— Навіщо ти приїхала? — Мати тримала  двері ногою, трохи прочинивши. — Як мені тепер людям в очі дивитися? Не дочка ти мені. Тільки-но перестали пліткувати, ми з батьком у магазин півроку зайти не могли. Навіщо ти приїхала? Душу з нас вийняти? А?

— Хто там, Галю?
— Дочка твоя старша приїхала.

— Дашка?
Батько смикнув кремезні дерев’яні двері так, що задзвеніли петлі. Він дивився на доньку зверху вниз. Гордовито, зсуваючи свої посивілі брови так близько, що Дарині стало страшно.

— Куди хочеш іди, не хочу тебе бачити. Ще й із пузом.

Даша мовчала, дивилася з-під густого чорного чубчика з надією. Думала, батьки пустять. Йти їй більше було нікуди. Її в положенні з роботи попросили піти.

Платити за кімнату, яку вона винаймала в жінки, було нічим. Немає грошей — немає житла. Ніхто в її становище входити не хотів. Злякалася.

Даша спустилася з ґанку, зупинилася, схопившись за живіт.
— Не розжалобиш, — мати відвернулася.

Батько зачинив двері в будинок. Даша вся стиснулася і щільно притиснула до тіла руки, щоб не розридатися. Стрималася. Дитина в животі крутилася, відчувши її хвилювання. Приїхала додому, до рідних.

Сніг заскрипів під чобітьми, співчуваючи. Дарина закрила за собою хвіртку і кинула погляд на вікна кухні, де горіло світло. Штори були зачинені.

У місцевому маленькому магазинчику було тепло. Даша увійшла й озирнулася. Нічого тут не змінилося. Праворуч прилавок з основними товарами і продавчиня тітка Зіна в ковпаку, ліворуч дві вітрини зі склом і пофарбована синьою фарбою шафа із замком.

— Мене буханку хліба, — Даша відрахувала дріб’язок і поклала в блюдце. Блюдце було інше, не те що влітку, з потертою ягідкою трохи лівіше центру.

— Приїхала значить.
Даша не підняла голови, а лише повторила:

— Дайте хліба.
— Та на. Хоча права я такого, суто по-людськи, не маю. Але моя справа торгувати. Продавчиня подала покупниці хліб і зібралася щось сказати ще, але двері магазину відчинилися і увійшла молода пара.

Їхала Даша з села поспіхом, з документами і маленькою сумкою, втім, з цією ж сумкою і повернулася. Вона спробувала сховати хліб, але буханка була великою, свіжою, вона немов роздувалася, не вміщаючись у сумку, так і просила, щоб її з’їли зараз же.

Продавщиця почала обговорювати з парою, що увійшла, останню клієнтку, киваючи в бік Дарини, але вона вже не чула цього, намагаючись швидше вийти на вулицю.

Пішов сніг. Вітер стих. Даша відкусила від буханки шматок і заплющила очі. Хоча б однією проблемою було менше. Голод вдасться втамувати.

Вона зайшла за магазин і сперлася об стіну. Так і стояла, відкушуючи від свіжої буханки, заплющивши очі. Буханка пахла домом, спогадами і щастям.

— Дар’я? — злегка скрипучий голос пролунав просто перед нею.
Вона розплющила очі.

— Доброго дня, — Даша опустила руку з хлібом, упізнавши в жінці бабусю Андрія.
— Ти чого тут ховаєшся?

Погляд літньої жінки в кожусі й пуховій хустці ковзнув униз.
— Іти мені нікуди, батьки вигнали.

— А там, — кивнула жінка в бік, — що ж не прижилася?
Даша знизала плечима.

— Ходімо, — більше жінка ні про що не питала. Пішла своєю дорогою, спираючись на клюку.

Даша трохи постояла, видихнула і пішла слідом. Думок у голові майже і не було. Хотілося спати, вона так втомилася сьогодні.

Будиночок на краю села Дарина згадала. Вони з Андрієм лише кілька разів бігали повз нього в поле, до свого секретного місця. Одного разу коханий зупинився біля хвіртки і, піднявши руку, крикнув:

— Бабусю, привіт, вранці зайду.
— Доброго дня, — кивнула Даша.

