– Мені теж хотілося б поїхати з вами в село. Востаннє була там минулого року. Сумую за рідними місцями, – сказала мати Ніні.

– Ой, мамо, можливо, ти забула, що в будинку, де пройшло твоє дитинство, туалет поки що знаходиться у дворі, літній душ теж, – невдоволено відповіла дочка і стала гриміти посудом у мийці.

– Ти права. Мені не варто забувати ще й про те, що здоровʼя вже слабе.

Марія зітхнула і глянула у вікно. Вона не змогла вийти на вулицю через дощ, що лив два дні поспіль.

Останній рік Марія ледве ходила. Їхня квартира знаходилася на другому поверсі старого дев’ятиповерхового будинку, і вона іноді спускалася на ліфті на перший поверх і виходила на вулицю, де сідала на кілька годин на лавку біля входу в під’їзд. Зазвичай це відбувалося вранці або ввечері. Вдень було жарко, і вона вважала за краще залишатися вдома.

Рано-вранці її розбудили промені сонця, лагідно торкнулися обличчя, і вона згадала, що забула вночі закрити штори.

Небо не віщувало дощу. Значить, увечері можна посидіти на лавці і, поспілкувавшись із сусідками, збагатити своє бідне на події життя кількома цікавими історіями.

– Ну, що ж. Мабуть, буде краще, якщо я залишусь удома. Не хочу бути тобі тягарем, – сказала Марія, коли закінчивши мити посуд Ніна стала поливати квіти на підвіконні.

З боязкою надією в душі мати все ще очікувала, що дочка змінить своє рішення.

Ніна підійшла до матері й обійняла її.

– Матусю, ну, не ображайся. Ти мусиш мене зрозуміти. Ми їдемо з Надією й Віктором на машині їхнього друга. Потрібно відвезти частину сантехніки, що залишилася. А раптом щось станеться з машиною? У такому разі доведеться повертатися поїздом. Хіба ти подужаєш цю дорогу?

Мати легенько торкнулася її руки.

– Все правильно ти кажеш, Ніно. Поступово я стаю проблемним пасажиром.

– Мамо, перестань, будь ласка. Не вигадуй. Я цього не казала. Ось закінчимо ремонт у будинку, тоді будь ласка. Наступного року ми з тобою вдвох обов’язково поїдемо влітку і пробудемо там усю мою відпустку.

Ніна пригладила сиве скуйовджене волосся матері і поцілувала її в зморшкувату щоку.

Незабаром почувся нетерплячий стукіт у двері, і в квартирі з’явилася Надя з чоловіком. Пощебетавши кілька хвилин з матір’ю, вона запитливо глянула на сестру:

– Ти готова? Їдемо?

Потім змовницьки усміхнулася і блиснула очима у бік вікна:

– Все вже готове.

Поцілувавши матір у щоку, вона загомоніла:

– Коробки Вітя вже відніс у машину. Бувай, матусю. На тижні забіжу. Побалакаємо.

Коли дочки пішли, Марія підійшла до вікна і обережно визирнула на вулицю. З лавки, на дитячому майданчику встав чоловік невисокого зросту і попрямував до під’їзду. Він узяв Ніну за руку. Поцілувавшись, вони про щось переговорили і попрямували до машини.

Незнайомець відкрив передні дверцята автомобіля й допоміг Ніні сісти. Сам влаштувався на місці водія. Надя з чоловіком розмістилися на задньому сидінні.

Компанія виїхала з двору, і Марія зрозуміла причину, через яку дочка не хотіла, щоб вона поїхала з ними в село.

Тяжко зітхнувши, жінка попросила Бога допомогти дочці знайти довгоочікуване щастя. Потім зайшла у кімнату і сіла на диван. По телевізору не було нічого цікавого. Дивлячись на екран, де ведучий ставив нескінченні питання героїні програми, Марія непомітно задрімала…

…Розбудив її боязкий стукіт у двері. Спочатку прийшла думка, що їй це здається, але стукіт повторився.

Вставши з дивана, жінка пошкандибала до дверей.

– Іду-іду! – гукнула вона.

Подивившись у дверне вічко, вона побачила незнайому жінку.

– Я вже тут, – сказала Марія і відчинила двері.

Худенька миловидна дівчина невисокого зросту, що стояла на порозі, глянула на неї виразними карими очима, обрамленими густими віями. Чорні брови в німому питанні піднялися вгору. На щоках зʼявився рум’янець.

– Здрастуйте! Ви – Марія Іванівна?

– Привіт. Так, саме вона я і є. Ти до мене? Ну проходь, чи що…

Жінка дивилася на незнайомку і не розуміла, що їй тут треба.

Дівчина невпевнено зайшла в коридор і зупинилася, не наважуючись пройти далі.

