Ветерани – це люди, які після повернення з війни мають не просто адаптуватися до цивільного життя. Змінюватися доведеться й самому суспільству – від ставлення до військових і людей з інвалідністю до медицини, працевлаштування, безбар’єрності та можливостей почати власну справу.

На Київщині сьогодні обліковують близько 123 тисяч захисників, захисниць та членів їхніх родин. Для них в області розбудовують мережу ветеранських просторів, працюють фахівці із супроводу, діють програми реабілітації, працевлаштування та підтримки бізнесу. Та головний виклик ще попереду – підготувати систему до часу, коли військові масово повертатимуться додому.

Заступник голови КОДА Іван Добровольський називає ветеранів «новою шляхтою» і переконаний: держава має запропонувати їм не лише пільги, а реальні можливості та привілеї. В інтерв’ю спеціально для ІА «Київщина 24/7» він розповів, як область готується до великого повернення військових, чого вже вдалося досягти, де ще бракує ресурсів і що має змінитися в громадах та суспільстві.

Чи готова Київщина до масового повернення ветеранів

– Скільки ветеранів і ветеранок сьогодні проживають на Київщині? До якої кількості область готується після масштабної демобілізації?

– На обліку в реєстрах у нас зараз близько 123 тисяч людей, які мають визначений державний статус. Це захисники, захисниці та члени їхніх родин. Ця цифра не є сталою і буде збільшуватися, бо війна та мобілізаційні процеси тривають.

Київщина за цим показником – серед областей із найбільшою кількістю таких людей, поряд із Дніпропетровщиною та Львівщиною. Водночас ці цифри не абсолютно точні: є військовослужбовці спеціальних підрозділів, яких не завжди бачимо в тій статистиці, на яку можемо спиратися під час планування. Тому реальне навантаження може бути вищим.

Щодо масштабів демобілізації, то ці цифри – закрита інформація. І багато залежить від того, скільки ще триватиме війна.

– Чи можете сказати, що система ветеранської підтримки Київщини витримає різке збільшення кількості людей, яким одночасно будуть потрібні реабілітація, робота, житло, психологічна та юридична допомога?

– Попри всю критику медичної системи та ветеранської інфраструктури, система працює. Я не знаю, яка ще країна Європи витримала б навантаження, з яким зіткнулася Україна.

Але система працює на виснаження. І лікування, і реабілітація, і ветеранська інфраструктура зараз фактично працюють на максимумі. Усе це треба масштабувати й оптимізувати. Люди навчаються, хтось не витримує навантаження і звільняється, але наразі система тримається.

Я не можу сказати, що все добре і можна нічого не змінювати. Але й говорити, що все погано, теж було б нечесно. Люди працюють самовіддано й в умовах дуже обмежених ресурсів.

– Чи не залежить сьогодні якість життя ветерана від того, в якій громаді Київщини він живе?

– Залежить. І це стосується не лише ветеранів: мешканці різних громад Київщини загалом живуть у різних умовах. Є більш заможні й фінансово спроможні громади з розвиненою соціальною, медичною та іншою інфраструктурою. Є маленькі громади й віддалені старостати, де можливостей значно менше.

Якщо брати великі спроможні громади, де працює бізнес і сплачуються податки, там є більше можливостей розвивати і ветеранську інфраструктуру. Але економічна спроможність визначає не все: є менш заможні громади, які все одно спрямовують частину обмеженого бюджету на підтримку ветеранів та їхніх родин. Десь підставляє плече область.

Наприклад, історично склалася соціальна диспропорція у виплатах родинам захисників і захисниць, які втратили годувальника до 2022 року, та сім’ям загиблих після початку повномасштабної вторгнення. Обласна програма підтримки захисників, захисниць і членів їхніх родин частково покриває цю різницю для сімей, які постраждали до 2022 року. Тобто система справді залишається розбалансованою.

– Який мінімальний набір послуг, на вашу думку, ветеран повинен гарантовано отримувати в будь-якому куточку області, незалежно від бюджету громади?

– Ветерани – це нова шляхта. Важливо, щоб захисники й захисниці мали не просто пільги, а реальні привілеї та доступ до послуг. Фактично виживання держави залежить від них, тому вони мають користуватися привілеями, які недоступні цивільним. Це моя точка зору.

Звичайно, має бути рівний і вільний доступ до адміністративних послуг. Окреме питання – медичне забезпечення, особливо для тих, хто вже звільнився зі служби й має інвалідність. На жаль, однаково забезпечити повний спектр медичних послуг у всіх громадах неможливо, бо первинна й вторинна ланки розосереджені.

