Ексклюзив

За останні роки безбар’єрність в Україні перетворилася з питання окремих пандусів на повноцінний напрям державної політики. Повномасштабна війна лише посилила її значення: доступного середовища дедалі більше потребують ветерани, поранені, люди з інвалідністю, літні мешканці та батьки з дітьми.

На Київщині громади затверджують відповідні програми, визначають безбар’єрні маршрути, обстежують тисячі об’єктів та витрачають кошти на адаптацію інфраструктури. Водночас формальне виконання показників ще не означає, що людина справді може безперешкодно пройти містом, скористатися транспортом чи потрапити до лікарні, ЦНАПу або укриття.

ІА «Київщина 24/7» проаналізувала державні та місцеві програми, бюджети, звіти громад, результати моніторингів і публічні скарги мешканців, аби з’ясувати, як безбар’єрність працює на Київщині на практиці – і де між звітами чиновників та реальною доступністю досі залишається бар’єр.

Від суспільної кампанії до державної політики

Сучасна політична історія безбар’єрності в Україні почалася не з будівельних норм. У травні 2020 року перша леді Олена Зеленська ініціювала «Велику розмову про безбар’єрність» – публічне обговорення того, які бар’єри українці відчувають у повсякденному житті. Наприкінці того ж року тема отримала формальну державну рамку: 3 грудня 2020 року Президент Володимир Зеленський підписав указ №533/2020 «Про забезпечення створення безбар’єрного простору в Україні».

Указ важливий не лише датою. Він одразу визначив безбар’єрність як системну політику – соціальну, економічну, політичну, цифрову та фізичну – і доручив уряду підготувати національну стратегію. 14 квітня 2021 року Кабінет Міністрів схвалив Національну стратегію зі створення безбар’єрного простору до 2030 року. Відтоді тема, яка до цього часто жила окремими проєктами громадських організацій, вимогами ДБН або локальними програмами, отримала вертикаль: стратегія – урядові плани – обласні програми – рішення громад.

Політично ця конструкція має дві сторони. Її очевидна перевага – сильний центр уваги. Ініціатива першої леді, президентський указ, Рада безбар’єрності при Кабміні та регулярне включення теми до урядових планів зробили доступність питанням, яке міські голови й обласні адміністрації вже не можуть легко відкласти «на потім». Водночас довговічність політики залежить від того, наскільки вона перестане бути кампанією з конкретними публічними обличчями і стане рутинною частиною роботи архітекторів, перевізників, управителів будинків, освітян, лікарень, закупівельників та місцевих бюджетів.

У 2025 році Стратегію суттєво оновили, а Кабмін затвердив план заходів на 2025-2026 роки. У документах з’явилося більше вимірюваних показників, а акцент змістився від окремих «доступних об’єктів» до маршрутів і щоденних сценаріїв користування містом. Після початку повномасштабної війни це перестало бути лише питанням комфорту. До людей, які мали інвалідність раніше, додалися військові та цивільні після поранень, люди на реабілітації, ті, хто тимчасово користується милицями чи кріслом колісним, родини, яким потрібні доступні укриття. Безбар’єрність стала частиною відновлення країни.

Не тільки пандус: що насправді передбачає політика

Національна стратегія охоплює шість напрямів: фізичну, інформаційну, цифрову, суспільно-громадянську, освітню та економічну безбар’єрність. Тобто пандус – лише найвидиміша і часто найпростіша частина.

Фізична безбар’єрність означає доступні будівлі, вулиці, переходи, зупинки, транспорт, укриття, парки та житло. Інформаційна – можливість отримати потрібну інформацію у формі, яку людина може сприйняти: зрозуміла навігація, контрастність, альтернативні формати, жестова мова, доступні повідомлення. Цифрова – сайти та електронні послуги, якими можуть користуватися люди з різними порушеннями зору, слуху чи моторики. Освітня – реальний доступ до навчання впродовж життя. Економічна – можливість працювати, вести бізнес і користуватися сервісами без дискримінаційних бар’єрів. Суспільно-громадянська – можливість брати участь у житті громади та ухваленні рішень нарівні з іншими.

Універсальний дизайн, про який пишуть і українські девелопери, зокрема в матеріалі NV, пропонує просту зміну логіки: не «пристосовувати» простір постфактум під окрему групу, а від початку проєктувати його зручним для максимально широкого кола людей. Вхід без сходинок зручний не лише користувачу крісла колісного, а й батькам із візочком, кур’єру з візком, людині після операції чи старшій людині. Низько розташована кнопка ліфта потрібна не лише дорослому на кріслі, а й дитині. Контрастне маркування скла зменшує ризик травми для всіх.

