Натомість вона записалась у київське ТРО, а потім зі стрільців – через численні випробування – пробилася у бойові медики.

На цій війні вона чимало бачила, ще більше – робила для того, щоб зберегти життя українських військових

У бесіді з “Цензором” 30-річна Помогайбо розповідає про свій шлях на війні, опікування пораненими та суспільні стереотипи щодо жінки в українській армії. А ще – розповідає про долю корифеїв українського кубізму, людей, які надихають її на творчість.

І почали ми із запитання, наскільки природного, настільки і логічного.

– Софіє, а звідки це прізвище – Помогайбо?

– З Харківщини, там воно доволі поширене, дідусь радів, що я не взяла творчий псевдонім. Чомусь мене часто питають, чи воно справжнє, або дивуються, почувши. До речі, ти нагадав мені, якось мені розповіли, що Марко Галаневич з гурту ДахаБраха, коли дивився мою виставку, сказав, що у мене монументально-ментальне прізвище. Я тоді подумала, якщо навіть Марко звернув увагу, то може дійсно воно не звичайне.

– А звідки ви з Галаневичем знайомі?

– Він же не тільки музикант. У нас колись в один рік були в галереї ХудГраф виставка мого живопису і його фотовиставка. Ми не були знайомі особисто, бачили роботи, а я, звісно, слухала музику (взагалі не знаю людей, які не чули ДахаБраху). Зараз вони постійно допомагають моїм побратимам. Якщо потрібно щось терміново купити в підрозділ, я можу звернутись до Марка. Вони активно допомагають військовим.

– От молодці. А щодо прізвища Помогайбо – не дивно, що з ним на війні ти стала медиком. Від крові тебе від початку не нудило?

– Навпаки – раніше боялась крові і поранень, не могла дивитись.

– І як ти поборола цю свою фобію? Силою волі?

– У мене була сильна мотивація змінитись. Взагалі я потрапила до армії тільки завдяки тому, що за тиждень до початку повномасштабної війни пішла на 8-годинні курси для цивільних. А за день до вторгнення – записалась до київської ТРО. Прийшла з сертифікатом, мене записали як медика, хоча насправді стала стрільцем.

стрільцем.

– А чому так?

– Тому що, як мені потім сказали, вирішили, що дівчина не впорається. Мене влаштувало бути і стрільцем. Протягом майже року я була стрільцем, а паралельно – навчалась домедичної допомоги.

– Якою тобі здалася київська ТРО?

– Сюди поприходили люди різних професій. Музиканти, актори, юристи, бізнесмени… Різношерсті кияни. У деяких – по 3, по 5 дітей, – і вони досі не звільняються з армії. Прийшли виключно добровольці, багато з яких – без військового досвіду.

– Яку тобі дали зброю?

– Через те, що я прийшла з медичним сертифікатом, дали АКС-74У. А коли поставили стрільцем, то вже не міняли

Отже, ти намагалася вчитися медичної справи…

– Просила поради наших медиків з досвідом – вони були тільки “за”, щоб мені щось розказати чи показати. Читала і дивилась матеріали на цю тему. А потім, восени 2022, вже під кінець нашої ротації, ми потрапили на такі позиції, куди командири жінок не пускали. Там ішли активні бої, за нас боялись, що ми потрапимо у полон до вагнерівців. Мене і мою посестру залишили охороняти речі. Ми так просиділи декілька днів. Ми вимагали, щоб нас пустили на позиції.

– Психували?

– Ще і як.

– Мовляв, хлопчики там б’ються, а ми тут…

– Я почувалась зрадницею. Аргументувала, що маю надавати медичну допомогу. Тоді мені сказали, що на стабіку потрібні руки. І я погодилась поїхати туди.

– Нагадаймо читачеві, що таке стабпункт.

– Стабілізаційний пункт – точка між госпіталем і позиціями, де стабілізують поранених, щоб довезти до госпіталя.

– Яка у тебе на стабіку була функція? Бути на підхваті?

– Так. У перший день на стабіку усі мої страхи були перед очима. Спочатку мені дали заповнювати форми 100 – це картка для госпіталя, в якій міститься інформація про надану допомогу і про пораненого. Також це документ, який є підставою вважати, чи це бойова травма. Отже, спочатку я писала ці форми 100, а через пару днів попросила лікарів, щоб вони мене залучали допомагати. Десь на третьому тижні я звикла до цієї роботи психологічно. Допомагала лікарям, виконувала їхні вказівки, обробляла рани, бинтувала. Також супроводжувала поранених від стабілізаційного пункту до госпіталю. У цей час я мала дивитись, щоб з ними все було гаразд. Це був важливий досвід.