– Ну, чого ти? Заходь. Я одна вдома.

– Я… Мені… Мені потрібно вам сказати…

– Дівчинко, ти не соромся. Проходь на кухню. Поп’ємо разом чаю і ти мені все розповіси.

Зраділа появою людини, з якою вона зможе поспілкуватись хоч якийсь час, жінка запросила непрохану гостю до себе в квартиру, навіть не знаючи її імені та причини візиту.

По буднях дочка рано йшла на роботу і поверталася ввечері, тому Марія відчувала нестачу спілкування з людьми.

Поставивши чайник, вона почала діставати з кухонної шафки цукерки та печиво.

– Тебе як звати? Я навіть не спитала твого імені.

– Лілія.

– М-м-м. Яке чудове ім’я!

– Можна коротко – Ліля.

Марія налила ароматний чай у дві білі у дрібну квіточку чашки і важко сіла на стілець.

– Ноги турбують. Останній рік із квартири рідко виходжу. Важко пересуватися. Все життя пропрацювала листоношею. Ходила з сумкою, набитою газетами й журналами. Я працювала в районі, на околиці міста, де вулиці з одноповерховими будинками, рідше двоповерховими. Висотні будинки починалися ближче до центру.

Роботу свою любила. Щоденне спілкування з людьми. Згодом багато хто зустрічав, як стару знайому. Запитували про здоров’я, про справи.

Приносила їм листи, а наступного дня вони мене чекали, щоб подякувати за гарну звістку.

– Тільки гарні звістки бували в листах? – запитала Ліля, зацікавлена ​​розповіддю жінки.

– Не завжди. Бувало, телеграми доставляла, де повідомлялося про відхід близької людини. Доводилося відносити і листи з сумною звісткою. Деякі переставали на якийсь час спілкуватися зі мною, наче я була винна у тому, що трапилося.

І в хорошу погоду ходила, і в зливу, і в мороз. До виходу на пенсію. Останніми роками стали ноги турбувати. А як стала бути вдома, то все посилилося. Мабуть, уже й вік почав позначатися.

– До лікаря не зверталися?

– Зверталася. І неодноразово. Моя молодша дочка працює у міській лікарні медсестрою. Я проходила процедури у її відділенні.

– А ваша старша дочка хто за професією? – ніби ненароком запитала гостя.

– Ніна працює викладачем біології.

Потягнувшись за цукеркою, Марія не помітила, як дівчина при цих словах розхвилювалася так, що затремтіла чашка в її довгих тонких пальцях.

– Процедури не допомогли вам? – запитала машинально дівчина, не підводячи очей.

– Допомогли, але часом ноги починають турбувати. Я відволікла тебе розповіддю. Ти з якого питання до мене?

– Власне, я не до вас. А до вашої доньки. Її ж звуть Ніна?

– Так. Це моя старша дочка. Молодшу звуть Надя. Вона й працює в лікарні. А ти з якого питання до Ніни? Обидві доньки менше години тому поїхали у село. Приїдуть аж через три дні.

– Так? – розчаровано запитала дівчина. – А у мене зворотній квиток через три дні. Я повертаюся додому.

– А звідки ти приїхала? Здалеку?

– Здалеку. Дванадцять годин поїздом.

– А з якого питання ти приїхала до моєї дочки в таку далечінь? – не приховуючи свого здивування, спитала Марія.

Зробивши глибокий вдих, дівчина рішуче подивилася на неї.
– Я хотіла побачити свою маму, Ніну. А ви, Марія Іванівна, моя бабуся.

Марія була жінкою, якій довелося багато побачити у своєму житті, і слова дівчини не справили на неї ніякої вражаючої дії. Посміхнувшись, вона з іронією в очах глянула на гостю, яка чекала від неї відповіді.

– Ох, дівчинко. Неймовірно звучать твої слова. Ніна живе зі мною. Як вона змогла тебе народити, що я й не помітила?

Дівчина опустила голову і стала нервово смикати носову хустинку.

– Це було давно. Коли вона поїхала після закінчення інституту на роботу…

…Після закінчення навчання Ніна поїхала на роботу в одне містечко.

Якось Ніну на дискотеці запросив на танець місцевий хлопчина. Після того він провів її додому і перед розставанням запропонував зустрітися, щоб погуляти в невеликому парку. Хлопець сподобався дівчині і вона погодилася. З цього дня вони почали частенько проводити вечори разом.

Степан жив на околиці, в районі, який мав погану славу.

Молоді зустрічалися вже понад пів року, коли одного разу Степан запросив Ніну до себе в гості, скориставшись тим, що його мати з сестричкою вирушили погостювати до старшої сестри.

Романтичний вечір надовго запам’ятався дівчині, залишивши значні спогади на все її подальше життя.

