– А бабуся нас не любить! – Заявили Іра з Вірою після повернення додому.

– Чому ви так вирішили? – переглянулися батьки.

– Вона Ігорчику з Катрусею найсмачнішим пригощала – я бачила. А нам не давала. І бігати їм можна було по всьому будинку та тупотіти! А нам сказала не шуміти. І ще, коли вони виїжджали, цукерок надавала їм повні кишені і по шоколадці. Поцілувала та до зупинки проводила. А за нами, – тут Вірочка схлипнула. – Двері зачинила і все…

Те, що мати чоловіка більше любить дітей доньки, а не сина, Юля зрозуміла не одразу. Відносини зі свекрухою складалися рівні: дружби особливої ​​немає, але сварок було. Але ось у Олени, сестри чоловіка, і в неї із Сашком діти з’явилися. Тут Марія Степанівна і проявила себе у всій красі.

По телефону вона годинами могла розповідати які у її донечки Оленки чудові діточки:

– Розумнички, від мами все найкраще взяли, не дітки – диво! – раділа новоспечена бабуся.

Про себе Юля сподівалася, що їхній дитині теж дістанеться чимало любові. Однак народження онучок-двійнят через пару років Марія Степанівна сприйняла дуже стримано:

– Відразу дві?! Ну, ви даєте! У мене сил не вистачить возитися з ними, з двома.

– Та ніхто і не просить, – здивувався син, – Самі впораємося.

– Ще б пак, – пирхнула мати. Сестрі б краще допоміг… Відвезти куди чи що. Їй-то як: погодки адже ростуть!

– Не зрозуміла, а у нас що, не діти? – втрутилася Юля. – І ви ж сказали, що у Олени малюки спокійні, ніякого клопоту. Нема на що скаржитися…

Свекруха недобре глянула на невістку і процідила крізь зуби:

– Брат сестрі завжди допомагати повинен. На те він і брат, рідна людина.

Після цього Юля з Сешком зрозуміли: на мамину допомогу сподіватися нема чого. Клопоту із малюками було чимало. Виручала мати Юлі. Вона полегшила життя молодих батьків, старалася що є сил, їздила через все місто і не скаржилася.

Мама Сашка ж бачила лише доньку та її родину. Про те, які у Оленки дітки чудові, на кожному розі розповідала. Якщо ж ставили питання, як доньки Сашка, лише плечима знизувала:

– Та нічого, потихеньку…

Юля та Сашко від свекрухи жили далеко, рідко в гостях бували. Та й із сестрою чоловіка Юля намагалася не перетинатись: четверо дітей одночасно в одній квартирі – явний перебір. Щойно малюки починали метушню, Марія Степанівна хапалася за голову і починала скаржитися на тиск. Сашко з дружиною одразу збиралися додому, підхоплюючи доньок. Олена завжди залишалася.

Прийдуть вони – теж починаються закиди. То діти цукерки всі з’їли без дозволу, то перекинули щось, то надто шумлять. І знову – тиск, голова важка та прохання піти скоріше. Але при цьому Марія Степанівна неодмінно наводила приклад Ігорчика з Катрусею:

– Ось яких онуків мені дочка подарувала! Поводяться спокійно, розуміють із півслова. І ласкаві такі! Все бабуся та бабуся…

Їм бабуся з радістю і одяг купує майже щотижня, і ласощі різні, іграшки… А дітям сина – лише чергові подарунки. І то лише на свята.

Першими увагу на явну несправедливість звернули знайомі сім’ї. На запитання, чому Марія Степанівна так виділяє дітей дочки, та гордо відповіла:

-Так це ж мої рідні!

-А як же Сашкові?

-Звідки мені знати, онуки вони мені чи ні, на сина записані?

Добрі люди швидко донесли цей вислів до Сашка та Юлі. Сашко тоді вперше сильно образився на матір. Навіть їздив на серйозну розмову. Після тієї розмови Марія Степанівна трохи втихомирилася. Проте надовго ї не вистачило.

Олена з дітьми жила неподалік, часто приїжджала до матері. Хоча Сашко привозив дочок набагато рідше, діти з радістю спілкувалися. Спершу. Однак ставлення бабусі з ними та двоюрідним сестрам стало помітним і Катрусі з Ігором. Зрозуміло, після такого відкриття всі гріхи діти почали списувати на Віру з Ірою. І бабуся охоче вірила улюбленцям!

Останньою краплею стало оповідання дочок про те, що родичка обдарувала улюблених онуків солодощами і проводила особисто до зупинки, розташованої під вікнами.

А потім Марія Степанівна заявила, що в неї голова важка і виставила нелюбимих онучок за двері Автобус, що прямував до їхнього будинку, приходив на далеку зупинку. До неї крокувати хвилин сім через пустир. Це першим спало на думку батькам:

– І ви йшли самі?!