На стабіку ти цю війну побачила в обличчя. Які тоді були відчуття?

– В нашій роті до цього були поранені, в нашому батальйоні – загиблі. Але поряд зі мною чогось страшного не відбувалось. Копати, стояти на постах – таке було. Серйозні бойові дії я собі тільки уявляла. А на стабпункті ти бачиш не те, що в обличчя, ти бачиш усі наслідки.

Що я тоді думала? Передусім – намагалась абстрагуватись, не думати. Згадувала мистецтво, асоціювала себе з попередніми поколіннями, які пережили війну. Особливо художників. Дехто з них, наприклад, кубіст Жорж Брак, в Першій Світовій воював у піхоті, був поранений, але після того – взагалі не малював війну, він продовжив те, що робив до того. Напевно, мені його підхід ближче, я теж потім хочу повернутись до своїх пейзажів і натюрмортів (принаймні, зараз мені так здається). Мене підтримує, що він зміг. Значить, і я зможу.

Мені соромно, коли говорять, що художники “не створені для війни”. Це повна маячня. По-перше, є українські художники і художниці, в тому числі мої друзі та знайомі, які служать в армії і воюють, і вже перекреслюють це твердження. А спочатку, коли я ще не мала ні про кого інформації, я покладалась на досвід минулих поколінь, про яких читала. Отже, я мала всі ті роздуми і вимикала свою чутливість.

– Але ж повністю абстрагуватися не вдалося?

– Я все одно сприймала себе як солдата зі своєї роти і уявляла себе на місці поранених. Я мала з ними бути, а не тут. Лікарі ж більше абстрагувались. Вони робили свою роботу. Там був хірург, який мене вчив, за що я йому дуже вдячна. Спитала його: як не відчувати їхній біль? Тому що я його відчуваю, коли дивлюся на них – і тоді мені важко працювати. Він відповів: у тебе всього два варіанти – ти або будеш переживати, або допоможеш. Ця проста відповідь ніби перемкнула мене на інший режим.

Найважче було – зустрічати на стабіку побратимів, з якими я була з початку служби і з якими була в одних окопах. Ми вже були як родина.

Єдине що в тій ситуації мене втішало, – це те, що часто мої побратими, хто потрапляв на стабпункт, були раді, коли мене бачили. Це заспокоює, коли поруч – хтось свій, знайомий. Значить, немає повної невідомості. Дехто питав: ти мене повезеш в госпіталь?

– Хлопцям взагалі-то краще, якщо їх до стабпункту чи госпіталю везе дівчина? Чи дехто не хоче показати їй свій біль?

– Я за них говорити не можу. Іноді я бачила щось схоже на сором. Розумієш, їм хочеться мати гідний вигляд. Була така ситуація: дядько із Запорізької області, з уламковими пораненнями, бачить мене, лікарок і такий: ой, дівчата, вибачте, що я не такий красивий, як завжди!

– Ох. Це так щемно.

– Був ще такий випадок: мені дали завдання заклеїти дрібні поранення на обличчі одному хлопцю. Клею і хвилююсь, тому що це було вперше. А я тільки перед цим була в перукарні, постриглась, і мені помили голову. Обробляю його обличчя, заклеюю – а він каже: “Такий запах приємний. Можна понюхати волосся?”. Я думаю: ну, бляха, – ладно, можна. Їх привозили в одязі, який був просочений багнюкою. На стабіку запах лікарняний. Тому це контрастувало. Він нюхає волосся. Я розумію, що він десь не тут – і йому від цього добре.

– Він поринув в якийсь свій світ.

– Так. І я сама заспокоїлась. Уже мені все вдалося зробити. Я побачила, що це його відволікло…

Насправді, головне – не втрачати здатність відчувати щось приємне. Я супроводжувала пораненого, у якого була травматична ампутація частини кисті, і він мучився, хоча знеболювальне вже діяло. І я почала його розпитувати, куди він хоче піти, і що він хоче з’їсти, коли буде в місті. Це могло і не спрацювати – але вгадала з темою; він почав фантазувати, розказувати, що він туди піде з дружиною. І якось так поступово в цю розмову заглибились. І він каже: добре, я скоро дружину побачу – піду з нею в оцей ресторан і в цей ресторан…І почав розповідати. Невдовзі він зміг заснути.

Класно, якщо я можу якось людину відволікти, нагадати їй про щось хороше.

