«Дитина нам нічого не винна»: БФ «Голоси дітей» про психологічну допомогу дітям під час війни

Політика

Ексклюзив

«Дитина нам нічого не винна»: БФ «Голоси дітей» про психологічну допомогу дітям під час війни

Дитина, яка повернулася з російської окупації, може й далі боятися говорити українською. Школяр, чий батько зник безвісти, приховує сльози, щоб не засмучувати маму. А підліток, який наважився попросити допомоги, може зіткнутися з несподіваною перешкодою — необхідністю отримати згоду дорослих. За роки великої війни дитячий страх змінився: дедалі частіше він проявляється через агресію, замкнутість або байдужість до всього, що раніше приносило радість.

До Дня захисту дітей, який відзначають 20 листопада, «Київщина 24/7» поспілкувалася з психологинею БФ «Голоси дітей» Софією Стеценко. В ексклюзивному матеріалі – про те, як війна змінює дитячу психіку, чому повернення з окупації не завжди приносить очікуване полегшення, як живуть діти полонених і зниклих безвісти військових та що заважає підліткам отримувати психологічну допомогу. А головне – як дорослим не пропустити момент, коли дитина найбільше потребує підтримки, але вже перестала про неї просити.

Страх змінився: чому діти дедалі частіше замикаються або зриваються на близьких

На початку повномасштабного вторгнення серед звернень до психологів переважали гострий страх і сильна тривога. Тепер, пояснює Софія Стеценко, фахівці дедалі частіше бачать наслідки тривалого напруження. Діти звикли до сирен та укриттів настільки, що зовні можуть здаватися спокійними. Проте звичка жити поруч із небезпекою не означає, що вона перестала впливати на них.

Накопичений стрес проявляється в поведінці: через дрібні непорозуміння виникають спалахи гніву, роздратування та протест. Дитині важко пояснити власні емоції, а батьки нерідко сприймають її реакцію як невихованість чи небажання слухатися. За словами психологині, за такою поведінкою може стояти виснаження, яке накопичувалося роками.

Інший помітний наслідок – проблеми з концентрацією. Школяреві складніше зосередитися на уроці, запам’ятати нове, виконати завдання, що раніше не вимагало особливих зусиль. Для дітей із прифронтових територій ситуацію погіршує обмежене живе спілкування з однолітками й відсутність звичного шкільного середовища.

Є й менш помітна реакція: дитина віддаляється від друзів і родини, втрачає інтерес до того, що раніше любила. Підліткам особливо важко планувати майбутнє, коли навіть найближчі місяці залишаються непередбачуваними.

«Діти адаптувалися до війни зовнішньо, але ціною неймірного виснаження внутрішніх ресурсів. Якщо на початку вони кричали від страху, то тепер цей біль трансформувався у мовчазну апатію або спалахи неконтрольованої агресії. Їхня психіка працює на межі можливостей», – додає психологиня.

Психологічний стан дітей під час війни не можна оцінювати лише за тим, чи плачуть вони й чи бояться вибухів. Апатія, раптова агресія або погіршення успішності також можуть бути сигналами, що дитина потребує уваги та фахової підтримки. Порада «візьми себе в руки» не усуває причину такого стану.

Повернути з окупації – лише початок: чому вдома дитині досі може бути страшно

Новина про повернення української дитини з російської депортації чи тимчасово окупованої території зазвичай закінчується словами про порятунок. Але для самої дитини після цього починається інший, значно менш помітний етап – адаптація до життя, у якому знову можна говорити те, що думаєш, довіряти дорослим і не чекати покарання за українську мову.

У дослідженні фонду «Повернути дитинство: психологічна підтримка дітей на шляху реінтеграції» йдеться про труднощі, з якими стикаються діти та їхні родини після повернення. Насамперед це втрата відчуття безпеки. Навіть опинившись далеко від окупаційних порядків, дитина може продовжувати жити так, ніби небезпека нікуди не зникла.

«Роками живучи в умовах, де будь-яке необережне слово, українська книжка чи свідомий прояв національної ідентичності могли призвести до жорстких обшуків, допитів чи навіть вилучення з родини, дитина втрачає відчуття безпеки. Навіть опинившись у відносному тилу, її тіло і психіка продовжують функціонувати в режимі постійної напруги та виживання», – пояснює Софія Стеценко.

Окупація залишає слід і в тому, як дитина сприймає себе. У школах та таборах дітей змушували співати російський гімн, носити символіку держави-агресора, підкорятися нав’язаним правилам. Після повернення вони можуть відчувати провину чи сором за те, до чого їх примушували, боятися осуду й не знати, як говорити про пережите.

Буває й реакція, якої рідні зовсім не очікують: замість радості від повернення – протест, агресія або відмова від усього українського. За словами Софії Стеценко, частина таких реакцій пов’язана з тим, що дітям в окупації нав’язували страх перед Україною та переконували, ніби після повернення їх покарають.

