Лариса сиділа за кухонним столом, слухаючи чужий голос у телефонній трубці, який повідомив їй зовсім несподівану новину, що вибив ґрунт з-під ніг, і не уявляла, що їй з цим робити. В голові проносилися думки, зміст яких вона не встигала обробити. Що робити? Одне питання звучало всередині неї чітко, і відповіді на нього не було. Розповідати комусь, що її турбувало зараз, жінка не збиралася. Вона давно зрозуміла, що друзі ніколи не потішаться твоєму щастю і не поспівчують горю, усі тільки слова, а в душі зловтішаються або позаздрять. Ну, не пощастило їй ні з друзями, ні з подругами.

Батьки були тими людьми, до яких завжди бігла з усім – і зі щастям, і зі смутком, але їх уже немає, і Ларисі їх обох не вистачало. Чоловікові вона теж могла б, мабуть, довірити, але останнім часом помітила, що він до неї ніби охолов. Почав натякати неоднозначно, що роки таки беруть своє, що осінь життя настає. То розповість, що прочитав в інтернеті, що жінки старіють раніше за чоловіків, то натякне, що дружина перестала стежити за собою, як колись.

Лариса цього не розуміла. Їй здавалося, що нічого не змінилося. Вона як завжди відвідувала перукаря, щоправда, манікюр почала робити сама після невдалого в салоні, коли більше місяця лікувала палець. І одяг купує сучасний, і підбори все ті ж носить. Звичайно, час наклав свій відбиток на зовнішності, але чоловік ніби спеціально натякав, що Лариса стала старше виглядати. Так він і сам не молодшав. Інші пари їхнього віку вечорами гуляли, тримаючи один одного за руки, щось мило розмовляли, сміялися, а Лариса все частіше сиділа одна біля вікна, коли чоловік затримувався на роботі. Вона чудово розуміла, від чого такі зміни відбуваються з чоловіками, але приводу відкрито звинуватити чоловіка у зраді не було.

Ще були діти, але з ними обговорювати такі важливі питання вона поки що не була готова. Дочка вийшла заміж рік тому, готувалася стати мамою і хвилювати її Лариса не хотіла. Син навчався в іншому місті, а телефоном говорити такі речі було б неправильно. Тому Лариса вирішила поговорити з чоловіком, але спочатку їй хотілося переконатися, що він все той самий чоловік, яким був, коли вони познайомилися – розуміючий, люблячий, вірний. Ось саме в останньому вона й сумнівалася. Але робити було нічого, час прижимав, тому Лариса зібралася з духом і зустріла чоловіка з роботи з трагічним виразом обличчя.

– Щось трапилося? – Запитав Олег, коли подивився на дружину.

– Так, – їй було важко говорити таке, але вона переконала себе, що інакше не дізнається правду, – Мені поставили невтішний діагноз. Скажи, Олегу, ти став би доглядати мене, якщо доведеться? Мені важливо це знати. Ти не втечеш від мене?

– Ти чого? Який діагноз? – Чоловік занервував.

– Не має значення, який діагноз, важливо, чи зможеш ти залишатися зі мною, якщо буде потрібна допомога?

Олег плюхнувся в крісло, скуйовдив волосся, і шумно видихнув.

– Бачиш, Лар, я давно хотів з тобою поговорити, але ось і видалася можливість, раз сама ти почала. Я ж піти від тебе збирався, та наважитися все не міг. Ти просто почала старіти раніше за термін, розумієш. А тепер ще й захворіла. Ні, мені такий тягар зовсім ні до чого. Я подаю на розлучення, поки не пізно, щоб аліменти платити ще не довелося, якщо раптом, непрацездатною станеш. Що дивишся? Та й таке буває, я в інтернеті читав. Так що, не обессудь, але мені ще жити і жити. Та й є в мене вже жінка. А ти впораєшся, ти завжди з усім справлялася, і зараз…

Олег нервово підвівся, пройшов у кімнату і вийшов звідти з пакетом.

– Я трохи речей взяв, потім приїду у вихідний та решту заберу. Давай, лікуйся, не поминай лихом!

Лариса проводила чоловіка поглядом і гірко посміхнулася: «Що й треба було довести!».