– А як поводять себе медики, які привезли пораненого на евакомобілі до стабіка? Курять і намагаються абстрагуватися? Чи щоразу ходять подивитися, що там з їхнім пораненим?

– Медики, які привозили, вони дуже круті. Тоді здебільшого це десантники були. Вони приїжджають, швидко допомагають. Якщо одразу треба їхати назад, то вони одразу назад їдуть. У них божевільна робота: туди-назад, туди-назад, під обстрілами. Безперервний двіж. Мені взагалі подобається, що вони були дуже бадьорі. Має бути позитивна енергія, щоб рятувати людей.

– Отже, ти працювала на стабіку. Потім, вже взводним медиком, стала проводити навчання…

– Це взагалі тема, яка дуже хвилює. Базові основи домедичної допомоги має знати кожен військовий і взагалі кожна людина. Будучи на відновленні, ми постійно тренувались. Це, звісно, мало результати. Далі я перейшла в медслужбу на посаду санінструктора, і, крім іншого, також вела навчання. Завдяки тренуванням на наступних бойових у тих, кому було цікаво, хто вчився, було розуміння того, як надавати допомогу пораненому, навіть у самих стресових умовах. Мені писали про подібні випадки. Мені було приємно про це дізнатися від тих, кого навчила. Я, своєю чергою, передавала історії жінці, яка мене вчила на курсах. Вона подякувала за цю підтримку, тому що у них виснажлива робота. Не всі хочуть сприймати, не всім цікаво. Саме тому такими важливими є позитивні випадки, вони дають сили працювати далі.

– У твою бутність інструктором – як часто траплялось, що ти дивишся на людину і розумієш, що цій людині медиком не можна бути?

– Я так не оцінюю. Про мене так вважали спочатку. Але 21-річний медик, з яким ми служили, мене вчив і казав: у тебе таке бажання, що ти точно зможеш. Я в тебе вірю. Головне, що ти вчишся.

Напевно, найважливіші якості, які б я назвала, – це сильне бажання і самокритика.

Про подальшу службу в іншому підрозділі питати цього разу не буду, натомість пропоную продовжити бесіду фундаментальним питанням. Софіє, виходячи з твого досвіду – що таке бути жінкою в армії на цій війні?

– Відповім так: не одразу, але як ти себе поставиш – так і буде. У нас люди здатні до діалогу, здатні розуміти. Звичайно, спочатку працює автоматична реакція: як треба ставитись до жінки, до дівчини. От мені позивний дали Доця. Одразу як до доньки і почали ставитись, коли я прийшла.

– А хто дав позивний?

– Медик, який мене багато вчив. Ми з ним познайомились на другий день в ТРО. І хоча він не такого віку, щоб називати мене Доця, але ставився по-батьківськи…

– Мда. Я собі уявляю, як воно – чути щодня такий позивний.

– Навіть молодші так називали. Але з часом усе змінилось. Минуло кілька місяців – і ніхто вже не сприймав ані позивний, ані мене, як на початку. Але насправді це характеризує стан справ: мене побачили – і одразу сприйняли хтось як доньку, хтось як сестру. Тобто як зазвичай сприймають жінку. Або як дівчину, яка цікавить.

І тим не менш, те, як ти поводишся, і формує ставлення до тебе надалі. Звичайно, якісь перепони є, але вони є у всіх.

– Чого жінці, яка починає служити в армії, не можна допускати від початку?

– Зараз подумаю… Я спочатку з людьми тримаю дистанцію, а потім, поступово, коли налагоджуються стосунки, цю дистанцію скорочую. Взагалі, як в звичайному житті. Хоча в армії у людей – більш жорстка поведінка, що логічно. Армія – це “чоловічий” світ, жорсткий. Там людина має бути стійкою до всього. Треба цього вчитися. Я вчилась доволі довго. Поки мене почали сприймати всерйоз, минув час. Але потім мені казали: я думав, що ти не витримаєш місяць. Потім: наступного місяця – ну точно не витримаєш. Ти, мені кажуть, така нещасна з цією забинтованою ручкою тоді ходила (було запалення зап’ястку через навантаження), ніхто б не подумав, що ти стільки часу в армії проведеш, спочатку ти нагадувала людину, яка не уявляє куди потрапила. Я відповідаю: А хіба багато хто з нас уявляв? – сміємось.

– Як ти відреагувала на скандальний допис одного капелана про жінок у армії? Не захотілося у перші секунди порвати його на шматки? Чи тільки покачала головою?