Через якийсь час Ніна зрозуміла, що вагітна.

Написати про це матері не наважилася, не знаючи, як вона сприйме це повідомлення.

На її велику радість, Степан був безмежно щасливий, почувши від коханої слова про те, що незабаром стане батьком.

Одного вечора він прийшов додому разом з Ніною і познайомив її з матір’ю.

Почувши новину про те, що скоро вона стане бабусею, мати Степана не показала помітної радості.

Пізніше, допомагаючи їй прибрати на кухні, вибравши хвилину, коли Степан вийшов, Ніна прямо запитала у майбутньої свекрухи, чому вона не показала радості з приводу того, що скоро у її сина народиться малюк.

Вислухавши схвильовану Ніну, та порадила не брати все близько до серця і думати тільки про своє здоров’я. Вона рада, що її єдиний син стане батьком. Причиною смутку, що промайнула на її обличчі було те, що старша дочка одружена сім років і досі не пізнала радості материнства.

На сьомому місяці вагітності Ніни вони вирішили зі Степаном розписатися й подали заяву у ЗАГС.

У їхніх планах була поїздка до матері, яку повідомили про те, що вона збирається заміж.

Ніна надіслала їй спільну фотографію зі Степаном, яка стала єдиною. Втішити матір звісткою, що в неї скоро народиться дитина, вирішила пізніше.

Все подальше, що відбулося в її житті, здасться Ніні сном…

…Одного вечора Степан прийшов з роботи роздратованим.

Він був небагатослівний і на запитання Ніни відповідав однозначно. Їй вдалося вивідати в нього тільки те, що він з кимось посварився.

Після вечері пролунав стукіт у вікно. Швидко накинувши кожушок і натягнувши шапку, Степан вийшов надвір.

Незабаром повернувся і, зібравшись, зі словами, що йому необхідно вирішити деякі справи, пішов.

Побачити його їй більше не вдалося… Цілу ніч вона не змогла заплющити очей.

Вранці стало відомо, що Степана не стало… Якась сварка там була…

У ніч, після поминок, у Ніни почалися пологи і… Вона втратила малюка…

Мама Степана, медик за освітою, заспокоювала Ніну, як могла. Але та сама розуміла, що після відходу Степана й малюка вона тут нікому не потрібна.

Зміцнівши, Ніна перебралася назад додому. Пропрацювавши до закінчення навчального року, повернулася до себе на батьківщину.

Довгий час вона була одна. Любов до Степана не пройшла безслідно і, засівши глибоко в серці, іноді починала повертатися і нагадувати їй про щасливі два роки…

…– Господи. Моя дівчинко, скільки ж тобі довелося пережити! – плакала Марія, обіймаючи і цілуючи свою дочку, коли приїхавши додому, та розповіла їй про все, що з нею сталося.

І ось через сімнадцять років, коли її дочка познайомилася з чоловіком і нарешті вирішила створити сім’ю, нізвідки з’являється якесь дівчисько і заявляє, що є її дочкою!

– Скажи, будь ласка, Лілечко, а як вийшло, що ти зараз тут? Хоча про це нескладно здогадатися…

…Під час поминок, спостерігаючи за Ніною, мати Степана зрозуміла, що після народження дитини вона поїде і тоді назавжди обірветься зв’язок з єдиною частинкою, що залишилася від її сина.

Жінка стала шукати варіанти виходу з ситуації.

Але її підступним задумам довелося здійснитися раніше, аніж вона передбачала.

Увечері, тільки-но люди розійшлися, у Ніни почалися пологи.

Потрібно було їхати в область. Мати Степана, яка була за професією медиком, розуміла, що в таку погоду знайти машину і дістатися міста в найближчі години неможливо. По суті вона цього і не хотіла і вирішила обійтися самотужки.

Після потрясіння на поминках Ніна була дуже слаба. Вночі вона народила, але була у забутті.

На ранок хурделиця стихла. Мати Степана передала дитину своїй дочці і звеліла їй із чоловіком негайно їхати.

Ніну доправили до міста.

Отямилась вона тільки до кінця наступного дня.

Про те, що вона втратила малюка, Ніна дізналася на третій день.

Дівчинці не судилося відчути щастя батьківської любові.

Лілю виховувала бабуся.

Їй виповнилося шістнадцять років і бабуся розповіла дівчинці про її справжніх батьків.

Якось Ліля рішуче заявила, що знає адресу матері і поїде, щоб побачити її.

Минуло три дні. Ліля почала збиратися в дорогу. Помітний сум не сходив з її обличчя.

– Відколи я дізналася, що моя справжня мама жива, я мріяла побачити її. Часто бачила ночами. Я простягала до неї руки, а вона зникала… Так хотілося її побачити… Пригорнутися до неї.