«Оскільки окупаційні служби часто переконували дітей, що вдома на них нібито чекають покарання, фільтраційні табори чи зневага, після повернення в Україну дитина може демонструвати протест, агресію або демонстративну відмову від усього українського. Та важливо розуміти: це не зрада і не ворожість, а глибока захисна реакція травмованої психіки, яка намагається вберегти свій внутрішній світ від чергового руйнівного зламу», – наголошує фахівчиня.

Додатковим випробуванням стає школа. Діти під час окупації могли довго жити в ізоляції, втрачати зв’язок з однолітками та мати прогалини в навчанні. Тому навіть звичайне знайомство з новим класом інколи викликає тривогу: чи не засудять, чи не почнуть ставити незручні запитання, чи вдасться наздогнати інших.

Допомога дітям, які пережили окупацію, ускладнюється і для самих родин. У матеріалах фонду згадуються бюрократичні перепони, фінансові труднощі та брак фахівців, які мають досвід роботи з наслідками воєнної травми. Саме тому адаптація дітей після окупації потребує узгодженої участі психологів, близьких, школи та відповідальних служб. Вимагати, щоб дитина «швидше стала такою, як раніше», — означає не враховувати пережитого.

Марійка з Горлівки: коли за право говорити українською довелося боротися

Про те, якою ціною дітям дається вихід з окупації, свідчить історія Марійки з Горлівки, яку розповідала голова правління фонду Олена Розвадовська. Дівчинка жила серед російської пропаганди, що впливала й на її батьків, але сама писала патріотичні твори, говорила українською та мріяла потрапити до дідуся на підконтрольну Україні територію.

Їй було дедалі важче жити серед окупаційної символіки й нав’язаних правил. Щоб допомогти Марійці вибратися, небайдужі люди організували складний маршрут. Прикриттям стала звичайна на вигляд поїздка до бабусі – з тортами та квітами. Дівчину вдалося вивезти. Згодом вона закінчила Києво-Могилянську академію та стала журналісткою.

Та не кожен підліток має змогу вирватися з окупації, навіть коли щодня чинить їй внутрішній спротив. Інша історія – Софії з Енергодара, яка намагалася заповнити свої дні звичними підлітковими справами, аби бодай ненадовго відволіктися від того, що відбувалося довкола. Для дітей, позбавлених можливості самостійно вплинути на власне життя, така буденність теж стає способом витримати реальність.

Олена Розвадовська застерігає від ще однієї небезпеки – коли після порятунку від дитини очікують публічної вдячності та готовності знову і знову переповідати свій досвід.

«Часом ми «героїчно врятували» цих дітей і хочемо возити їх по всіх телеканалах, щоб вони це все розказували. Дитина нам нічого не винна», – наголошує Олена Розвадовська.

Повернення з окупації не повинно ставати новим випробуванням через чужу цікавість. Дитина має право не розповідати подробиць, не відповідати на болючі запитання й отримувати підтримку у власному темпі. Саме так починається відновлення довіри, яку війна могла зруйнувати.

Коли підліток просить психолога, а дозволу дорослих немає

Дитина може сама усвідомити, що більше не справляється зі страхом, тривогою чи наслідками пережитого. Але навіть тоді шлях до фахівця не завжди відкритий. Батьки можуть не сприймати її стан серйозно, перебувати далеко через евакуацію, роботу чи службу, а інколи саме обставини вдома стають причиною потреби в допомозі.

У дослідженні «(Не)доступна допомога» благодійний фонд «Голоси дітей» звернув увагу на бар’єри, пов’язані зі згодою батьків або законних представників на отримання неповнолітніми психологічної допомоги. Для підлітка, який не може відверто поговорити з дорослими, така залежність може означати, що консультація відкладеться на невизначений час.

Фахівці фонду виступають за законодавчі зміни, які дали б підліткам із 14 років можливість самостійно звертатися по психологічні консультації без медикаментозного втручання. У запропонованому ними підході передбачено й участь служб у справах дітей, якщо потрібно оцінити безпеку умов проживання та захистити неповнолітнього. Ідеться про пропозицію змін до правил, а не про вже запроваджену процедуру.

«Йдеться про те, щоб дати молодій людині право бути почутою, коли вона опинилася в кризі. Наприклад, якщо дитина зіткнулася з жорстким булінгом у школі, цькуванням або переживає нестерпний внутрішній стрес, вона повинна мати безпечний простір, де її вислухають. Це не стосується випадків медикаментозного лікування чи серйозного втручання – ні, це про чисту психологічну підтримку», – пояснює психологиня.