– Я це прочитала вголос найближчим друзям, з якими служу. Кажу: а уявляєте, що б він подумав, що ми тут робимо, якби послухав наші жарти? Він би там такого розказав! Ще послухав би якісь плітки і – готовий сюжет Санта-Барбари. Загалом мене це, скоріше, вже розсмішило, бо це абсурд.

Я вдячна жінкам, які борються, жінкам-військовим, завдяки яким у мене є можливість бути на бойових посадах. Ця боротьба відбувається, передусім, завдяки власному прикладу. Ти можеш скільки завгодно кричати, що тобі треба певні права і умови. Але варто показати, що ти можеш, це спрацює краще за слова. В деяких ситуаціях, коли мені не довіряли роботу, я вибирала не виходити одразу на конфлікт, якщо не виходить переконати, а дати час побачити, що я зможу щось. “Вода камінь точить”.

Це зайняло час, як я і казала. Я би цього не змогла зробити без командирів, які в мене вірили і добивались, щоб я була на рівних з іншими. На рівних, передусім, у плані обов’язків.

– Тобто вони не мали до тебе упередженого ставлення?

– На ділі вони ставились до мене так само, як до всіх інших, що б насправді вони не думали. Тобто розділяли роботу і особисте ставлення. Коли я тільки потрапила в свою роту, мене відправили на пост, охороняти будівлю. Дядько, який мав мене проінструктувати, сказав, що не пустить мене на такий пост, там холодно і свою доньку він би не пустив. На що мій командир відповів: “Це не дівчина, це солдат, дискусії не буде”. Таких випадків було багато. Це мене дуже підтримувало.

Водночас, я не погоджувалась на особливі умови, коли хтось хотів подбати про комфорт “дівчат”. Ця особлива увага несе за собою витрату сил і ресурсів на створення для мене спеціальних умов. Я після 17 років вегетаріанства почала їсти м’ясо, бо наші сухпайки з м’ясом. Звісно, якщо є м’ясні консерви і рибні, я виберу рибні. Є люди з різними алергіями, і якось вони викручуються, я також придумую, як викрутитись. Не тільки жінки, чоловіки також можуть мати різні особливі потреби. Давайте тоді говорити про всіх.

Для мене гендерні питання – це не основна тема. В армії буває важко і жінкам, і чоловікам. Я за те, щоб цивілізованими ставали всі і вчились бути договороспроможними.

– З якими іншими стереотипами про жінку на війні ти стикалася? Як у самій армії, так і в тилу?

– Чомусь чоловіки в тилу, коли запитують про армію, уже в саме запитання намагаються вкласти впевненість, що я в безпеці. Мовляв, ви ж, напевно в штабі, мабуть, медик десь на відстані? Після цього я навіть не хочу з ними говорити на цю тему. Вони бачать, що я військова, може, десь у формі вийшла чи ще щось – і у них одразу бажання довести собі, що я в безпеці. По-перше, я не хочу нічого пояснювати; по-друге, це розмова про них, в той час як вони намагаються зробити вигляд, що про мене.

Я пройшла різні стадії реакції на це. Свого часу мені було доволі важко сприймати. Навіть мої побратими, які бачили таке ставлення, потім питали: як ти це витримуєш? Я б уже не витримав – настільки це стабільно трапляється. Наприклад, купую пластикові коробки, щоб туди ліки скласти на наш взвод. Якийсь дядько проходить повз і каже: ой, наготуєш хлопцям!

– Це при тому, що ти у формі, я правильно розумію?

– Я готувалась до від’їзду. У мене штани і убакс мультикам були, бо мені треба на ППД. Я в магазин вийшла у вільний час і купувала потрібні речі нам на виїзд.

Потім в тому ж магазині обираю каструлю і кажу продавчині-консультанту: покажіть мені, які з них можна поставити на газовий балон. Вона: ось, у нас для військових знижка, для хлопців – ви ж купуєте для хлопців. Я кажу: і собі теж. – Так, я так вдячна нашим хлопцям, вони ж нас захищають.

– І що ти?

– Я, кажу, купую собі і їм. Ми будемо в одному і тому ж місці. От ви жінка, я розумію, коли чоловіки кажуть, але чому ви так кажете?

Вона замислилась. Раніше просто не сприймала цю інформацію. Для неї це було якось: дякую хлопцям, які нас захищають. А мене вона сприймає окремо, що я їм каструлі купую. Раніше це мене трошки чіпляло, а зараз я уже не бачу сенсу нерви витрачати.