– Ну так, – кивнула, Іра.

– Ми переживали. Там же собаки… – підтримала сестра Віра. – Більше до бабусі не поїдемо.

З рішенням доньок батьки погоджувалися повністю. Але спочатку Сашко набрав номер матері:

– Мамо, тобі дуже зле?

– З чого ти взяв? – здивувалася Марія Степанівна.

-Тоді чому ти дітей одних відправила? Адже знаєш, де зупинка. Хоча б мене попросила приїхати чи Юлю.

– Не перебільшуй, вони вже більші. Дісталися ж! До самостійності привчати треба з раннього віку.

– Мамо, їм шість років! Вони йшли через пустир, де собаки… Дітей Олени ти ніколи не залишаєш без нагляду. Чому?

– Ось як? Звинувачувати матір почав? Це твоя просить так поводитися? У такому тоні говорити не бажаю, і матір кинула слухавку.

Сашко розгублено дивився на дружину. Юля тяжко зітхнула.Схоже, знову крайньою залишилася вона. Добре, хоч чоловік на її боці. Сашка довелося довго заспокоювати.

Син не міг зрозуміти, чому мама так поділила онуків. На думку чоловіка, все було дуже просто. Олена – мати улюблених онуків, тобто  рідна дочка. А близнюків народила Юля, людина чужа. Тому й ставлення відповідне.

Сашко все одно відмовлявся розуміти суть конфлікту:

– Але ж нас із сестрою виховували однаково! І на весіллі у нас мама поводилася нормально… Раділа, вітала.

Довелося знову нагадати, що народження Ігора було величезною радістю для бабусі. Усіх знайомих обдзвонила. Подарунками дочку завалила. І Катрусю теж зі сльозами радості прийняла, не приховувала, що внучечку кохана тепер має.

– А про наших пам’ятаєш, як сказала? Значить так, діти до такої бабусі, – підкреслила Юлія, – більше не поїдуть. Досить. Нехай спілкується із чудовими онуками ніхто їй не заважатиме. Є інша бабуся, яка не ділить на наших та ваших.

Здавалося, бабуся навіть не помітила, що онуки перестали бувати у неї. Як і їхні батьки. Віра з Ірою вже навчалися у шостому класі, коли Марія Степанівна занедужала. Спеціалісти прописали цілковитий спокій. Марія Степанівна зателефонувала коханій онучці, попросити приїхати та прибрати вдома. А у відповідь Катерина примхливо простягла:

-Ніколи мені, бабусю. Уроків повно…

Відмовився навідріз і Ігор:

-Це дівчачі справи, мені, що підлогу мити? Ще чого!

Ось тут бабуся й згадала про дітей сина. Обидві досить дорослі, щоб допомагати. Проте не було у Марії Степанівни номерів близнючок. Довелося дзвонити синові:

– Сашко, це мама. Скажи Іринці з Вірою, щоб приїхали до мене прибрати. Великі вони вже, мабуть. А до бабусі навіть не приїдуть. Зовсім зазналися.

– Згадала! Усього п’ять років минуло, так? Мамо, а ти нічого не плутаєш? Нагадати, чому вони більше не приїжджають до тебе? Допомога потрібна? Тож попроси улюблених онуків. Їх у тебе двоє. – І Сашко припинив розмову.

Роздратована свекруха знайшла номер невістки:

-Юлія! Як це розуміти? Чому твої діти не можуть допомогти нездужій людині? І не просто людині, а рідній бабусі!

-Напевно, тому що їх давно вже викреслила зі свого життя ця людина. Ви самі зробили власний вибір.

-Так сама приїжджай, ти зобов’язана…

-Я? Нічого не зобов’язана нікому, – сказала Юля, – Є дочка, яка подарувала вам чудових дітлахів. Чому її не попросити? Та й не зможу я: у відрядженні, в іншому місті вже тиждень. Так, і Сашко теж не вдома. Діти з бабусею, що не ділить онуків на улюблених і ні.

Марія Степанівна невдоволено дивилася на телефон. Схоже, що вона залишається без допомоги. Олена відмовилася приїжджати без причини. Невже доведеться платити? Такого сорому вона не перенесе.

Треба ж: недаремно вона недолюблювала цих дівчат, дочок сина! На допомогу не прийшли, подумати тільки! Те, що бабуся сама відштовхнула онучок свого часу, Марія Степанівна забула. А може, й не хотіла згадувати.

А до улюблених онуків, які претензії можуть бути? Ігор ясно сказав: «Не чоловіче це заняття, прибирання». Розумний який хлопчик! Чоловік росте! І Катруся вся у справах, вчиться, старається ніколши їй. А то допомогла б бабусі коханій, не залишила б без допомоги. Не те, що ці!

Джерело