З російського полону звільнили  захисника із села Калинівщина Чортківського району Сергія Бойчука. Старший солдат 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Сергій  Бойчук перебував у полоні із 14 липня 2022 року. Торік росіяни засудили його до 20 років ув’язнення строгого режиму.

Увесь час дружину Сергія Андріану хвилювало здоров’я чоловіка. Знала, що 12 липня 2022 року під час виконання бойового завдання він отримав поранення.

«Особливої медичної допомоги там ніхто не надає, – каже Андріана. –  Розумію, що після виходу з полону буде тривала реабілітація. Але це вже набагато легше, ніж невідомість».

Торік Андріана упевнилася, що чоловік живий. Про це сповістив військовий, щойно вийшовши із полону.

«Хлопці, які перебували з чоловіком в полоні, повідомляли, де бачили його і який в нього стан здоров’я. Цього року мені подзвонили і сказали: «Тримайся, Сергій в тебе вірить. Якщо ти не довіряєш, що я спілкувався з ним, то я знаю, де він працював раніше». Назвав попереднє місце роботи Сергія,  про яке невідомо загалу, а знають лише рідні. Я також перепитувала, як звати сина».

Це обнадіяло Андріану. Додало сил. Вона стукала у всі чиновницькі двері і нагадувала, що її чоловік в полоні. Брала участь в акціях, де йшлося про полонених і безвісти зниклих.

«Постійно їздила до Києва, – продовжує Андріана. – Вивчила метро, вулиці Києва. Отак щомісяця їздили до столиці, деколи і двічі в місяць. Ходили на зустрічі з органами влади, до координаційного штабу з питань військовополонених. Отак жила від зустрічі до зустрічі. Дорога допомагала. Укрзалізниця за два роки стала другим домом. За рік їздила до столиці зо 20 разів.

Удома день щоранку починався з телефону, далі пила каву і налаштовувала себе на обов’язки перед дитиною і громадською організацією. Завершувався день чаєм і телефоном. З телефоном практично жила. Було відчуття, що має настати отой важливий дзвінок і тому постійно треба тримати телефон коло себе».

Андріана Бойчук боляче сприймала, коли зустрічалася і з нерозумінням суспільства.

«У Чорткові відбулася мирна акція і благодійний ярмарок на підтримку зниклих безвісти, полонених, засуджених  військовослужбовців 10-ї штурмової окремої  бригади, – розповідає Андріана. – Захід ініціювали громадська організація «Опора Титанів»  і благодійний фонд «Хто, як не ми».  Згадували полонених, зниклих безвісти і засуджених. Ярмарку ж організували, щоб підтримати  військовослужбовців.

Як підтримати зниклих безвісти? Про них потрібно говорити.  Постійно. Ми стояли з прапорами. Дівчата приїхали з Києва, з Чернівецької, Рівненської, Івано-Франківської областей. Дружини, сестри безвісти зниклих і полонених, засуджених приїхали до Чорткова для того, щоб, як дехто говорить, просто постояти з прапором. Адже для когось такі заходи – це просто постояти з прапором. На жаль.  А для нас – це вкотре нагадування, що полонені і безвісти зниклі є, їх не можна забувати в жодному разі і потрібно повертати додому. У мене був найбільший страх, що люди можуть забути.

Хочеться донести людям, що акції – це важливо. Люди згадують про воїнів, а також про полеглих. Але дуже важливо також весь час говорити про полонених і безвісти зниклих. Вони – такі ж самі захисники, які захищали нас від початку повномасштабного вторгнення. Вони відстоювали нашу країні, а не пішли десь по гриби і там пропали».

Війна відфільтрувала оточення Андріани.

«Тепер мої найближчі – полонені, рідні безвісти зниклих, – ділиться жінка. – Ті, які розуміють і чують, які знають, що це таке і як воно болить. Адже суспільство не готове до війни, до того, що люди зникають безвісти. Ніхто не думає, чим взагалі живе родина. Наприклад, у Чорткові після акції був ще ярмарок. Мама безвісти зниклого була відповідальна за ярмарку. До неї підійшла жінка і спитала, скільки коштує кошик ручної роботи, оздоблений цукерками. Ціна була 350 гривень.  Жінка відповіла: «Так дорого». Мама зниклого безвісти відповіла: «Розумієте, що ці кошти підуть на  ЗСУ,  хлопці жертвують».  А та жінка, яка хотіла купувати кошик, мовила: «Чим вони  жертвують?». Ну серйозно? Скільки вже років триває війна і ще трапляються люди, які не розуміють, що відбувається у країні, які не розуміють, для чого рідні безвісти зниклих виходять на вулиці з прапорами.