Бабуся Андрія всього кілька разів бачила Дарину, а запам’ятала. Та й як не запам’ятати після того, що сталося. Зараз Даші так захотілося повернутися в минуле, скинути з себе всю цю ганьбу, що ярликом нанизаний був на ній і знову відчути на своїх губах його губи. Повернутися в юність, безтурботність.

Чому однокласник Микола в дев’ятому звернув на Дашу увагу, вона не знала, скільки не допитувала, він тільки знизував плечима: не красуня, тиха, навіть не відмінниця.

Але залицяння його прийняла, як відмовитися, приємно, коли ти комусь подобаєшся. А Микола і радий був, тягав портфель спокійної дівчини з синіми очима і довгою косою, проводжав до дому.

Так і почали вони зустрічатися, просто дружба переросла в серйозні стосунки, як здавалося обом. Уже й про весілля почали говорити.

Батьки молодих посміхнулися, але погодилися. «Ось пройде Микола військову службу за призовом, тоді й поговорити можна». Але самі вже в льохах запаси робили.

З Андрієм Дарина зустрілася ненавмисно.  Травнева спека не давала дихати. Спекото було. Дарина поверталася з міста, їздила дізнаватися про вступ на день відкритих  дверей до ВНЗ.

Микола з нею не поїхав, допомагав батькові, тому й не зустрів на зворотному шляху. Від зупинки до села кілька кілометрів сільською дорогою нікуди не звертаючи.

Даша вийшла на зупинці і пішла не поспішаючи. В автобусі було спекотно. Зараз хотілося надихатися, нехай і задухи, але вільної.

Хмара була за спиною, а попереду тільки поле соковитої трави і комахи, що сховалися в ній. Гримнуло так, що Дарина злякалася і прикрила голову руками.

Озирнулася. Хмара йшла швидко, чітко розділяючи поле на «до» і «після». Стіна дощу швидко наближалася. До найближчого укриття було далеко.

Даша розгублено стала крутитися навколо. Нічого. Куди бігти? Накруги тільки поле. Великі краплі вже почали стукати об суху дорогу зовсім близько.

Даша дістала з сумки пакет, поклала в нього босоніжки, і розтягнула його над головою. Краплі наближалися. Було чутно, як за спиною йде сильний дощ.

Обертатися не хотілося. Тіло хотіло бігти. Даша додала кроку, а потім і зовсім побігла. Стіна води тут же її наздогнала. А разом із нею Даша відчула на собі чиюсь руку.

Вона озирнулася. На дорозі стояв Уазик, і якийсь чоловік тягнув її до розкритих дверей.

— А я тобі сигналю, сигналю, ти не обертаєшся, — намагаючись перекричати зливу, що барабанила по автомобілю, пояснював молодий хлопець. — У-у-у-у, ллє як, злякалася? — Даша стиснулася вся, зсунувши плечі якомога ближче.
Хлопець зняв із себе футболку, кинув назад і з заднього сидіння взяв сумку з сухим одягом.

— На вітровку, та не бійся ти. Я теж із Високогірвки, не пам’ятаєш мене? Коновалова я син. Андрія, — він обгорнув її своєю вітровкою і притулився так близько, що Даша перестала дихати.

— Зараз зігрієшся. У мене десь ще куртка була, але брудна.
— З автобуса?

— Ага.
— А я в місті був. Запчастини їздив забирати, ну що тремтиш? — він знову притиснув її до себе плечем. Але вже ніжніше, з турботою.

— Як звуть?
— Даша.

— Дарина, значить.
— А що не їдемо?

— Хмара туди пішла, якраз у село. Весь час будемо їхати під дощем. Скоро пройде.

Даша кивнула, і то вірно підмітив. А вона. Нерозумно вийшло. Знає ж. Розговорилися. Виявилося, що Андрій торік повернувся з навчання, працює з батьком на фермі, матері не стало, коли він у сьомому класі навчався.