Залишався тільки син, з ким можна було порадитись у цій ситуації, але він був далеко. Лариса набрала все ж таки його номер і почула рідний голос, від якого і всі негаразди відійшли.

– Сину, скажи, а ти коли приїхати збираєшся? – спитала з надією в голосі і син захоплено заторохтів.

– Скоро, не хотів говорити, але раз ти сама запитала, сюрприз не вдався, та й годі! Мене на практику відправляють у наше місто, уявляєш, як пощастило! Буду в солідній компанії працювати, уявляєш?

– То це чудово! – Лариса так зраділа, що і про чоловіка-зрадника забула на якийсь час.

Через тиждень Артем був уже вдома і Лариса того ж вечора почала серйозну розмову.

– Артем, тут така ситуація сталася. Я навіть не знаю, що думати, що робити. Мені нещодавно подзвонив якийсь чоловік, представився нотаріусом і сказав, що я маю вступити у спадок. Я, звичайно, в повному шоці від почутого, але виявилося, що я не була рідною дочкою своїм батькам. Вони мене вдочерили. Мати моя кинула мене в дитинстві, як з’ясувалося, втекла за кордон з багатою людиною і там жила, потім овдовіла і почала шукати мене, згадала, як то кажуть. Найняла детектива і коли він усе розкопав і повідомив їй мої дані, вона оформила заповіт і хотіла зустрітися зі мною, але літак, у якому вона летіла, зазнав аварії. Тепер мене запрошують вступити у спадок і я на роздоріжжі. По-перше, справжнім шоком було дізнатися, що батьки, яких я так любила, виявилися мені не кровними, але ще більше ціную їх зараз. По-друге, я все ще не вірю, що таке може бути насправді, ну і по-третє, якщо все це правда, чи маю я прийняти спадок від тієї, яка мене колись викинула просто як непотрібну річ.

Артем підняв брови.

– Нічого собі! О це так новина! Мам, я сам у шоці. Але якщо це правда, то чому ти маєш відмовлятися від спадщини, я не розумію. У такому разі це все просто дістанеться не ясно кому, а так ти нічого не потребуватимеш, якщо там, звичайно, солідний стан, – Артем усміхнувся, – А то раптом і поїздка не виправдається, як пам’ятаєш, фільм дивилися.

– Ну я так зрозуміла, що там дуже багато, – сказала Лариса і показала синові в телефоні електронне листування. Артем свиснув.

– А як батько відреагував? – Запитав Артем, – І, до речі, де він?

І Лариса розповіла, що батькові вона змушена була збрехати про хворобу, щоб перевірити, чи потрібна вона йому насправді, чи можна йому довіряти, адже, хоч і спадщину, а було б у шлюбі отримано і хто його знає, що може людям у голову прийти, якщо вони зрадники. І він не пройшов випробування.

– Ось же! – Артем насилу стримався, щоб не вилаятися. – Він мені більше не батько!

– Але так не можна, Артем, адже він був гарною людиною, просто зараз іншу зустрів, серцю не накажеш.

– А якби ти насправді захворіла? Таке не можна прощати, і питання закрите, – сказав син повним впевненості голосом, – Я так вирішив!

Лариса зітхнула і похитала головою.

– Артеме, ну а як же я поїду? У мене і паспорта немає закордонного, і я не знаю мови, як я там буду? Навіть уявити складно.

– Слухай, мам, раз ти тепер будеш багатою, заплати юристу зі знанням мови, який зможе поїхати з тобою та допомогти у всьому розібратися.

– А де його знайти такого? – Ларисі ця ідея чомусь не надто подобалася.

– А це я вирішу, якщо ти погодишся!

І Лариса погодилася. Поки вона зайнялася оформленням паспорта для поїздки, і про всяк випадок сама вирішила на розлучення подати, а Артем шукав потрібну людину. І ось документи всі були у Лариси на руках, коли син повернувся додому з радісною усмішкою.

– Знайшов! Юрист із багаторічним досвідом. Мовою володіє досконало. До речі, мешкає зараз там, а сюди приїжджає лише по справах. Має в місті велике адвокатське бюро.

— А що він тут його відкрив, а не там? – Запитала здивовано жінка.

– Не знаю, – знизав плечима син, – Ось сама і спитаєш у нього!

