Нам з чоловіком треба було терміново поїхати у Львів, дорога не близька, ми вирішили взяти попутника на сервісі БлаБлаКар, щоб трохи зекономити, але коли ми зрозуміли, кого веземо, не те, що гроші не хотілося брати, а навпаки, хотілося чимось допомогти.

До нас в машину підсів хлопець на вигляд років 30-32, охайний, привітний, дещо сором’язливий, спочатку він довго мовчав і дивився у вікно, а потім розговорився.

Любомир, так звали цього хлопця, розповів, що родом він з міста Б. Київської області. До початку війни у нього був власний бізнес, великий заміський будинок, два автомобілі. Хлопець захоплювався полюванням, тому мав вдома кілька видів мисливської зброї, жив щасливим життям.

Коли їхнє містечко одним із перших було окупованим, Любомир роздав своїм товаришам зброю, яка була у нього, і вони як могли спільними зусиллями шкодили оpкам.

Особливо вразив Любомира випадок, коли російські окупанти начебто дозволили виїхати людям з їхнього містечка, а коли колона трохи від’їхала, по ній відкрили вогонь з крупнокаліберної зброї. Важко описати весь біль і ненависть, які він відчув тоді до ворога, бо ніхто з людей не залишився живим в тій колоні, а там було багато його знайомих.

Боротися з окупантами самотужки не вийшло. Дуже швидко їх хтось здав, і вже через кілька днів о п’ятій годині ранку до нього прийшли нежданні гості. Пахнучі дорогими парфумами, схожі на термінаторів кадирівці вивели його з дому, і відтоді почалося його власне пекло.

Любомир говорив, а його око, рука і навіть нога нервово смикалися. Він трохи заспокоївшись, розповідав далі. Його практично без одягу забрали з дому, утримували в ямі, били і допитували. Врятуватися йому вдалося дивом. Їх перевозили в інше місце для допиту і він зміг в лісі вистрибнути з вантажівки, в якій їх везли. Далі якийсь час переховувався у Чорнобильській зоні – без теплого одягу, їжі і води.

Коли окупанти відступили, Любомир вирішив повертатися додому. Натрапив на наших хлопців ЗСУ, вони спочатку ретельно перевірили його, а коли зрозуміли, що він свій, допомогли добратися додому. На жаль, дому у Любомира більше немає, він зруйнований вщент, як і зруйноване його минуле життя.

Зараз Любомир служить в ЗСУ. До Львова їде забрати свою автівку, яку дивом вдалося врятувати його сусіду. При згадці про авто Любомир вперше посміхнувся, каже, що звістка про те, що у нього збереглася машина, стала єдиною радістю за весь час від початку війни.

Наступні слова Любомир говорив з болем, кожне слово пронизане біллю – його дівчина чекала дитину, син мав народитися в березні, але поки про них немає жодної звістки…

Цю поїздку ми запам’ятаємо надовго, особисто я плакала, бо не могла стримати сліз. Цьому молодому чоловіку тепер доведеться відновлювати все – майно, здоров’я, віру в людей і у власні сили, а дещо він вже ніколи не поверне… Саме тоді я усвідомила, наскільки багато у нас є, і наскільки сильно ми маємо допомагати нашій армії щоб наблизити перемогу.