Так і живуть удвох. Вчитися далі не пішов, вступити не встиг торік, а тепер уже й не знає. Робота є, що ще потрібно. Біля будинку Дар’ї зупинив і посміхнувся на прощання Андрій і Дар’я йому посміхнулася.

За цю годину вони розговорилися так, немов знали одне одного вічність і зараз зустрілися після довгої розлуки. З Миколою у Дарини такого зв’язку не було. Такої теплоти в розмові й невидимого зв’язку. Хвилі однієї не було.

Сухо все, як та сама дорога «до», якою йшла вона, а Андрій «після». Коли її обіймав або цілував Микола, не відбувалося зовсім нічого. Увесь вечір після Даша ходила задумлива, посміхалася.

Мати посмішку в доньки помітила. Але зрозуміти чому, не змогла. Запитувала, але хто ж відповість, що серце частіше битися стало. По селу тепер кожен УАЗик поглядом Дар’я зустрічала і проводжала. Не він.

А побачити хотілося. Хотілося знову і знову відчути те саме почуття радісної тривоги. Микола ввечері приходить, а Даша на нього дивитися не могла. Набралася сміливості й заявила, що час розлучитися.

— Чого? — Микола навіть не зрозумів спочатку.
— Ти в армію підеш, я вчитися поїду. Давай розлучимося друзями, а повернешся, якщо вже доля зведе знову, одружимося, — роз’яснила вона.

— Ні. Не піде так. А хто мене чекати буде?
— Навіщо тобі це «чекати»?

— Та я за тобою з дев’ятого класу… а ти!
Даша з Миколою більше розмовляти не стала, пішла в будинок. Уперше вона бачила його таким розлюченим, злим. А ці очі. Їй навіть стало страшно.

Наступного дня в будинок до Дарини приїхали батьки Миколи. Скандал був нечуваний. Мати Миколи кричала довго. Звинувачуючи всіх у всьому. Дарина сховалася на горищі сараю, а потім і зовсім городами втекла в ліс. Блукала довго, поки не опинилася біля сільської дороги, що веде до села.

— Дар’я, Даша! — почула вона знайомий голос.
Андрій махав їй рукою.

Вона завмерла на секунду. Потім зрозуміла, що не витримає більше ні миті. Спочатку пішла до нього назустріч, а потім побігла. Зупинилася поруч. І він стоїть. Дивиться на неї.

— А я бачу, ніби ти йдеш. Довезти?
— Ні. Удома скандал, я втекла.

— А чого скандал?
— З Миколою розлучилася, йому в армію скоро. А він чекай. А я не можу… я… про тебе весь час думаю, розумієш…

— Розумію. І я. Ось із того самого дня, як побачив. Не приходив, дізнався, що у вас із Миколою весілля буде.
— От і не буде.

Він трохи нахилився і торкнувся її губ. Ніжно, дбайливо. І обійняв. Вони стояли так довго, у цій упевненості, що все буде добре. Дарина повернулася додому тільки вночі, коли на кухні мати вимкнула світло.

— Що ж дочка наробила! Та як так. Та три роки зустрічалися, а ти хлопцеві сказала ні. Хіба можна так?
— Я іншого кохаю. По-справжньому, — голосно заявила донька.

— Чого? — тут і батько вийшов із кімнати. — Я зараз ремінь зніму з цвяха і як дам тобі кохання, мало не здасться. Тепер до іспитів удома сидітимеш.

Утримати Дарину вдома в батьків не вийшло. Зустрічалася вона з Андрієм уривками, використовуючи кожен зручний момент. Домовлялися заздалегідь.

Біля околиці села було одне місце, де їх не було видно з дороги. Ховала потім Дарина сором’язливо обличчя з опухлими губами від матері.

Але одного разу все закінчилося, хтось із сільських побачив, як вони йдуть поруч проселочною дорогою, і повідомив Миколі. Андрій стояв на пагорбі, прямо над річковою кручею, і, знявши кепку, дивився на той берег. На човні повертався із сусіднього села батько.