За кілька днів Лариса вже спускалася трапом літака в чужій, незнайомій країні. Супроводжував її галантний чоловік трохи старший за неї, приємний і зовні і в спілкуванні. За час польоту вони встигли багато про що поговорити, зокрема, він відповів на запитання Лариси про свій бізнес. Сам він місцевий, а там живе зараз через проблеми зі здоров’ям, проходить курс лікування, через що дружина втекла від нього. «Хворе подружжя мало, кому потрібне», – подумала тоді Лариса.

Володимир виявився ще й прекрасним екскурсоводом. Він показав Ларисі місто, дуже цікаво розповідаючи про кожну пам’ятку. Спадкові документи оформили швидко, а продаж нерухомості, власницею якою стала Лариса, зайняла трохи більше часу, і їй довелося затриматися на чужині.

– Знаєте, Володимире, – сказала якось Лариса під час прогулянки з новим знайомим, – Як би не було тут добре і красиво, а додому дуже хочеться, все-таки мають рацію люди, що в гостях добре, а вдома, як не крути , все одно набагато краще.

– Згоден з вами повністю, Ларисо, мене теж тягне в рідні пенати, але сподіваюся, що скоро лікування дасть плоди, і я вже не буду змушений повертатися сюди щоразу.

– Дай Бог, – підтримала Лариса, – я вам щиро бажаю якнайшвидшого одужання.

І ось, усі справи були налагоджені. Володимир зголосився проводити Ларису до аеропорту.

– Ларисо, я вважаю своїм обов’язком вам сказати, що ви скрасили мій невеселий час. Давно не відчував такий приплив сил, але боюся, що з вашим від’їздом до мене знову повернеться нудьга. Так не хотілося б розлучатися із вами.

– А ви в гості заходіть, як додому приїдете, – посміхнулася Лариса.

– Запрошення прийнято, – не приховуючи радості, кивнув чоловік.

Вдома Лариса зібрала дітей на сімейну раду, вирішивши чесно поділити свою ненавмисну ​​спадщину.

– Ні, мам, нам нічого не потрібно, – заперечували вони, – Ти краще все на рахунок поклади, а підуть відсотки, ти зможеш багато подорожувати, як і мріяла і буде дуже непогана надбавка до пенсії, коли настане час. Машину собі купи хорошу, ну, ти ж хотіла!

Але Лариса не стала слухати дітей. Щоправда, машину за їхньою порадою купила одразу. А ще купила синові квартиру, а для доньки та для себе відкрила рахунок.

За чоловіком Лариса, як не дивно, зовсім не сумувала. Діти з ним не спілкувалися, та й він їм теж не дзвонив, навіть не цікавився донькою, як вона почувається під час вагітності. Ніби не мав сім’ї ніколи.

Якось чудовим вечором пролунав дзвінок у двері. Лариса відкрила і була дуже здивована. На порозі стояв Володимир. Ні, не з букетом квітів у руках, як це зазвичай буває, а з великим кошиком екзотичних фруктів.

– Це вам, Ларисо! Добрий вечір!

– Так, вечір насправді добрий, – відповіла Лариса, не приховуючи радості, що просто захлиснула її. – Проходьте, що ж ми на порозі…

Володимир розповів, що після від’їзду Лариси не міг місця собі знайти. Так благотворно вона на нього вплинула, що він почував себе набагато краще, а коли пройшов повторне обстеження, всі результати були в повному порядку.

– Ви маєте цілющу силу, Ларисо, і не сперечайтеся, знаю, що говорю, – посміхнувся Володимир, – А на подяку за те, що подарували мені незабутній час, дозвольте запросити вас на морську прогулянку на моїй скромній яхті. Я давно мріяв про неї, купив пару років тому, але так жодного разу і не вийшов у море, все чекав нагоди. Одному зовсім не весело було б.

– Із задоволенням прийму ваше запрошення, – Лариса подумала, що і її мрія здійснилася, вона теж мріяла про яхту, але коли з’явилася можливість її придбати, зовсім забула про давню мрію.

З цього дня між Ларисою та Володимиром розпочалися романтичні стосунки.

Якось увечері, коли Володимир запросив Ларису до театру і мав за нею заїхати. Вона вже була готова, коли у двері зателефонували. Відкривши, Лариса зупинилася біля дверей, як укопана. Перед нею стояв Олег. Вона вперше бачила його таким. П’яний і злегка «пом’ятий».