Саме тут народжується ключове поняття сучасної політики – безперервний маршрут. Доступна квартира не вирішує проблему, якщо людина не може вийти з під’їзду. Пандус біля поліклініки не допоможе, якщо до неї немає пониженого переходу. Низькопідлоговий автобус втрачає сенс, якщо зупинка має високий бордюр або водій не може під’їхати до платформи. Один розірваний елемент робить недоступним увесь ланцюг.

Національна статистика показує, наскільки цей ланцюг поки що крихкий. За звітом Мінрозвитку за 2025 рік, в Україні обстежили 76,6 тисячі об’єктів: лише 8,5% визнали безбар’єрними, 17% – частково безбар’єрними, а 74,5% – бар’єрними. Серед перевіреного пасажирського транспорту безбар’єрними були 41% міських автобусів, 31% приміських і лише 5% міжміських. Для Київщини, де щоденна мобільність багатьох мешканців зав’язана на поїздках між громадою і Києвом, саме приміський транспорт може звести нанівець дорогий ремонт доступного центру міста.

Київщина: 69 планів, 70 уповноважених і понад шість тисяч перевірок

На інституційному рівні Київська область виглядає підготовленою краще, ніж кілька років тому. КОВА повідомляє, що в усіх 69 територіальних громадах реалізуються плани з розбудови безбар’єрних маршрутів і доступного середовища. У липні 2026 року в області вже було визначено 70 уповноважених з питань безбар’єрності – на рівні обласної та районних адміністрацій і громад.

У 2026 році моніторинг доступності став ширшим. До звичних лікарень, шкіл, ЦНАПів, вулиць і зупинок додали багатоквартирні будинки, готелі, заклади харчування, АЗС, магазини, банки, аптеки та поштові відділення. З 1 червня до 31 серпня на Київщині обстежили 6023 об’єкти. Кожен мав отримати статус «безбар’єрний», «частково безбар’єрний» або «бар’єрний», а результати – потрапити на інтерактивну карту.

Сам факт переходу до цифрових чек-листів і публічної карти – крок уперед. Він дає можливість бачити не загальну фразу «робота триває», а конкретну адресу. Проте є й проблема вимірювання. У повідомленні КОВА про 6023 об’єкти немає агрегованої розбивки: скільки з них у підсумку безбар’єрні, скільки частково доступні, а скільки залишилися бар’єрними. Тобто цифра «перевірено понад шість тисяч» ще нічого не говорить про реальний рівень доступності області.

Це принципова різниця між контролем процесу і контролем результату. Для мешканця важливо не те, чи заповнив управитель чек-лист, а чи після перевірки зник високий поріг, запрацював підйомник, з’явилося пониження бордюру і чи може він скористатися послугою без допомоги сторонньої людини. Наступний логічний крок для області – не лише публікувати кількість обстежень, а й показувати частку доступних об’єктів, перелік типових порушень, строки їх усунення та результат повторної перевірки.

Мільярд у програмі і 33% першого року

Безбар’єрність – дорога політика, якщо міста десятиліттями будувалися без урахування універсального дизайну. На Київщині для цього створили окрему обласну програму на 2025-2027 роки, затверджену 29 травня 2025 року. В регіональному плануванні її орієнтовний ресурс визначений на рівні 1,2016 млрд грн: близько 317 млн грн на 2025 рік, 449,5 млн грн на 2026-й і 435,1 млн грн на 2027-й.

Але фінансові документи добре показують, чому ухвалена програма ще не дорівнює виконаній політиці. За таблицею Київської обласної ради щодо касових видатків за 2025 рік, при передбаченому на перший рік обсязі 316,996 млн грн фактично проведені видатки становили 105,205 млн грн – 33,2% плану. Із державного бюджету пройшло 82,455 млн грн за плану 123,223 млн, з місцевих бюджетів – 22,328 млн грн за плану 48,447 млн. Найбільший розрив у цій таблиці – обласний бюджет: 422 тис. грн касових видатків за передбачених програмою 145,326 млн грн.

Цю цифру не варто механічно оголошувати «провалом». Програму затвердили лише наприкінці травня 2025 року, тому перший рік фактично був скороченим; частина проєктів могла потребувати проєктування, експертизи, закупівель і переходити на наступний бюджетний період. Але 33,2% – важливий запобіжник проти красивої арифметики. Оголошена сума програми не означає, що на таку саму суму вже з’явилися доступні тротуари, будинки чи транспорт.

