– Вже багато жінок з нашого села виїхали в Італію. Може, і тобі туди поїхати? – якось запропонував мені чоловік.

Ми з Іваном вже 40 років у шлюбі, з них 20 я провела закордоном. Чоловік сам мене відправив в Італію. Будинок у нас був, проте старенький. А потім синові Павлові стала пора женитись і ми думали, як його житлом забезпечити.

На заробітках чоловік не дзвонив мені часто, а як ми розмовляли, то все питав про гроші: скільки я заробила, що маю йому переслати, щоб він собі плани на місяць складав. Ніколи за весь вік чоловік не спитав, чи важко мені. Сам одразу звільнився з роботи і розраховував тільки на мої кошти.

За ці роки ми дім вибудували, а синові я квартиру купила. Обставила там все меблями, технікою, ремонти поробили. Вдома в нас теж повна чаша: два поверхи, нова ванна, на кухні плитка, акуратне подвір’я з бруківкою. Багато вдалось надбати за стільки років. Та я не дуже тішилась, то більше чоловік. Сама краєм вуха чула, що він жінок водив. Навіть сусіди казали, що можу його втратити.

Та цього разу приїхала і постановила собі – більше на заробітки ні ногою. Здоров’я вже не те, мені 64 роки. Якось глянула на себе в дзеркало і не впізнала. Не хочу, як деякі жінки, сконати в тій Італії. Чоловікові про те, що залишаюсь вдома, вирішила не казати. Це моє рішення, може, він зрозуміє згодом, що вже досить.

Але Іван тільки кожного дня питає, коли я знов поїду:

– Оксано, уже й грошей мало. Ти коли вертатись думаєш?

Я відклала собі певну суму, про яку не кажу чоловікові. Так сама себе страхую. Але дивує те, що за весь цей час він не сказав мені навіть скромне “дякую”. Щодня чую від нього лише нарікання. Якось я прокинулась зранку і попросила Івана зробити каву.

– Ти диви, яка сеньйора! Каву їй подавай у ліжко. Поїдеш в Італію, буде тобі кава!

Чоловік живе і мріє, як мене спекатись. А вже не знаю, як сказати йому, що на заробітки їхати більше не планую. За ці роки ми стали геть чужі один для одного. Виходить, я для Івана була весь час лише гаманцем? Пізно шкодувати про втрачене. Але як напоумити чоловіка бути хоч трохи вдячним за те, що я йому свого часу віддала. Тепер настала його черга думати про наше майбутнє і спокійну старість. Але Іван не хоче, йому комфортно прикриватись моєю спідницею. Не знаю, скільки ще зможу терпіти таке ставлення. Бо на заробітки їхати вже не маю сили. Як думаєте, ще можна здолати той бар’єр, що виріс між мною та Іваном? Я б дуже хотіла бодай щось змінити. Порадьте, як бути.

MarichkaF