Ти час від часу буваєш у Києві. Тебе штирить, коли ти бачиш літні веранди ресторанів, забиті регочучими чоловіками? Чи просто накачаних мужиків у магазинах та спортзалах?

– Я знаю, що частина з них – із сил безпеки й оборони. Як ти визначиш на око, чи качок в спортзалі не військовий, пожежник, програміст, який робить розробки для армії, і т.д.? Тому, я вважаю, не можна так реагувати на всіх чоловіків. Хто мене дратує – це люди, про яких я знаю, що вони не військові, не інженери дронів, які працюють днями і ночами, чи ще щось. Дратує позиція “моя хата скраю”. Я не кажу, що всі мають бути в окопах. Але коли люди починають розказувати про “всі професії важливі”, економічний фронт, культурний фронт, ще якийсь фронт… Мені сподобалось, що про це вже говорилось публічно, вперше ніби від письменника Андрія Бондаря чула.

По-друге, мені не подобається, коли починають говорити, що когось треба відправити на фронт – як покарання. Це часто звучить: от злочинці, корупціонери – на фронт їх! Я не вважаю, що треба так знецінювати захист Батьківщини. Це – обов’язок. Для мене ці погрози поганцям – це різке знецінення і неповага до військових. Тобто, одні пішли добровільно захищати, вони герої. А інших, давайте, замість покарання відправимо туди? То ви визначтесь, як ви ставитесь до цього.

– Давай про мистецьке. Війна розділила авторів – у музиці, живопису і т.ін. на тих, у кого є час і натхнення під час війни, і тих, у кого у плані творчості – як відрізало. Ти до якої категорії належиш?

– До другої. У мене з війни є декілька нарисів, але для мене це навіть не мистецтво, це – щоденник. Просто те, що мене оточує. Не більше не менше. Щось бачу, якісь аптечки завжди поряд. Хочу подивитись у вікно – там мішки. Думаєш: о, я їх намалюю. Це найперші дні. Ти лежиш на підлозі, на карематі, чекаєш чогось і думаєш: а подивлюсь я у вікно,  звичка. Там – мішки. Ну, що мені робити? Намалюю їх. Що вже залишається? Там пейзажу нема. Або їжаки на дорозі. Я стояла на блокпосту. Стоїш – і там ці їжаки. Дивишся на них, дивишся. Закінчується зміна – сідаєш, малюєш їх…

Взагалі для мене моє мистецтво –це знакова система. Цей знак щось означає для мене і для багатьох. Мені треба його занести на папір. І коли я переношу на папір те, що мене оточує, воно стає своїм, звичним. Навіть саме жахливе може стати нормальним. Це мій малюнок, мій світ.

– Розкажи про свої світи у мистецтві.

– Я продовжую традиції модернізму, які були в Україні на початку ХХ століття. Ми йшли в ногу з Європою, це було суперсучасне мистецтво. Здебільшого художників, які його робили, або репресувала радянська влада, або вони встигли виїхати закордон, як наприклад, Олександр Архипенко, Олександра Екстер, Давид Бурлюк. Імена багатьох викреслювали з нашої історії, багато робіт у нас не збереглося.

– Фашисти це називали дегенеративним мистецтвом, а для Совєтів воно було позакласовим, незрозумілим, а отже – ворожим за суттю. Хто з тих художників на тебе повпливав найбільше?

– Для мене дуже важливе ім’я Олександра Богомазова. Збереглися його роботи, декілька років тому була виставка в Національному художньому музеї в Києві. У нього дуже крутий кубізм. Мені здалося, багато з того, що збереглося з його робіт, вписувалось у існуючі тоді вимоги – якісь робітниці, робітники…

Його ім’я викреслили з історії і почали згадувати через декілька десятків років.

Для мене це – та сама перервана українська традиція. Я повернулась в ті часи і якось розвиваю стиль, шукаю щось нове. Це як в науці пошуки – що далі, що з цього можна нове зробити?

– Уявімо собі, що Україна перемогла в цій війні, кордони повернули до стандартів 1991 року. Що тоді робитимеш? Як уявляєш собі своє мирне майбутнє?

– Займатимусь мистецтвом. Перший час після демобілізації, це будуть подорожі, море, музеї, романтичні прогулянки містами, час для кохання і моєї улюбленої роботи. Як наберуся сил, буду продовжувати отримувати знання у військовій справі. Я вважаю, ми маємо засвоїти помилки минулого, подорослішати і бути готовими захищати себе, тоді буде набагато більше шансів мати мирне життя.