Микола — високий, міцний розмовляти з Андрієм не став, за нього розмову почав кулак, сталевий, сильний. Андрій уперше ухилився.

На зріст вони були однакові, але у ваговій категорії Андрій явно програвав. Удари сипалися одне за одним. З човна бійку було добре видно. Дві бабусі почали охати, батько Андрія квапив човен, а решта просто спостерігали.

Оступився Андрій сам, усі це бачили. Похитнувся, відступив, щоб не втратити рівновагу, а там порожнеча. Батько його тільки й встиг ахнути. Скинув взуття і стрибнув у воду.

— Дашко, Дашко, біжимо до річки, там Микола твій з Андрієм побився. І Андрій з обриву впав. Кажуть, не вижити, — захекана Оля все продовжувала і продовжувала заклично махати рукою.

Даша кинула лійку, якою поливала перед будинком клумбу, і побігла за однокласницею. Народу на березі зібралося чимало.

— Та послали по швидку вже, — чулося здалеку.
— Що тут посилати, якщо весь переламався. Треба дільничного. Миколу посадять, мабуть.

Коли Дарина майже була на місці. Уазик уже рвонув уперед. Батько сам повіз його в лікарню. Даша відчула, як ноги стають важкими, ступати стало неможливо. В очах потемніло. Вона сіла там, де стояла, просто на траву.

— Що? Догралася в кохання? Одного не стало, а мого тепер посадять! — мати Миколи, нависаючи над Дариною, розтирала по обличчю сльози.

— Ні-ні, — тільки й казала Даша.
Вона повернулася додому і кинулася на ліжко.

— Ти чого ж накоїла? — мати заскочила в дім і одразу ж опинилася перед донькою. — Та як ти могла? Як? Що ж тепер буде? — мати вискочила на вулицю і кудись швидко пішла.

Даша довго не думала. Взяла свою сумку, склала деякі речі, документи, взяла трохи грошей і вийшла в город. За годину вона вже їхала в автобусі, що прямував до міста.

*****

У невеликий будинок на краю села Дарина з бабусею зайшли, коли вже почало темніти. Снігом, що щойно випав, почала грати заметіль, замітаючи очищену доріжку.

— Ноги нити почали, до негоди все, — літня жінка сіла на лавку біля  дверей, повісила на цвях дзьобицю і почала знімати валянки.
— Я допоможу, — запропонувала Дар’я і спробувала нагнутися.

— Не треба. А то я лінуватися почну і зляжу. Мені рухатися потрібно.
— Термін то в тебе який?

— У лютому народжувати.
— Скоро, значить.

— Андрія дитина? — прямо запитала бабуся і подивилася їй в очі. Дарина очей не відвела, відповіла:
— Так.

— Точно?
— Я не сумніваюся.

— Ну гаразд, тоді. На грубці тобі місце сьогодні влаштуємо, а завтра подивимося, що зробити.

Дім був маленький, складався з двох кімнат і невеликого закутка за пічкою. Запах цього будинку був Дарині знайомий. Кілька разів у хусточці Андрій приносив їй пироги. Бабусині.

Дарина довго переверталася, поки до неї на грубку не застрибнув кіт. Він ліг поруч із животом, витягнувшись ковбаскою. Дарина хотіла рушити, але кіт не дав, довелося заплющити очі й заснути.

У трубі поруч вила «нічна господиня», ганяла по двору солому, перекладала сніг, наводила генеральне прибирання. До ранку все стихло. Прокинулася Дарина від запаху дріжджового тіста.

— Із варенням чи з капустою пиріжки будеш?
— З варенням, — спускаючись із печі, тримаючись за живіт, сказала Даша.

— Андрій не говорив, як вас звати, все бабуся, та бабуся.
— Марія я, Даша. Баба Маша. Маша та Даша, — розсміялася вона, виглянувши з кухні.

— У-у, я так розумію скоро народжувати, тиждень залишився.
— Чому? Чотири.

— Ні. Раніше терміну дівка захоче, не сидиться їй.
— Чому дівчинка, — знову не втрималася Дарина.