Фактично тільки Київ може забезпечити доступ до дуже широкого спектра медичних послуг. Навіть у межах області немає громади, яка могла б закрити всі потреби. Є громади, де доступ кращий, але для більшості це все одно залишається проблемою.

Як працює система підтримки ветеранів на Київщині

– Скільки фахівців із супроводу ветеранів зараз працюють на Київщині?

– Створено 327 посад, але вони не всі заповнені. Востаннє, коли я дивився статистику, працювали понад 279 фахівців, укомплектованість була приблизно 70-75%.

Це число буде зростати, але робота дуже складна – і емоційно, і фізично. Люди не завжди витримують навантаження і змінюють місце роботи, тому цифра постійно коливається.

– А скільки ветеранів припадає на одного фахівця?

– Плановий розрахунок Міністерства у справах ветеранів України – один фахівець на 100 людей. Це не означає, що він щодня однаково інтенсивно супроводжує всіх сто: комусь потрібно більше послуг, комусь менше.

Є фахівці, у яких клієнтська база менша, наприклад 30 людей, а є ті, хто працює з більшою кількістю. Але орієнтир – до 100 осіб на одного фахівця.

– У яких громадах таких фахівців досі немає і скільки реальних проблем вони вже довели до результату?

– Де-факто громад без фахівців із супроводу немає. Є дві громади, де відповідні посади не створили, тому їх відкрили на базі КУ КОР “Центру підтримки Захисників і Захисниць імені Баранова Віталія Анатолійовича” при Київській обласній раді. Фахівці формально числяться в центрі, але фактично працюють у громадах.

Тому сьогодні в кожній громаді області є можливість отримати супровід.

– Київщина відкриває ветеранські простори. Як ви вимірюєте їхню ефективність – кількістю відкритих дверей чи кількістю вирішених проблем?

– За рік я точно зрозумів, що ветеранський простір – це така точка тяжіння. Фахівець із супроводу може вирішувати питання і без окремого приміщення — до нього все одно звернуться. Але там, де простір працює ефективно, з’являються додаткові можливості для ветеранів та членів їхніх родин, а сама спільнота починає генерувати ініціативи.

Є проста логіка громадського простору: якщо створити місце, де люди можуть зустрітися, між ними виникає розмова, а з неї – ідеї. Так само і з ветеранським простором. Він дає ветеранам можливість зібратися, побачити одне одного, зрозуміти, що вони можуть зробити разом.

Там, де є сильний керівник, є і рух. Такі приклади бачимо в Білій Церкві, Бучі, Борисполі, Ірпені. Окрім базового набору послуг, там проводять культурні заходи, спільні ретрити. Іноді навіть перегляд футбольного матчу – це важлива історія: хлопці зустрілися, подивилися футбол, поговорили.

Фахівці супроводу теж часто самі генерують ініціативи, а керівник простору вже підхоплює їх. За правильного підходу це справді працює і для громади, і для ветеранів.

– Чи відомо, скільки ветеранів реально користуються такими просторами? І чи має ветеран у невеликому селі той самий доступ до підтримки, що, наприклад, у Бучі, Броварах чи Білій Церкві?

– Доступ – це не лише сам простір. Через фахівця супроводу людина отримує маршрутизацію до медичних та адміністративних послуг. Навіть якщо потрібної послуги немає в громаді, досвідчений фахівець знає, куди направити, кому зателефонувати, з ким домовитися і, якщо треба, буквально провести людину за руку.

Звичайно, у маленькій громаді навіть дуже сильному фахівцю доведеться шукати медичну послугу в сусідній громаді, районному центрі чи Києві. Але простір і фахівець допомагають цю послугу реально отримати. Були випадки, коли фахівці переконували ветерана, що йому потрібна вже не просто консультація психолога, а допомога психотерапевта чи медикаментозне лікування. Такі історії є і в сільських громадах.

Проблема в масштабі: у нас 22 ветеранський простір на 69 громад, тому фізично вони є не всюди. Водночас фахівці об’єднані спільною мережею: є районний і обласний рівні, спільні чати, профільні керівники. Якщо один фахівець не знає відповіді, він може швидко звернутися до колег.

Ми також співпрацюємо з цивільно-військовим співробітництвом Генерального штабу, зокрема Сухопутних військ, займаємося пошуком зниклих і беремо ширший спектр завдань, ніж формально передбачено. За рахунок цієї комунікації в області фактично працює мережа приблизно з 250 людей.

Працевлаштування, бізнес і повернення до цивільного життя

– Повернення з фронту – це ще й повернення на цивільний ринок праці. Скільки ветеранів Київщини сьогодні не можуть знайти роботу і що область може запропонувати військовому, який 10-15 років служив і фактично заново починає цивільне життя?