Також у той день поруч одна персона продавала морозиво. Потім сказала: «Через них у мене нині не було виторгу».  Мене це вразило. Під час заходу дехто зупинявся, а дехто сильно поспішав. Коли ми просили, щоб перехожі не проходили повз, щоб фотографували нашу акцію і розповсюджували, багато не розуміли, чого ми від них хочемо. Відгукуються лише ті, кого це торкнулося. Підходили військові і дякували за те, що не забуваємо про хлопців.

Тепер Андріана хоче відпочити морально.

«Син постійно питав: «Коли буде тато? Ти мені обіцяєш, що скоро. А коли настане «скоро»?», – пригадує. – Постійно бачила чоловіка у снах. Снилося, що вирішуємо із Сергієм побутові проблеми. Що полон вже позаду і він дома. Весь час відчувала із ним зв’язок».

Найважче було відповідати на деякі запитання сина Іллі.

«Якось пішли в гості, – каже Андріана. – Потім син спитав: «Чому наш тато зараз в полоні, а от тато тієї дівчинки вдома?». Не знала, що сказати.

Тригерило, коли бачила, як чийсь тато іде з дитиною. Сльози наверталися. Думала, що мій чоловік теж міг отак лишитися вдома. Звісно, це була моя травма. Хтось міг сказати, що я не вмію з нею впоратися. Але насправді я розумію, що якщо в Україні триває війна, то люди мають бути причетними. Якщо ти не воюєш, отже ти допомагаєш. Якщо не допомагаєш, то не говори багато. Бо ті, що не воюють і не допомагають, якраз найбільше говорять.

Склала топ дурних запитань, які найчастіше чула від людей: «Чи дзвонить чоловік? Чи ти знаєш, де він? А що з ним? А йому не дають можливості дзвонити додому?  Чи держава тобі платить щось за чоловіка? А чи тобі щось про нього кажуть? Чи він є в списку на обмін? Ти хоч знаєш, чи він живий?».  А ще одного разу мене переконували, що мені дали можливість спілкуватися з чоловіком через відео зв’язок. Людина сиділа і сперечалася зі мною, казала: «Я точно знаю, що ти з ним говорила по відео». Це нервує. Люди дуже багато на себе беруть. Такі запитання викликають злість. Старалася сприймати спокійно, але не завжди вдавалося.

Дуже цікаво було чути: «Ми вас підтримуємо. Ми віримо в ЗСУ, але я свого чоловіка не відпущу на війну, бо він не народжений для війни». Або  «мій не буде воювати за синів депутатів». Та мій чоловік теж не ішов воювати за депутатів. Він ішов захищати Україну, свою хату, свою родину.

Було також смішно, коли знайома скаржилася, як вона переживає за свого чоловіка, який сидить за кордоном.

Якось почула, як знайомі, які працюють у державних установах, говорили про одну жінку. Хтось висловився: «Вона просто дає інтерв’ю, хайпує на тій темі, що її чоловік загинув на війні». Подумала про себе: скільки за цей час вийшло інтерв’ю, де я розповідала про Сергія – виходить, що я теж хайпую на темі чоловікового полону. Оце боліло. Люди, яких не зачепила війна, дозволяють собі отак судити, обмивати кістки рідним і близьким військових. Мені тоді хотілося, щоб вони опинилися на нашому місці і зрозуміли, як це – коли навіть не знаєш, що тобі робити, від чого відбиватися, куди рухатися далі і в які двері стукати».

Сергій Бойчук у полоні перебував 27 місяців. За цей час Андріана наче подорослішала на 10 років. Удосвіта 19 жовтня вона повідомила в сторіз у соцмережах про звільнення чоловіка з полону.

«Найбільше хочеться спокою, – каже жінка. – Поїхати із Сергієм і сином до водойми на риболовлю».