— Серце мені підказує. Народиш сама чи в лікарню поїдеш?
— Якщо потрібно, я піду сама, — Даша опустила погляд.

— Ти чого, дівчинко, тебе ж ніхто не жене. Досвід у мене просто. Я ж стара вже, відразу бачу, коли дитинка має народитися. Багато пологів прийняла, досвідчена.

— Залишуся, якщо дозволите. Сил уже немає нікуди їхати чи йти.
— Давай, поснідаємо, і пиріжки робити будемо, сідай.

Через тиждень, як і сказала баба Маша, у Дар’ї почалися перейми. Рано вранці відійшли води, а до полудня народилася дівчинка.

— Спасибі, Дарино, — загортаючи новонароджену, з посмішкою промовила бабуся.
— За що? — запитала новоспечена мати.

— За правду. Андрія дівчинка. Я його приймала, коли народився, як зараз пам’ятаю. І пальчик цей на лівій ніжці короткий серед мільйона впізнаю. Він теж радий буде.
— Хто він?

— Хто-хто. Андрій.
— У сенсі? — Даша навіть підвелася на ліктях із ліжка.

— У прямому. Завтра сходжу, скажу йому.
— Живий? Він живий? — сльози самі покотилися по її обличчю. Даша не могла стримати їх, готова схлипувати.

— Ти не знала? Дівчинка моя. Як же так? Живий він, ноги віднялися, а так живий, — обійняла її бабуся.
— Мені до нього треба, баба Маша, не зможу лежати, знаючи, що він поруч. Тут він у селі?

— У селі, звісно. Вдома.
— Доньку пожалій. Їй зараз ти і спокій потрібен. Молоко пропаде, що будемо робити?

— Так-так.
— Тобі виспатися потрібно. День точно нікуди не пущу. Фельдшера сьогодні потрібно запросити ще. Лежи. Тепер ти знаєш, що він живий, нікуди не втече вже, — розсміялася бабуся.

Даша часто-часто задихала від накопичених емоцій. Але зупинити сльози не могла. На третій день потепліло. Бабуся пішла, а потім повернулася з батьком Андрія.

— Ось. Дивись. Катерина Андріївна, звучить?
Батько на Дарину не глянув. Подивився на дівчинку і відтанув, усміхнувся.

— На Андрія записали? — запитав він.
— Звичайно. Пальчик дивись, — бабуся з гордістю розгорнула пелюшку і продемонструвала мізинець на малесенькій лівій ніжці.

— Спасибі, Дашо. За внучку дякую. Андрію я не говорив ще. Поїдемо?
— Так. Я готова.

— Так. Даша, батьки твої від фельдшера дізналися, що ти народила, у мене живеш, питали, коли можна прийти, — повідомила баба Маша.
— Потім. Зараз не до них. Зараз Андрій і Катя.

Біля ґанку Дарина кілька разів зупинялася, уже прибувало молоко, викликаючи озноб, таке нове й водночас потрібне відчуття. Батько Андрія увійшов до хати перший, роззувся, взяв онуку на руки й кивнув у бік кімнати.

Даша ступала повільно, ноги слухалися погано. Вона побачила його, який лежав на ліжку біля вікна і розглядав щось у журналі про техніку.

— Андрію, — простягнула вона до нього руки.
І він до неї. Не очікував, усміхнувся. Даша уткнулася в його груди й розревілася.

— Ну що, тату, приймай доньку.
— Що? Яку доньку?

— Твоя, — гордо простягнув синові, не спускаючи з рук, згорток батько.
— Катюша, подобається ім’я? Катерина Андріївна?

— Коновалова Катерина Андріївна. Звучить!
— Не кричіть, подивися на доньку і я заберу її на кухню. Думаю, вам є про що поговорити.

Баба Маша з батьком і онукою вийшли на кухню. А Даша лягла поруч з Андрієм, поклавши голову йому на плече і спокійно видихнула.

— Не знала я, Андрію, що ти живий. Не знала. Але тепер нікуди звідси не піду, навіть якщо гнати будеш.
— Не буду. Я сьогодні вдвічі щасливіший, кохана поруч і дочка.