– Це складне й багатогранне питання. Якщо людина після служби має обмеження за станом здоров’я, частина посад для неї вже недоступна. Водночас не всі ветерани готові йти на ті вакансії, які є.

Наприклад, у нас в управлінні ветеранської політики є вісім вакансій. Вони не виключно для ветеранів, але їм ми надаємо пріоритет. Були люди, які приходили, працювали два-три місяці й казали: зарплата маленька, навантаження велике – і йшли. Інші залишаються і працюють, зокрема фахівцями із супроводу.

Багато залежить від освіти та готовності перенавчатися. Комусь потрібно працювати й отримувати зарплату вже зараз, а хтось готовий витратити час на нову професію. Вакансії є, але безробітні ветерани також є.

У ветеранських просторах регулярно проходять консультації з обласним центром зайнятості – про вакансії, навчання та грантові програми. Багато ветеранів навчаються вести бізнес, отримують гранти й відкривають власну справу.

Але після тривалої служби люди часто не можуть просто повернутися до того життя, яке мали до війни. Вони переосмислили себе, і їм потрібен час на перенавчання та адаптацію. Я знаю це і з власного досвіду: після поранення, лікування та реабілітації мені знадобилося близько пів року, щоб нормально адаптуватися в тилу. Я мислив логікою війни, мені було складно концентруватися, навіть прочитати текст до кінця.

Тому сказати, що для ветеранів немає пропозицій, не можна. Але навчання – це довго, адаптація – довго, відновлення – довго. Швидко цю проблему ми не вирішимо.

– Чи відомо, скільки роботодавців реально готові працевлаштовувати ветеранів з інвалідністю, а не лише декларують таку готовність?

– Точної кількості я не назву, але до нас регулярно надходять запити від роботодавців, які просять поширити вакансії через мережу фахівців супроводу. Це і miltech-компанії, зацікавлені в людях із бойовим досвідом, і логістичний бізнес. Нещодавно одна компанія заходила з пропозиціями щодо зарплати та роботи в логістиці по Україні, зокрема шукала учасників бойових дій і людей з інвалідністю.

За моїми оцінками, йдеться щонайменше про кілька десятків компаній. У великих компаній уже є окремі програми. ДТЕК системно визначає, які обмеження допустимі для конкретних посад. МХП має напрям рескілінгу: людей із бойовим досвідом не навчають професії з нуля, а переводять на роботу, де можна використати близькі навички.

У Центрі національного спротиву Київщини весь персонал має бойовий досвід: там працюють ветерани, інструктори, особи з інвалідністю внаслідок війни. Проблема часто не у відсутності роботи як такої, а в тому, що потрібної вакансії немає поруч із місцем проживання людини. Наприклад, ветеран хоче бути інструктором, але в найближчих населених пунктах такої роботи немає, а щодня діставатися до Центру національного спротиву логістично складно.

– Якщо говорити про ветеранський бізнес, наскільки серйозно ветерани налаштовані отримувати гранти?

– Це реально працюючий інструмент. Є ветеранські бізнеси, які працюють уже по кілька років і розвиваються. Наприклад, знаю на Київщині власника равликової ферми: продукцію викуповують іспанці, а гранти він уже бере не на старт, а на розширення потужностей.

Наскільки пам’ятаю, Київщина – серед лідерів за кількістю таких грантів. Точно є кілька десятків бізнесів, які успішно працюють. Деякі підприємці навіть достроково закривають грантові зобов’язання, щоб претендувати на більшу суму для розвитку. Окремі програми має й Український ветеранський фонд.

– Скільки ветеранів отримали гранти і чи відстежує область, скільки таких проєктів не витримали ринку і закрилися?

– Окремого обліку закритих бізнесів ми не ведемо. Але я постійно комунікую з директором центру зайнятості, до нас часто звертаються ветерани, ми їх направляємо й консультуємо.

За інформацією центру зайнятості, випадки, коли грантова історія фактично провалюється, одиничні. Частіше виникають технічні проблеми – зі звітністю, оформленням, розумінням процедур. Такі ситуації намагаються виправляти в ручному режимі: донавчають, пояснюють, допомагають. Податкова теж проводить роз’яснювальну роботу.

Загалом пропозиції і щодо роботи, і щодо грантів є. Значно складнішою проблемою я б назвав інфраструктуру та перевантажену медичну систему, зокрема доступ до реабілітації. Якщо є бажання займатися бізнесом, самі гранти точно не є головною проблемою.

Реабілітація, родини і психологічна адаптація

– Чи є сьогодні на Київщині черга на повернення до нормального життя? Скільки ветеранів чекають на фізичну реабілітацію, протезування і психологічну допомогу?