Проблема має цілком конкретний наслідок: дитина, яка наважилася вперше сказати «мені потрібна допомога», може залишитися без відповіді. Доступна психологічна допомога дітям та підліткам починається з можливості бути почутими тоді, коли вони готові говорити, а не лише тоді, коли дорослі визнають їхню проблему.

Тато зник безвісти або в полоні: як діти витримують очікування без відповіді

Для дітей військовослужбовців, які перебувають у полоні чи вважаються зниклими безвісти, війна має ще одну форму – невизначеність. Вони чекають дзвінка, новини, будь-якої звістки про рідну людину, але не знають, коли це станеться. У психології такий досвід називають «невизначеною втратою»: близька людина відсутня, а відповіді про її долю немає.

У такому стані дитині складно звикнути до розлуки. Надія на повернення залишається, та поряд із нею живе страх. Ця напруга може впливати на сон, навчання, стосунки з однолітками та поведінку вдома.

Молодші діти можуть знову почати боятися темряви, проситися спати поруч із дорослими, втрачати раніше набуту самостійність. У школярів погіршується концентрація, зникає інтерес до занять, які ще недавно приносили радість. Підлітки інколи замикаються або реагують на розмови про родину різким протестом. Однакової реакції немає – кожна дитина переживає невизначеність по-своєму.

Є і менш очевидна небезпека – парентифікація. Так називають ситуацію, коли дитина бере на себе відповідальність дорослого: намагається не засмучувати маму чи бабусю власними переживаннями, доглядає молодших, вирішує побутові проблеми. Збоку така поведінка може здаватися зрілістю, але за нею буває страх додати близьким болю й неможливість поділитися своїм.

«Коли дитина роками живе в атмосфері абсолютної невідомості, її психіка щодня виснажується до краю. Вона не знає, чим завершиться цей день, чи буде завтра дзвінок, і ця повна відсутність будь-якої точки опори руйнує зсередини. Без зовнішньої, професійної допомоги дитячий організм просто не здатен витримати таке колосальне навантаження», – зазначає психологиня фонду.

Психологічна підтримка дітей у таких родинах має стосуватися не лише самої дитини. Дорослим теж потрібні сили та допомога, щоб витримувати очікування і не перекладати на сина чи доньку тягар власних переживань. Дитина має право сумувати, сердитися, радіти звичайним речам і не почуватися винною за те, що її життя триває.

Після окупації та розлуки: як говорити з дитиною, щоб не ранити ще більше

Коли дитина повертається після окупації, депортації чи тривалої розлуки, дорослим хочеться знати, що з нею сталося. Але поспішні розпитування й вимоги відразу поділитися пережитим можуть посилити напруження. Софія Стеценко радить починати з простих речей: передбачуваного побуту, спокійної присутності близьких і поваги до меж дитини.

Насамперед не вимагайте розповіді. Якщо дитина мовчить, це не означає, що вона не довіряє близьким; можливо, їй поки надто важко повертатися до спогадів. Дозвольте самій обирати, коли та з ким говорити, і дайте зрозуміти, що її вислухають без докорів.

Не забирайте в дитини право вибору. Після досвіду примусу навіть рішення про одяг, їжу чи порядок дня можуть допомогти поступово відчути контроль над власним життям. Важливо, щоб дорослі не підміняли турботу постійними вказівками.

Не вимагайте швидкого повернення до «нормального» життя. Звичний розпорядок, стабільність, терпіння до труднощів у навчанні та підтримка в спілкуванні з ровесниками допомагають поступовій адаптації. Якщо пережитий травматичний досвід і далі помітно впливає на повсякденне життя, потрібна робота з психологом.

«У перші дні після звільнення дитина не чекає лекцій чи допитів. Вона шукає тиші, безпеки та довіри. Наше завдання – показати їй своєю поведінкою, що вона вдома і що її ніхто не змушуватиме робити те, до чого вона ще не готова», – наголошує пані Софія.

Психологічна реабілітація дітей війни часто потребує часу. Для одних достатньо підтримки родини й поступового відновлення звичного життя, іншим необхідна тривала фахова допомога. У будь-якому разі дорослі мають зважати на стан дитини, а не вимагати зручної для себе реакції.

У День захисту дітей говорять про право на безпеку, освіту й родину. Для дітей, які пережили окупацію, чекають на батьків із полону або щодня живуть під загрозою обстрілів, ці слова мають цілком конкретний зміст: їх вислухають, коли вони захочуть говорити, не змушуватимуть знову переживати травму заради чужих запитань і не залишать самих із болем. Саме так дорослі можуть відповісти на слова Олени Розвадовської: «Дитина нам нічого не винна».

Читайте також: Пів мільйона зарплати й 1,5 млн від батька: на чому тримається добробут 33-річного голови Пісківки Луцкова.

Фото: «Київщина 24/7».

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.

Залишити відповідь