Для суспільного контролю тут потрібна інша звичка: рахувати не лише «скільки передбачили», а й «скільки витратили», «на які об’єкти», «що прийнято в експлуатацію» і «чи пройшов об’єкт тестування людьми, для яких його робили». У темі безбар’єрності це особливо важливо, бо формально завершений пандус може залишатися фізично непридатним.

Буча, Славутич, Бородянка: ставка на маршрут, а не на окремий об’єкт

Найбільш системно нову логіку видно у трьох громадах Київщини, які стали пілотами проєкту «Рух без бар’єрів» – Бучі, Славутичі та Бородянці.

У Бучі перша черга маршруту має охопити 3,6 км вулиць Енергетиків, Польової, бульвару Богдана Хмельницького та Нового Шосе. Ідея полягає не в тому, щоб «поставити кілька пандусів», а перебудувати ділянку як єдину систему: тротуари, переходи, підходи до закладів, зупинки, інженерні мережі, організацію руху. У 2025 році перед початком частини робіт місто навіть обстежувало інженерні комунікації на Енергетиків – тобто доступність почали прив’язувати до повноцінної реконструкції вулиці, а не до косметичного благоустрою.

У Славутичі маршрут довжиною 2,5 км з’єднує реабілітаційний центр «Благодар» із кіноконцертним комплексом і проходить через квартали та центральні громадські простори. Восени 2025 року його тестували разом із ветераном Андрієм Соловком, який після поранення має ампутацію руки та часткове порушення зору. Це не другорядна деталь. Залучення реальних користувачів дозволяє побачити те, чого не видно на кресленні: незручну висоту, неправильний кут, небезпечний стиковий шов, навігацію, яку неможливо прочитати.

Бородянка отримала ще складніше завдання. Тут безбар’єрний маршрут довжиною 4,8 км інтегрують у комплексну відбудову селища, значна частина якого була зруйнована російськими військами. Головна вісь – вулиця Центральна. Для громади це фактично тест принципу «відбудувати краще, ніж було»: якщо після масштабного руйнування простір створюється заново, виправдовувати сходи, високі бордюри та недоступні входи «старою забудовою» вже значно складніше.

Маршрутний підхід – чи не найсильніша частина нинішньої політики. Він змушує дивитися на місто очима людини, яка рухається, а не чиновника, який приймає об’єкти по одному. Водночас у нього є власний ризик: отримати кілька зразкових кілометрів у центрі і залишити за їх межами недоступні двори, житлові будинки, районні дороги та приміський транспорт. Пілот має сенс тільки тоді, коли стає моделлю для наступних вулиць, а не вітриною.

Буча: безбар’єрний маршрут за 218 мільйонів загруз у строках

Саме Буча восени 2026 року дала чи не найпоказовіший приклад того, наскільки великою може бути відстань між безбар’єрністю у проєкті та її реалізацією на вулиці.

Адже амбітний маршрут зіткнувся з цілком традиційною для великих будівельних проєктів проблемою – строками виконання. Закупівлю реконструкції оголосили восени 2025 року з очікуваною вартістю понад 212,2 млн грн із місцевого бюджету. Переможцем стало ТОВ «Автомагістраль-Захід». Основний договір після змін коштує близько 169,2 млн грн. Наприкінці 2025 року з цією ж компанією уклали ще один договір на 49,2 млн грн за скоригованим проєктом. Сукупна вартість двох договорів — близько 218,4 млн грн.

На старті робіт міський голова Анатолій Федорук публічно говорив про виконання проєкту протягом чотирьох-п’яти місяців. Однак улітку 2026 року генпідрядник фактично призупинив роботи. У вересні їх відновили, проте міська влада вже відкрито визнавала: темпи не відповідають графіку. При цьому в мерії наголошували, що фінансування є, необхідна документація підготовлена, а причини затримки пов’язують із проблемами самого виконавця.

До жовтня ситуація загострилася. Бучанська міська рада направила ТОВ «Автомагістраль-Захід» офіційний лист із пропозицією розірвати договори через істотне порушення зобов’язань. За даними ЗМІ, позиція міста станом на 9 жовтня була такою: або компанія різко нарощує темпи, або сторони домовляються про припинення договорів. Якщо згоди не буде, громада допускає звернення до суду.

