За одну ніч поблизу Куп’янська-Вузлового на Харківщині розрахунок Миколи з 40-ї артилерійської бригади розбив чотири ворожі гармати, а протягом тижня — вісім. 

Тоді у серпні 2025 року гармаші працювали  надзвичайно інтенсивно, стримуючи спроби ворога атакувати в напрямку Куп’янська на лівому березі річки Оскіл.

Отримували цілі, коригували вогонь і після пострілів ховалися, щоб ворог не засік позицію, адже вже тоді російські окупанти починали бити по позиціях українських гармат FPV-дронами.

Вочевидь, зокрема й за цю надзвичайно результативну роботу розрахунку, Миколу, якого побратими називають «Васильовичем», нагородили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест».

Про свій бойовий шлях у війську артилерист 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта Микола на позивний «Васильович» розповів АрміяInform.

«Взяв собі повістку — ну й поїхав у ТЦК»

42-річний Микола «Васильович» родом зі Світловодська, а після вступу до інституту осів у Кривому Розі. Строкову службу свого часу не проходив за станом здоров’я — каже, що медкомісія визнала його тоді придатним до служби у воєнний час. Тож так і сталося — до Збройних Сил Миколу призвали вже під час війни після початку широкомасштабного вторгнення.

— Їхав на роботу, зупинили і хотіли вже там пакувати — там же стояла «бригада» на бусі. А той хлопець із ТЦК у планшетку зайшов, глянув — у розшуку мене нема. Питає: «А де військово-облікові документи?»

Я й кажу: «У 25 років як пішов у військкомат, мені тоді як сказали, що колись приїдеш, так я після того там і не був. Військового квитка нема, нічого нема». Тому взяв собі повістку — ну й поїхав у ТЦК.

Приїхав, почали шукати мою справу — а її там просто немає, як виявилося. А потім уже все пішло-пішло, закрутилося…

У мене товариш тут, у 40-й артилерійській, дуже довго служив, з 2015 року, з АТО. І зробив мені відношення з бригади, світла йому пам’ять. Так я потрапив до 40-ї артилерійської, — розповів військовий.

«Основне навчання проходив уже тут, біля гармати»

Спочатку Микола пройшов базову військову підготовку, а потім фахове навчання на навідника. Вчили працювати, пригадує, на гарматах Д-20, Д-30, «Гіацинт» і «Мста». Навчання тривало близько двох місяців і було корисним, однак основні знання, вміння й навички військовий здобув уже в бригаді.

До 40-ї артилерійської бригади військовослужбовець прибув на початку серпня 2024 року, а вже наприкінці того ж місяця виїхав із бойовим розрахунком на першу позицію на Куп’янському напрямку. Працювати тоді довелося на «трьох сімках» — М777, які артилерист також називає «трьома сокирами».

— Ми з Д-20 стрельнули, коли нам видали два снаряди на всіх. А нас, мабуть, осіб 30 на цьому фаховому навчанні було. Ми тоді стрельнули один раз із неї і нас посвятили в артилеристи — дістають гільзу, обмазують, потім по обличчю пальцем і досилачем по жопі дають.

Те, що в «учебці» розповідали, і те, що ми дізналися коли приїхали сюди, — зовсім різні речі. Найбільше, що з «учебки» в нас залишилося, — це медицина. А так основне навчання проходив уже тут, біля гармати, — каже Микола.

«Рекорд був, коли ми за добу 80 пострілів робили»

Бойова робота на Куп’янському напрямку, де артилеристу довелося вперше виходити на бойові, була надзвичайно інтенсивною. Ворог постійно намагався атакувати, тож роботи гармашам не бракувало.

— Тоді ж наступи були, щоденні наступи противника. І ми переважно їхню піхоту бомбили. Важкої техніки мало було, а от піхота, наступи постійні були. З ранку до ночі й цілодобово.

Бувало таке, що навіть ми не встигали від гармати відходити — цілодобово ми були біля неї. Спати хотілося, заморені, голодні. Важко було, звісно. Дуже важко було. Але дуже багато ми тоді стріляли і дуже багато цілей уразили.