– Загальної черги немає, але є черги до конкретних спеціалізованих закладів. Наприклад, важко потрапити в «Рекавері» в Київській обласній клінічній лікарні, бо він один на всю область, а людей, яким потрібна реабілітація, значно більше.

Є кілька десятків людей, які очікують саме на цей заклад і не хочуть їхати на реабілітацію в іншу область. І це зрозуміло: людина хоче проходити відновлення ближче до дому.

– Де сьогодні найбільший дефіцит – закладів, фахівців, обладнання чи фінансування? І що відбувається з людиною після виписки з лікарні, коли вона залишається з травмою вже вдома?

– Потужні медичні заклади є в Києві та Білій Церкві, загалом понад 30 закладів надають ті чи інші послуги. Але громад у нас 69, і в маленьких громадах повного набору допомоги зазвичай немає. Є первинна ланка, сімейний лікар може дати направлення, але далі людині все одно доводиться їхати.

Це створює і логістичні проблеми, і черги. Побудувати повноцінну лікарню в кожній громаді неможливо, тому ми шукаємо інші рішення. Наприклад, вирішили стимулювати створення ветеранських просторів: якщо громада відкриває такий простір, область може закупити автомобіль для перевезення ветеранів з інвалідністю до медичних закладів.

В Іванкові такий автомобіль уже передали. Людина може звернутися до простору, і її відвезуть на прийом, зокрема до Києва. Це не вирішує всіх проблем, але зменшує бар’єр доступу.

– Ми багато говоримо про повернення військового, але значно менше – про те, до кого саме він повертається. Наскільки Київщина готова працювати не лише з ветераном, а й з усією його родиною?

– Це комплексна робота. Ветеранська політика стосується не лише ветерана, а й членів його сім’ї. Київщина працює з такими родинами фактично з 2014 року, але різним категоріям потрібна різна підтримка.

Родинам, які втратили близьких, потрібні і фінансова, і психологічна допомога. В окремих громадах фахівцям просто не вистачає часу або немає організаційної спроможності через відсутність ветеранського простору. Там, де така інфраструктура є, проводять окремі програми та психологічні курси. Наприклад, у Білій Церкві є робота з родинами, які втратили близьких на війні.

Дуже часто ці сім’ї самоорганізовуються й підтримують одна одну. Я бачу це і по своєму батальйону, і по Київщині: люди, які вже пройшли через таку трагедію, допомагають тим, хто щойно втратив сина чи доньку, чоловіка чи дружину, батька чи матір. Ми також разом із волонтерами організовуємо поїздки, зокрема в Карпати, де з родинами працюють психологи.

Але сказати, що людина може просто зайти в ЦНАП і одразу отримати весь необхідний комплекс допомоги, не можна. Родин багато, а ресурсів на однаково широкий доступ у всіх громадах поки немає. Тому дисбаланс залишається, і частину роботи беруть на себе громадські та недержавні організації.

– Ви бачите ризик, що саме психологічна адаптація стане однією з найбільших проблем після війни?

– Я б сказав ширше: це питання не лише психології, а еволюції всього суспільства. Має змінюватися етика – те, як ми дивимося на ветерана, як із ним говоримо, як ставимося до людей з інвалідністю та до тих, хто пережив втрати.

Навіть проста історія з паркуванням на місцях для людей з інвалідністю показує проблему. Закон це забороняє, але люди продовжують ставити там автомобілі, бо не всі усвідомлюють, що через війну людей з інвалідністю стало значно більше. Для когось це «всього п’ять хвилин», а в цей момент приїжджає людина з інвалідністю внаслідок війни й не має де припаркуватися. Це вже не лише питання правил, а питання суспільної культури.

Психологічна адаптація потрібна всім – і тим, хто був на війні, і тим, хто залишався в тилу. Навіть серед військових не завжди є взаєморозуміння: досвід людини, яка багато місяців провела в окопі, відрізняється від досвіду того, хто виконував інші бойові завдання. На когось війна була більш милостива, до когось – менш.

Ми не знаємо, через що пройшла людина перед нами: чи втратила близького, дім, рідний край, скільки часу провела на фронті. Тому інколи краще пригальмувати емоції, вислухати й лише потім робити висновки. Ця еволюція не відбудеться за рік, але суспільна свідомість усе одно буде змінюватися.

Безбар’єрність: де Київщина ще не готова

– Чи може ветеран з інвалідністю сьогодні прожити звичайний день на Київщині без сторонньої допомоги – доїхати транспортом, зайти до ЦНАПу, лікарні, аптеки або знайти роботу?