Сам підрядник пояснює затримки скасуванням бронювання частини працівників, кадровим дефіцитом та проблемами з постачанням матеріалів, зокрема через російські удари по підприємствах. Компанія водночас заявляє, що необхідні матеріали замовлені, і раніше запевняла місто, що зможе надолужити відставання.

Для аналізу політики безбар’єрності цей випадок важливий не лише через суму контрактів. Енергетиків мала стати першою реальною демонстрацією нової моделі міського простору у Бучі. Натомість флагманський маршрут опинився залежним від того самого фактора, від якого залежать звичайні ремонти: чи здатний підрядник виконати роботи у визначені строки.

І тут виникає значно ширше питання до всієї моделі. Визначити маршрут на карті, провести аудит за участю ветеранів, закласти сотні мільйонів і прописати правильні проєктні рішення – лише половина роботи. Безбар’єрність з’являється не тоді, коли її внесли до проєкту, а тоді, коли людина справді може пройти цим маршрутом.

Бучанський кейс фактично стає тестом для всієї політики «Рух без бар’єрів»: чи здатна система не лише красиво спроєктувати доступне місто, а й довести складний і дорогий проєкт до результату.

Ірпінь: найжорсткіший тест – відбудувати і не повторити старі помилки

Ірпінь показує інший бік процесу – що відбувається, коли доступність перевіряють не за звітом замовника, а під час реального користування.

Одна з місцевих громадських організацій описувала результати моніторингу 12 відбудованих соціальних об’єктів: шести дитсадків, чотирьох шкіл та двох амбулаторій. На кожному були ті чи інші елементи безбар’єрності. Але громадська команда фіксувала слизькі пандуси, неправильний нахил, незручні поручні, відсутність кнопок виклику, невдало розташовані входи, проблеми з підйомниками. Частину недоліків після зауважень активістів виправляли – і це, можливо, найважливіший результат самого моніторингу.

Восени 2025 року під час окремого стаді-туру активісти на кріслах колісних перевіряли відновлене житло та приватний сектор. Там проявилася типова пастка «часткової доступності»: пониження бордюрів були, але залишалися незручними; важкі двері вимагали сторонньої допомоги; на прибудинкових територіях зберігалися невеликі, але непрохідні для частини користувачів перепади; на окремих ділянках учасникам доводилося рухатися проїзною частиною.

Цей приклад руйнує зручне виправдання «ми зробили за нормами». ДБН – необхідний мінімум, але користування простором не відбувається в таблиці нормативів. Якщо людина не може сама відчинити двері, якщо пандус після дощу стає небезпечним, якщо підйомник вимкнений, формальна наявність елемента не створює незалежності.

Бровари: програма є, але бар’єр може починатися у власному під’їзді

Броварська громада має окрему програму створення безбар’єрного простору на 2025-2029 роки, Раду безбар’єрності, окремий розділ на сайті та маршрут, прив’язаний до міського автобусного маршруту №3. У 2026 році до програми окремо заклали 604 тис. грн на обладнання або дообладнання житлових будинків пандусами чи підйомниками та їх утримання.

Це важливий акцент, бо саме житло довго випадало з поля зору державної політики. Можна зробити доступним ЦНАП і поліклініку, але якщо людина не може самостійно вийти з квартири, для неї ці інвестиції залишаться теоретичними.

Публічна історія з будинком на Симона Петлюри, 25-Б, яку в травні 2025 року описувала «Трибуна-Бровари», якраз показала цю прогалину: люди з інвалідністю жили на поверсі, де не зупинявся ліфт, а доступного виходу не було. Ми не знайшли в публічно індексованих джерелах достатньо даних, щоб стверджувати, яким є остаточний стан саме цього будинку восени 2026 року. Але як зафіксований кейс він показує, чому нове розширення моніторингу на багатоквартирні будинки є принциповим.

Біла Церква: інституції з’явилися, тепер їх треба перевіряти на результат

У Білій Церкві інституційна система безбар’єрності активно оформлювалася протягом 2025-2026 років. У квітні 2025-го створили місцеву Раду безбар’єрності, у січні 2026-го – робочу групу з обстеження об’єктів, у травні призначили уповноваженого, а в липні виконком затвердив план реалізації безбар’єрного маршруту громади на 2026 рік.

Для міста це важливий перехід від загального гасла до конкретної відповідальності. Уповноважений – це людина, до якої мешканець має мати можливість звернутися з проблемою, а Рада – майданчик, де такі проблеми повинні не губитися між департаментами.