У нас, по-моєму, рекорд був, коли ми за добу 80 пострілів робили. Отак зайшли, могли 15–20 вистріляти і пів години сидимо, щоб нас ніхто не помітив, бо теж починали ці дрони літати, розвідувати. Відсидишся трохи — і знову до гармати, до гармати. Важко було.

У нас тоді якось так виходило, що ми в середньому на бойовій сиділи два тижні. Два тижні, а потім зміна розрахунку. Поверталися, два тижні тут сиділи, — пригадує артилерист.

«Вилетів той кабан, слава Богу»

Серед перших завдань Миколи було підкачування гідравліки. На гарматі був лоток, на який клали снаряд для автоматичного досилання, й один із випадків на початку служби запам’ятався йому несправністю під час пострілу.

— У нас колись була така ситуація: клин не дозакрився, там якась уже поломочка в нього була. І виходить, під час пострілу всі порохові гази пішли назад. А зверху сухе листя — воно там все як пихнуло!

Ми полягали всі. Бахне воно чи не бахне? Ну, слава Богу, обійшлося — збігали в бліндаж, води принесли, залили все, загасили. А снаряд, виходить, не вилетів і залишився в самому стволі. Ой, ми намучилися діставати його.

Там на самому досилачі є такий наконечник, спеціальний для таких випадків. Він, виходить, із протилежного боку ствола вже вставляється й вибиває. Ми били, били, били, били — ніфіга. Він там — і все. Дістати якось треба.

Тоді комгар каже: «Давайте зробимо ще один постріл». Хто буде на себе відповідальність за це брати? Зрештою, нема що робити — або знімати гармати з позиції на ремонт, або стріляти. У присутності комбата зарядили ми порох, дочекалися цілі й команди на вогонь і ввалили.

Відійшли всі, правда, подалі від гармати, щоб уже нікого не зачепило, якби щось. І вилетів той кабан, слава Богу! То, звісно, такі дуже яскраві враження. Це була моя, здається, друга бойова. Коли ти ще зелений, абсолютно ж нічого не знаєш, нічого не розумієш, як воно, що до чого — тут таке, — посміхається Микола.

«Протягом тижня вісім гармат розбили»

У серпні 2025 року розрахунок, в якому служив Микола, стояв на лівому березі річки Оскіл в районі Куп’янська-Вузлового. На той час артилерст уже не лише підносив снаряди, а мав досвід роботи на клині — у розрахунку обов’язки розподіляли залежно від того, кому яка робота краще вдавалася.

— Я постійно був на бойових. Якось так довелося мені, щось зайшло воно мені з самого початку. Плюс дуже мотивований був тим, що всі думали: от зараз усе швидко закінчиться, зараз усі як прийдемо, як дамо їм — і на цьому все закінчиться. Шкода, що воно якось не пішло так швидко, як хотілося.

Позиція в нас була тоді за пару кілометрів від Куп’янська-Вузлового, гарна позиція, ми близько пів року на ній пробули. Тобто розрахунки змінювалися, а сама гармата була на місці. Хороша позиція була, просто найідеальніша з усіх, де я тільки не був.

Удень ми тоді мало стріляли. Скажімо так, на заборону били, якщо десь якийсь штурм був. Вночі ж у нас була дуже інтенсивна і вдала стрільба. Тоді десь о дванадцятій ночі нам дали ціль. Ми — клац, перший, трошки коригуємося, бабах — другий даємо туди. Командир на рацію виходить: «Хлопці, ціль — гармата. Готова! Є! Перенос цілі!»

Ми на радощах такі всі — капець. Наступний захід до гармати — і знову дві гармати ми б’ємо цієї ж ночі. Так чотири гармати поклали за одну ніч. Потім наступного дня в нас тихо було, тому що треба було трохи відсидітися.

Ми того дня разів, може, чотири чи п’ять, пам’ятаю, стрельнули. І знову вночі приходимо — і знову дві гармати кладемо. Що за гармати — не знаємо. Знаю, що казали: «Гармата, гармата, гармата». І так ми, виходить, протягом тижня вісім гармат росіянам розбили.

Але сама фішечка на торті була наступного дня: ми зранку ще два мотоцикли підбили. Оці два мотоцикли — це в нас залишилося в пам’яті на все життя, — із захватом пригадує Микола.