Моє дитинство було не простим. Хоча я мала прекрасну маму, та не складалося з друзями. А все через моє ім’я. Ненька була справжньою поціновувачкою бразильських серіалів. Ось і записала мене Паломою. Як з мене кепкувало, як перекручували моє ім’я. То я “пальмою” була, то ще чимось. Увесь час додому в сльозах поверталась.

Найважче було в школі. Через постійні образи я стала замкненою і закомплексованою. Ні з ким не спілкувалась. Втіху знаходила в книжках. Вирішила, що в 16 років просто зміню ім’я на Поліна. Та коли йшла подавати документи на паспорт, мама почала плакати.

– Що ж ти робиш? Це ж твоя доля!

Думала я, думала, і не наважилась на зміни. Не хотіла засмучувати неньку. Згодом закінчила школу і вступила в інститут. Завжди відмінницею була. На четвертому курсі до нас на лексію запросили директора великого підприємства, він мав розповісти історію свого успіху. Його звали Тарас, солідний, але цікавий чоловік, приблизно 38 років. Він так цікаво розповідав. Сказав, щоб був звичайним бідним хлопцем із села і самотужки всього досяг.

Наприкінці зустрічі студенти ставили питання гостю. І ось коли я назвала своє ім’я, бізнесмен відразу звернув увагу.

– Палома? Як гарно! Улюблена героїня з серіалу моєї мами!

– І моєї! – засоромилась я.

Усі в аудиторії помітили, що Тарас Степанович залицявся. А після зустрічі він підійшов до мене.

– Ви дуже цікава. Хотів би детальніше з вами обговорити останнє питання. Ви маєте час на каву?

– Звісно!

Усі дівчата мені заздрили. Такий успішний і цікавий чоловік. Я й сама закохалася відразу ж. Ми почали зустрічатись. А всього за пів року побралися на Мальдівах. 

Перед весіллям Тарас привіз мене до своєї мами в село. Це й справді була проста жінка. Вона наготувала всілякого.

– Ось дивись, синок полюбляє домашнє!

– Ну, ви ж навчите, що йому готувати! – жартувала я.

Я тоді не знала, що зовсім скоро Марія Іллівна буде мало не щотижня приїжджати до мене з перевірками.

– Тарас хоч і сучасний, та змалку звик до порядку! він і самий – працьовитий, ти не бідуєш, того можеш і постаратися!

Вона увесь час натякала, що мені дуже пощастило, тому я маю постійно дякувати. Та я й справді намагалась догодити йому. Готувала щодня його улюблені страви, пекла смаколики всілякі. Ось лише після народження сина мені стало важче. Тоді й у Тараса проблеми з бізнесом почались. Він повертався додому роздратований і зривав злість на мені. Постійно був усім не задоволений.

А тоді сказав, що аби виправити справи, йому треба їздити у відрядження. Я не сперечалась. Хоча часом чоловіка не було вдома кілька місяців поспіль. І під час однієї такої поїздки сталася біда. Мені подзвонили.

– Ви знаєте Марію Іллівну?

– Так, звісно!

– В неї стався інсульт.

Я приїхала до лікарні, де дізналась, що свекруху частково паралізувало. Тарас не відповідав на мої дзвінки. І цілий місяць я розривалась між малим сином і лікарнею. А тоді забрала Марію Іллівну до себе. Доглядала її, як маму рідну.

Тим часом чоловік навіть не дзвонив, лише раз написав, що в нього все добре. Я звернулась до його колег і виявилось, що він не у відрядженні, а з коханкою в Таїланді. Я не знала, що думати.

Врешті він приїхав, і не самий. Поруч із ним стояла зовсім молода дівчина.

– Ти маєш переїхати. Я житиму тут з коханою!

– Але ж в нас син маленький, і твоя хвора мама! Як ти так можеш?

– Даю тобі місяць! – холодно відповів чоловік, обіймаючи свою подругу.

Я тоді плакала цілу ніч. Заспокоїтись не могла. А вже наступного дня взялась збирати речі.

– Що ти робиш? – спитала свекруха.

– Ви ж все чули. Тарас нас виганяє. Ми мусимо переїхати. Напевно до вас в село, якщо дозволите.

– Дозволю. Та ми нікуди не поїдемо. Тут лікарня близько, я ж процедури маю відвідувати!

– А що ж робити? Вибору нема.

– Послухай, розповім тобі один секрет. Тарас усю свою нерухомість колись на мене оформив. боявся, що матиме проблеми із законом. Та й не хотів, щоб ти мала якісь претензії на житло. Так от я хоч до тебе постійно прискіпувалась, та однаково щиро полюбила. І взагалі побачила, що ти мені, як донька. Не покинула в біді, коли рідний син відвернувся. Так от викликай нотаріуса, оформимо цю квартиру на тебе й онука. І нехай лише Тарас слово скаже.

Я не могла в це повірити. Квартира велика, трикімнатна. Та в мене ж син, маю дбати про його майбутнє. Тож коли прийшов мій чоловік – я просто віддала йому валізи з рештою речей. Він кричав, проклинав мене й свою рідну маму. А тоді сказав:

– Через тебе я з рідною мамою посварився!

Я не знала, що казати. Мені прикро, що все так склалося. Не допомогло мені моє рідкісне ім’я, краще б він не звертав на мене тоді увагу. Добрі люди, скажіть, що мені робити? Невже варто відмовитися від пропозиції свекрухи? А ще, як гадаєте, ім’я впливає на нашу долю. Може все ж змінити його?