– Залежить від групи інвалідності й від того, де людина живе. Казати, що на Київщині всюди є суцільний безбар’єрний простір, було б неправдою.

Безбар’єрність – це частина суспільної етики. Коли ми зрозуміємо, що вільний та інклюзивний доступ – це не лише питання гуманізму, а й питання ефективності, залученості та економіки, тоді зміниться і ставлення. Якщо більше людей з інвалідністю зможуть працювати, це дасть поштовх економіці. Це не про «добрі справи» – це про виживання нас як держави.

Але зараз такого доступу всюди немає. Є громади, де вже знижують бордюри, переоблаштовують простір, закуповують низькопідлоговий транспорт. Нормативні зміни в ДБН та інших актах можна ухвалити відносно швидко, але фізична перебудова потребує великих коштів.

Коли говориш із головою громади, він може все розуміти, але запитує: де взяти гроші? Зараз величезна частина ресурсу йде на війну. Тому до справді безбар’єрного середовища нам ще доведеться йти не один рік.

– Скільки об’єктів області вже перевірено на безбар’єрність і які громади мають найбільше проблем?

– Я краще назву ті громади, де ситуація краща. Наприклад, у Славутичі й Бучі, в Ірпені вона поступово покращується. У Бородянці під час комплексного відновлення планують великий безбар’єрний маршрут.

Оскільки центральну частину селища фактично відбудовують заново, є можливість зробити вулиці, банки, кафе й магазини доступнішими, ніж у середньому по області.

– Назвіть три речі, до яких Київщина сьогодні ще не готова, але мусить бути готовою через 2-3 роки, коли додому масово повертатимуться військові.

– Якщо демобілізація почнеться завтра, ми, звичайно, не впораємося з таким навантаженням. Але за два-три роки, думаю, зможемо підготуватися значно краще.

Перше – кадровий ресурс. Бути просто небайдужою людиною, яка може щось порадити, недостатньо. Потрібні фахівці, які знають програми, постанови, процедури й можуть провести людину через систему. Те саме стосується психологів: їх відверто не вистачає, а хороших фахівців, яким ветерани довіряють, – особливо.

Я пам’ятаю, як у шпиталі до мене прийшла 22-річна психологиня й запитала, чи все в мене добре. Вона могла бути дуже хорошою фахівчинею, але я тоді відчував, що їй бракує життєвого досвіду, щоб говорити зі мною про війну, втрати, страхи й комплекси. Для ветерана питання довіри до психолога дуже важливе.

Друге – довгостроковий моніторинг. Зараз ми здебільшого реагуємо, коли вже з’явився «маяк»: нервовий зрив, алкоголь, проблема з адаптацією. Але системно відстежувати позитивний розвиток людини після надання послуги ми поки не можемо.

Третє – інфраструктура і безбар’єрність. Для цього потрібні будівництво, перебудова, ремонти й колосальний фінансовий ресурс. Ні Київщина, ні інші області не зможуть дуже швидко створити ідеальне безбар’єрне середовище – банально через нестачу коштів.

– Що може статися, якщо ці рішення не почати ухвалювати вже зараз?

– Якщо критично зросте кількість ветеранів, які не можуть знайти себе в цивільному житті, реалізувати свої запити й відчути справедливість, це може мати дуже серйозні соціальні наслідки.

Ми говоримо не просто про невдоволених людей, а про людей із величезним бойовим досвідом. Тому я не допускаю думки, що ці проблеми не будуть вирішуватися. Уже те, що ми їх формулюємо і розуміємо, означає, що шлях до рішення почався.

Проєкти, пов’язані з ветеранською політикою та безбар’єрністю, реалізовуватимуться довше, ніж хотілося б, бо це дорого. Я був у Хорватії менш як рік тому. Там, наскільки я пам’ятаю, системна ветеранська політика з’явилася через багато років після завершення війни. В Україні ця політика почала формуватися ще після 2014 року, коли з’явилися перші великі групи ветеранів російсько-української війни.

У нас колосальний виклик, і система саме тому буксує: будь-яка політика – це передусім люди й гроші. Є ресурс – можна готувати фахівців, будувати, запускати програми. А зараз із кожним днем виклики зростають, і те, що могло б бути резервом на майбутнє, доводиться витрачати вже зараз через війну.

Тому всі ці рішення треба проговорювати, планувати й запускати сьогодні, а не після завершення бойових дій. Якщо не почнемо зараз, ризик колапсу нікуди не зникне.

Читайте також: «Пам’ятати кожного»: як Україна формує нову культуру вшанування Героїв

Фото: «Київщина 24/7»

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.