…Отаке з сумом у голосі говорила дівчина бабусі, з якою вона познайомилася всього три дні тому.

– Вони приїдуть сьогодні. Чому ти поспішаєш? Адже можна здати квиток, – з гіркотою вмовляла її залишитися Марія, не знаючи, що зробити, щоб Ніна змогла побачити свою дочку.

– Я мушу їхати. Бабуся часто слаба. За нею потрібен догляд. У мене зараз канікули. Поруч із бабусею зараз тітка Інна, татова сестра. Як тільки я доїду, вона має їхати на заробітки.

Марія мовчки погладила внучку по волоссю і обійняла.

Пройшло зовсім небагато часу. Ліля зникла з поля зору, а Марія все стояла біля вікна і витирала сльози, що безперервно лилися з очей.
Тільки вона присіла на стілець, як почула звук машини, що під’їхала, і знайомі голоси. Забувши про слабіі ноги, жінка стрімко скочила і побачила дочок, що заходили в під’їзд, з їхніми чоловіками.

Щойно вони зайшли у квартиру, Ніна, ніяково посміхаючись, сказала:

– Мамо, я хочу познайомити тебе з Володею. Він учора зробив мені пропозицію, і я її прийняла.

Поглянувши на бліде обличчя матері, Ніна осіклася.

– Мамо, що трапилося? На тобі немає лиця.

Марія не могла вимовити жодного слова, тільки безмовно відкривала і закривала рота. Надя набрала води і простягла матері:

– Мамо, випий. Мамо…

Марія відвела руку дочки і, вказавши Ніні на стілець, сказала:

– Сядь!

Вона поставила на стіл склянку з водою.

– Це знадобиться тобі зараз.

– Навіщо, мамо? Я тебе зовсім не розумію. Що тут взагалі відбувається?!

– Ніно, доню, слухай мене уважно. І ви також…

…Машина зеленого кольору рвонули з двору і майже тієї ж миті зникли під аркою багатоповерхового будинку. Вона помчала на залізничний вокзал, до якого треба було їхати двадцять хвилин…

…Ніна не могла відійти від дочки, яка повернулася до неї через стільки років. Обійнявшись, вони стояли на платформі і говорили… Говорили…

Присівши навпочіпки неподалік них, Володимир спостерігав за ними, готовий прийти на допомогу.

Потім мати з донькою продовжували розмову у вагоні, поки провідник не оголосив, що тих, хто проводжає, просять вийти.

Ті, що стояли на пероні з подивом дивилися на жінок, які плакали, і дівчину.

Потяг розпочав рух. Ніна йшла поряд із вагоном і твердила дочці, яка стояла поряд із провідницею:

– Я приїду до тебе скоро, дівчинко моя. Чуєш? Я приїду. Обов’язково приїду. За тобою. І вже ніхто не забере тебе в мене.

Поїзд набирав хід, а Ніна йшла швидким кроком і твердила:

– Я приїду до тебе, моя дівчинко…

Незабаром останній вагон зник вдалині, залишивши на краю платформи самотню фігурку жінки.

Тверда чоловіча рука обійняла Ніну за плечі:

– Ну, що, кохана, поїдемо? Все буде гаразд. Головне, що ми встигли, і ти змогла побачитися з дочкою.

Ніна пригорнулася до чоловікового плеча:

– Дякую тобі, Володю…

Через три тижні Ніна їхала по доньку.

…Побачивши ту, яку вона обманула, мати Степана хотіла стати перед Ніною на коліна і вимолити прощення, але та не дозволила їй це зробити.

Перед нею, спираючись на тростину, стояла постаріла слаба жінка. Відчуваючи одночасно жалість і злість, Ніна пересилила себе і подумки пробачила її.

Майже весь шлях назад з цвинтаря, звідки вони поверталися разом із дочкою, Ніна пройшла мовчки.

Коли до будинку залишилося пройти кілька сотень метрів, вона тихо сказала:

– Пробач, дочко. Спогади раптом нахлинули. Я дуже любила свого батька…

У кожного є такі місця, забути про які неможливо, хоча б тому, що повітря пам’ятає твоє щасливе дихання.

Пробувши у селі два дні, Ніна повернулася до себе разом із дочкою.

Закінчивши школу із золотою медаллю, Ліля вступила на навчання. Вона пішла шляхом своєї матері і стала вчителькою.

З бабусею вони були дуже дружні, і помітивши часом, що вони шепочуться про щось, Ніна навіть ревнувала.

Володимир переїхав до Ніни. Тепер вони живуть однією дружною сім’єю.

Ліля називає вітчима «дядьком Володею», але іноді забуває і звертається до нього:

– Тату!

…Можливо, немає більшого дива, аніж знайти люблячий дім для дитини, яка його так потребує…

Джерело