Мені 44 роки та пів року тому лікарі встановили мені страшний діагноз. Онколог сказав, що шансів небагато, та треба терміново вирізати пухлину.

Неможливо передати, що я тоді відчувала. В мене син, котрому 17 років. Я ж мріяла на його весіллі погуляти, онуків побачити. Така новина розбила мене, а от чоловік наче й повеселішав. Хоча, звісно, заспокоював і казав, що підтримає. Та він дедалі частіше десь пропадав. Пояснював, що мусить працювати, адже гроші на лікування необхідні.

Ми з Миколою самотужки наш бізнес будували. Після весілля разом поїхали на заробітки, а повернувшись відкрили магазин побутової хімії. Згодом ще два. Та працювали себе не шкодуючи. Часто з сином сиділа моя мама, адже я навіть вночі гарувала. Та зараз робота вже налагоджена, у нас є помічник, котрий все контролює. Та я однаково переймалась, як без мене впорається чоловік.

І ось якось хотіла переглянути, чи всі товари замовив Микола. Тож взяла його комп’ютер. Та раптом побачила повідомлення.

– Ну, що там довго твоїй залишилось?

– Рік дають, потерпи. – відповів Микола.

– Я вже й так два роки терплю. Ти все обіцяв покинути дружину.

– Зараз це нерозумно робити! Доведеться все ділити. Я на неї майже все оформив. А так нам дістанеться.

– А як довше житиме?

Мені зле стало від прочитаного. В голові запаморочилось. Ледве не знепритомніла. Та я вирішила нічого не казати Миколі. І назначила операцію вже на наступний тиждень.

Пухлину видалили та відправили на аналіз. А вже за тиждень мені повідомили, що вона доброякісна. Та чоловікові я сказала, що це не так. Хотіла мати час, щоб з юристом порадитись і все підготувати.

Я заплатила адвокату чималі гроші. Та він зробив так, щоб після розлучення чоловік залишився ні з чим. Залишалось одне, розібратися з родичами. Адже я не хотіла, аби всі мене звинувачували, мовляв, обібрала нещасного.

Тож я вигадала план.  Сказала чоловікові, що лягаю в лікарню на два тижні аж у Києві. А сама зняла номер в місцевому готелі. Коли минуло два дні я попросила зовицю, аби поїхала до мене за речами. Мовляв, переслала мені поштою. Але обов’язково із самого ранку. І ось вони вирушили. А двері їм коханка відчинила. Я це точно знала, адже бачила на власні очі, як вона тікала з нашого під’їзду і як потім виходила ошелешена зовиця. Мені ж родичка нічого не сказала. Так я зрозуміла, що ніхто за мене не заступиться. Зненацька повернулась додому. Увійшла, а чоловік з коханкою якраз вечеряє.

– Ну, що, треба вам обидвом звільнити квартиру.

Микола не міг і слова вимовити.

– І ще, на розлучення я вже подала. А помирати поки не збираюсь!

Микола залишився ні з чим, коханка його покинула. Наш син відмовився з ним спілкуватись і навіть родичі уникають. А я щаслива, що не доживатиму віку з такою жахливою підступною людиною. Днями він приходив, благав:

– Це ж все не чесно! Ми ж разом будували бізнес!

– Так само як зраджувати теж не чесно!

– Я зробив помилку! Та вже дуже шкодую! Пробач мені! Ми ж сім’я!

– Нізащо!

Як  гадаєте, правильно я зробила? Ви б пробачили такий вчинок?