– Що тобі потрібно? – Запитала Лариса, – адресу переплутав з п’яних очей?

– Нічого я не переплутав, – заплітається мовою сказав Олег, – Вигнала мене моя нова дружина. Сказала, що якщо я від хворої дружини пішов до неї, то й від неї можу також піти, якщо раптом…

Він злегка хитнувся і підняв на Лару здивований погляд.

– Щось ти не схожа зовсім на хвору?

– Олег, йди, будь ласка, зараз до мене прийде чоловік.

Олег розреготався в голос:

– Та кому ти потрібна, крім мене, Ларко, не мороч мені голову. Чоловік повернувся. Приймай в обійми!

Лариса відштовхнула його і вже хотіла зачинити двері, коли дверцята ліфта відчинилися і з кабінки вийшов Володимир. Він простягнув Ларисі букет лимонних хризантем, а Олег так і завмер в одному становищі, не в силах ворухнутися. Лариса повторила:

– Іди, Олегу, нам навіть розмовляти з тобою більше нема про що і зачинила двері, впустивши Володимира в квартиру.

Час йшов. Лариса стала бабусею милої принцеси, і одного разу настав той очікуваний момент, коли Володимир запропонував їй руку та серце.

– Знаєш, Лар, у мене не було своїх дітей, а в твоїй родині я почуваюся так, ніби твої діти то мої теж. Так тепло у вас завжди, так душевно. Мені дуже хочеться бути завжди поряд із тобою. І в печалі, і в радості я готовий пройти з тобою цілий вік.

І Лариса погодилася на його пропозицію без зайвих слів.

Через два роки Ларисі зателефонували з незнайомого номера. Жіночий голос повідомив, що Олег перебуває у лікарні, у нього стався інсульт, і він дуже просить, щоби Лариса та діти приїхали.

Лариса порадилася із дітьми.

— Я думаю, що треба відвідати його, коли просить, — сказала дочка.

– А я не пішов би. Нехай на собі відчує, як це, коли тебе хворого кидають ті, кого ти хочеш бачити поряд, – сказав Артем і додав, – тим більше він стільки років про нас не згадував.

– Артемчику, не варто відповідати на зло тією ж монетою. Давайте сходимо, якщо просить людина, гостинці віднесемо, домашньої їжі. До нього, можливо, і прийти нікому зараз.

Увійшовши до палати, Лара не впізнала колишнього чоловіка. Сильно здав він за цей короткий час. Змарнів, посивів. Побачивши колишню родину, він розплакався.

– Вибачте мені, – важко зміг вимовити.

У палату зайшла медсестра і дзвінким голосом повідомила, що персоналу не вистачає, як у будь-якій лікарні, а їхньому родичу потрібен постійний догляд.

Лариса похитала головою.

– На жаль, мені він уже ніхто, щоб доглядати його, а дітям я не бажаю долі міняти памперси тому, хто і їх своїм доглядом зрадив.

– Але ж я все усвідомив. Я каюсь, що так безглуздо, підло навіть вчинив, але я вже покараний, – напівпошепки промовив Олег.

– Я оплачу доглядальницю для тебе і це все, чим ми можемо допомогти. Прощавай Олег і… Одужуй!

Сказала Лара, і всі вони вийшли з палати.

– Мам, знаєш, мені дуже шкода батька, – схлипнула дочка, але як згадаю, як він з тобою вчинив, так увесь жаль кудись іде.

– Згоден з тобою, – підтримав сестру Артем, – я б багато чого йому пробачив, але за маму не можу, як не намагався.

– Мої дорогі, як би не було, він ваш батько, – сказала Лариса, – я, звичайно, оплачу йому доглядальницю на перший час, але ви все ж таки відвідувайте його іноді в міру можливості.

Діти відповідно кивнули, і Ларисі полегшало. Не хотіла вона, щоб вони виношували у собі образу, це неправильно. Людина тільки тоді залишається людиною, коли не залишає місця для зла та ненависті.

Сама ж Лара почувала себе такою щасливою, що була навіть вдячна колишньому чоловікові за те, що він пішов від неї, інакше вона ніколи б так і не дізналася, яким буває смак справжнього щастя.