізод за роки служби став для вас найбільш визначальним і закарбувався в пам’яті назавжди?

– Перше, що спадає на думку, – події в Благодатному, коли в нашу позицію прилетів снаряд і геть її розтрощив. Мій друг Борода (Ігор) разом із ще одним хлопцем просто під безперервним обстрілом кинулися до нас, розкопали з-під завалів, дістали та допомогли евакуюватися.

На превеликий жаль, за місяць після цього Ігор загинув. Але для мене він назавжди залишиться справжнім героєм. Коли ти розумієш, що щільний обстріл триває, а людина все одно біжить під вогонь, аби відкопати й урятувати своїх, – це вражає до глибини душі.

Саме такі вчинки, у яких люди проявляють свої найвищі риси, закарбовуються в пам’яті на все життя. Про них хочеться розповідати іншим, щоб зміцнювати віру в людей і надихати ставати кращими.

«У війську будуть усі»

– Беручи до уваги тривалість війни та її виснажливий характер, який головний меседж ви хотіли б донести суспільству сьогодні?

– Від самого початку я усвідомлював, що ця війна не буде короткою. Нам буде дуже важко, і надалі ставатиме тільки важче, адже ворог володіє колосальними ресурсами.

Те, що ми вистояли тоді й продовжуємо триматися зараз, – це справжнє диво та результат неймовірних надзусиль усього нашого народу.

Вважаю, суспільству варто усвідомити: у війську будуть усі. Без ілюзій і розмежувань «військо для війська». Усі мають бути готові до служби, адже інакше ми просто не вистоїмо проти противника, який переважає нас людьми, ресурсами та можливостями.

Наш єдиний шлях у такому географічному сусідстві – тотальна мілітаризація та розбудова сучасної військової демократії. Іншого вибору нам не залишено.

Але мене щиро надихає інше, і я сподіваюся, це надихне й вас: попри всі надважкі випробування, ми зараз перебуваємо на своєму історичному піку. Це найуспішніший проєкт української державності за всі століття. Настільки довго ми ще ніколи не зберігали незалежність і не чинили такого потужного спротиву нашому східному ворогу.

Наша мета – втримати цю незалежність якнайдовше. І це залежить виключно від кожного з нас.

Читайте також: Тріумф у Норвегії: українські медики вибороли «золото» на престижному чемпіонаті EMSNOR26

Фото: «Київщина 24/7»

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.