Але ще у 2025 році місцеве видання «Еспресо: Біла Церква» показувало, що для користувачів крісел колісних ключовою проблемою залишаються не тільки центральні вулиці, а під’їзди, ліфти, пандуси та щоденна залежність від чужої допомоги. Співрозмовник видання Володимир Думанський наголошував на очевидному принципі: рішення не можна проєктувати без участі людей, які цими рішеннями користуватимуться.

Саме це має стати критерієм для нової міської інфраструктури. Не «скільки об’єктів включили в маршрут», а скільки людей після його реалізації отримали нову можливість самостійно дістатися лікарні, адміністративної установи, роботи чи парку.

Обухів: цифровий чек-лист як інструмент, але не фінальна оцінка

Обухівська громада у 2026 році публічно описала один із найбільш деталізованих процесів моніторингу. Майже дві сотні об’єктів перевіряли через цифрові чек-листи з фотофіксацією; після заповнення управитель міг отримати документ зі статусом об’єкта і переліком проблем. Результати передавали для нанесення на національну карту безбар’єрності.

Цікаво, що громада оприлюднила не лише кількість об’єктів, а й дані про людей, які ними користуються: серед відвідувачів охоплених установ зафіксували понад півтори тисячі людей з інвалідністю, зокрема користувачів крісел колісних, людей з порушеннями зору та слуху. Такий підхід наближає моніторинг до реальності: доступність перестає бути характеристикою бетонної конструкції і стає питанням конкретних користувачів.

Проте навіть хороший чек-лист не повинен перетворюватися на самоціль. Якщо об’єкт отримав статус «бар’єрний», наступні публічні питання мають бути простими: хто відповідальний за виправлення, скільки це коштує, який строк, чи передбачено гроші і коли буде повторна перевірка.

Безбар’єрність, якої не видно на тротуарі

Одна з проблем публічної дискусії на рівні громад – надмірна концентрація на фізичних об’єктах. Саме їх найпростіше сфотографувати: нова плитка, понижений бордюр, пандус, зупинка. Але шість напрямів Національної стратегії значно ширші.

Наприклад, на Київщині діє послуга «соціальне таксі» для людей, які мають труднощі з пересуванням і не можуть нормально користуватися звичайним транспортом. У семи громадах – Дмитрівській, Бучанській, Таращанській, Фастівській, Білоцерківській, Переяславській та Бородянській – станом на травень 2025 року надавали послугу підтриманого проживання для людей з інвалідністю; її отримували 165 осіб. Це вже не про бордюр, а про право жити в громаді, а не в ізольованій інституції.

Інформаційна та цифрова безбар’єрність взагалі часто залишаються поза щоденною увагою. Чи можна записатися до лікаря без дзвінка? Чи читає сайт громади скринрідер? Чи є відеозв’язок із перекладачем жестової мови? Чи зрозуміло написана інструкція під час повітряної тривоги? Чи може людина старшого віку отримати послугу, якщо не користується смартфоном? Це ті самі бар’єри, просто вони не мають вигляду сходинки.

Тому показовий приклад Броварів, де ЦНАП повідомляє про доступ до відеозв’язку з перекладачем жестової мови. Так само показовими є соціальне таксі та підтримане проживання в інших громадах. У цих рішеннях безбар’єрність виходить за межі будівництва і стає сервісною політикою.

Чому громади рухаються нерівномірно

Публічна картина по Київщині дуже нерівномірна. Буча, Славутич і Бородянка мають флагманські маршрути з окремою державною увагою. Бровари, Обухів, Ірпінь, Біла Церква створили окремі розділи, програми, ради або механізми моніторингу. В інших громадах у відкритому доступі значно частіше видно загальні плани, новини про засідання чи разові обстеження, ніж системні звіти з цифрами «до» і «після».

Це не означає автоматично, що там нічого не роблять. Пошукова видимість сайту – не показник доступності. Але для аналітики виникає інша проблема: жителю області складно порівняти громади за однаковими критеріями. Немає простого публічного рейтингу: який відсоток ключових об’єктів доступний, скільки звернень надійшло уповноваженому, скільки бар’єрів усунули, як виконано бюджет, який відсоток маршрутів реально завершено.

Ресурсні можливості теж різні. Великому місту простіше утримувати команду архітекторів, замовляти проєктну документацію і співфінансувати реконструкцію. Невелика сільська громада може мати один старий автобус, фельдшерський пункт у будівлі зі сходами і десятки кілометрів доріг, де проблема починається ще до входу в установу. Саме тому національна політика має уникнути моделі, в якій безбар’єрність стає привілеєм фінансово спроможних центрів.

Окремий виклик – приватний сектор. Аптека, магазин, банк, кафе, пошта чи житловий комплекс можуть бути приватними, але щоденний маршрут людини проходить через них так само, як через комунальний тротуар. Розширення моніторингу у 2026 році на приватні заклади – правильний крок, однак без механізму усунення порушень карта ризикує стати каталогом бар’єрів, а не інструментом змін.

Головний ризик – «острівці доступності»

Після аналізу програм, офіційних звітів, місцевих сайтів, незалежних публікацій і публічно доступних дописів у соцмережах вимальовується головний ризик Київщини: область може створити багато окремих якісних об’єктів, але не зшити їх у повсякденне життя.

Безбар’єрний центр міста – це ще не безбар’єрна громада. Потрібен вихід із квартири, доступний двір, тротуар без провалів, перехід у нуль, транспорт, зупинка, вхід до закладу, доступна вбиральня, навігація, можливість отримати інформацію і послугу. І потім – той самий маршрут назад. Якщо один елемент не працює, незалежність людини зникає.

Саме тому житлові будинки стали настільки важливою частиною нового моніторингу. Саме тому Славутич тестує маршрут із ветераном. Саме тому громадські моніторинги в Ірпені важливіші за ще один пресреліз про встановлений пандус. І саме тому цифра 6023 перевірених об’єктів повинна мати продовження – скільки з них після перевірки реально стали доступнішими.

Що відрізняє політику від кампанії

Для Київщини наступний етап безбар’єрності – менш медійний, зате значно складніший. Потрібно перевести тему з режиму «створили раду – затвердили план – провели моніторинг» у режим постійного управління.

Перша ознака – публічні дані про результат. Не тільки кількість перевірених об’єктів, а відсоток доступних і бар’єрних, динаміка за роками, перелік виправлених порушень. Друга – фінансова прозорість: план, касові видатки, конкретні адреси і вартість робіт. Третя – обов’язкове тестування людьми з різним досвідом мобільності, зору, слуху та когнітивними особливостями. Четверта–— зрозумілий механізм скарги: куди звернутися, хто відповідає і в який строк. П’ята – безперервність: новий об’єкт не приймають як «доступний», якщо до нього неможливо безпечно дістатися.

І ще одна річ – відповідальність після відкриття. Пандус може зруйнуватися, тактильну плитку – заставити МАФом, підйомник – вимкнути, доступне паркомісце – зайняти, а сайт – оновити так, що він перестане працювати зі скринрідером. Безбар’єрність не можна зробити один раз і здати актом. Її потрібно підтримувати так само, як дороги, освітлення чи водопостачання.

Київщина вже має значну частину формальної інфраструктури для такого переходу: обласну програму, плани громад, уповноважених, ради, моніторинг, карту, флагманські маршрути. Тепер найважливіше, щоб ця інфраструктура управління не стала самоціллю.

Безбар’єрність починається там, де людина перестає планувати перешкоди

У хорошому місті людина не повинна заздалегідь телефонувати в кав’ярню і питати, чи є сходи. Не повинна просити незнайомців винести крісло з під’їзду. Не повинна їхати проїзною частиною через бордюр. Не повинна дізнаватися, чи працює підйомник, тільки коли вже приїхала до лікарні. Не повинна обирати школу за наявністю пандуса замість якості освіти.

Саме в цьому сенс безбар’єрності: не створити спеціальний маршрут для «окремих» людей, а забрати зайві перешкоди з нормального життя всіх.

Київщина сьогодні перебуває приблизно посередині цього переходу. Політика вже вийшла з рівня декларації: є гроші, документи, пілотні маршрути, обстеження, соціальні послуги, окремі приклади участі ветеранів і людей з інвалідністю. Але незалежні перевірки та скарги мешканців показують, що старий підхід – пандус «для галочки», доступність одного входу без доступного шляху до нього, формальна відповідність без реального користування – нікуди не зник.

Тому головний показник успіху цієї політики – не кількість новин зі словом «безбар’єрність». І навіть не мільярд у програмі. Він значно простіший: скільки людей після всіх цих рішень отримали можливість вийти з дому, дістатися потрібного місця, скористатися послугою і повернутися назад без прохання про допомогу.

Коли це стане буденністю, про безбар’єрність можна буде писати менше. Бо вона нарешті перестане бути окремим проєктом і стане стандартом.

Читайте також: Мали закрити ще 20 років тому, а сміття їде досі: що відбувається з Бородянським полігоном

Фото: «Київщина 24/7».

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.