Андрій прийшов додому, все ще тремтячи від гніву після спекотної суперечки з матір’ю. Його голова розжарилася від несамовитих криків, якими вони обмінювалися. Він кинув погляд на свої долоні – вони були червоними від того, як сильно він їх стискав під час гарячої суперечки. Відчинивши двері квартири, він відчув приємний запах випічки, який завжди асоціювався у нього із домашнім затишком та теплом. Але цього разу він не приніс йому задоволення, адже його розум був поглинений майбутньою неприємною розмовою з дружиною Олею.

Увійшовши на кухню, він побачив Олю, яка щасливо помішувала щось у великій мисці. Побачивши Андрія на її обличчя осяяла широка посмішка.

— Привіт дорогий! Я спекла твої улюблені булочки з корицею.

Однак її посмішка швидко зів’яла, коли вона помітила похмурий вираз на обличчі чоловіка.

— Андрію, щось трапилося?

Андрій тяжко зітхнув і звалився на найближчий стілець. Як він міг сказати їй, що його мати по суті вигнала їх із квартири, де вони жили останні 10 років? Ця квартира була для них будинком, вони вклали в неї стільки сил і коштів на ремонт, облаштування побуту для їхніх маленьких дітей, а тепер їм доведеться все кинути через егоїстичне рішення матері здавати квартиру. Оля поклала руку на плече Андрія.

— Андрію, ну не мовчи. Розкажи мені.

— Моя мати… Вона хоче, щоб ми звільнили квартиру до кінця тижня.

Оля заплескала віями від подиву, її рот відчинився в німому шоці.

— Ось… А чому?

Андрій знизав плечима. Його очі налилися люттю при згадці про суперечку з матір’ю.

— Вона каже, що їй потрібні гроші на пенсію, і вона давно планувала здавати цю квартиру. Я благав її дозволити нам залишитися, обіцяв платити орендну плату, але вона невблаганна. Вона нам дала термін – тиждень на збори.

Оля опустилася на стілець навпроти чоловіка, її лоба прорізали зморшки занепокоєння.

— Але куди ми подімося так швидко? У нас робота, діти ходять у садок та школи поруч…

Її голос зірвався від розпачу. Андрій міцно стиснув її руку, відчуваючи, як у ньому закипає гіркота.

А на іншому кінці міста його мати капала собі у склянку валеріанку. Ця важка розмова з сином була неминуча, та й ультиматум теж. Коли померла її мама, вона одразу ж хотіла здавати цю квартиру, але син вмовив її пустити його туди ненадовго. Мовляв, спробую сам, як це жити одному. Потім він зустрів Олю, вони одружилися, і вже тоді постало питання про інше житло.

Вона добре пам’ятала ту розмову. Вони сиділи на кухні, було літо, спекотно. Розмова йшла про знайомих, які будували будинок, і саме спало на думку нагадати синові про його плани. Вона спокійно запитала:

— Сину, ти що, вічно жити в бабусиній квартирі зібрався? Може, ви почнете щось відкладати? Мені на пенсію скоро, а гроші від оренди будуть непоганою підмогою.

— Так, мамуль, ти маєш рацію. Та й планування тут не дуже, треба щось своє.

І пішли розмови: цього місяця ми не відклали, бо машину треба робити, наступного нас покликали на весілля, потім Оля завагітніла, потім вийшла з декретної відпустки, потім знову завагітніла, а потім вийшла на роботу. А згодом у них уже двоє дітей, і що вони можуть відкласти?

Жінка терпіла, спостерігаючи, як її подруги дітей заощаджували та брали квартири в кредит. Де вже мали, десь викручували. Вона неодноразово розмовляла із сином про економію, але той лише відмахувався. А незабаром вона мала вихід на пенсію, і жінка чудово розуміла, що рівень її життя значно впаде. Вона справді розраховувала, що здаватиме квартиру, але як виселити з неї сина? Тому приблизно рік натякала, що непогано їм шукати варіанти житла. Невістка взагалі нічого не хотіла чути про плани свекрухи.

Якось вона спеціально вибрала момент, коли їх ніхто не відволікав, набралася хоробрості і висловилася. Але Оля тільки надулася.

— Що означає ви хочете здавати цю квартиру? Ми ж тут живемо, і взагалі ваші онуки теж.

— Оленько, то за стільки років можна було щось своє купити.

Оля сердито подивилася на свекруху.

— А що ви мені все це кажете? Я заміж виходила заради чого? Щоб ці проблеми вирішувати? Ваш син нехай думає про це.

Світлані Петрівні одразу ж захотілося взяти рушник і відхльостати невістку, але вона перевела розмову на іншу тему, хоч і всередині кипіло. Син має вирішувати? Як він може щось вирішити, якщо всі картки в дружини? Чи вона не бачила, куди вони витрачають свої гроші? Чому вона із своєї зарплати регулярно відкладає невелику суму, а вони не можуть? Тому що вічно у них то шопінг, то в кафе з дітьми зайдуть, то поїдуть на відпочинок. А тепер настав час рішучих заходів. Світлані Петрівні були потрібні гроші. Чому вона не може розпорядитись своєю квартирою так, як вона планувала?

Син, щоправда, кричав їй:

— Мамо, давай ми тобі платитимемо гроші. Навіщо ти нас виганяєш? Тобі онуків не шкода?

— Шкода. Тільки я знаю як це буде. Місяць платитимете, а потім почнеться «то потерпи, то грошей немає, то вибач». Я що тебе не знаю? А так я стабільно отримуватиму свої гроші.

— Тобі не соромно? У тебе що, дітей багато, що ти так з нами поступаєш?

— Я й так дурницю впорола, що вас пустила туди жити. Звикли жити легко, ні про що не думаючи, ще й ображаєтесь.

Світлана Петрівна чудово розуміла, що після цього конфлікту її син та невістка зненавидять її. Вони ніколи не думали про потреби та труднощі літньої людини. Як їй, пенсіонерці, вижити на одну скромну пенсію? Це практично неможливо, особливо з огляду на проблеми зі здоров’ям та постійну необхідність купувати дорогі ліки. Але Андрій був глухий до її аргументів, засліплений егоїзмом і образою.

Настав термін, коли квартира мала бути звільнена. Андрій ігнорував дзвінки матері. Зрозумівши, що інакше не вийде, Світлані Петрівні довелося самій до них їхати. Вона постукала у двері, і їй неохоче відчинив Андрій.

— О, дивіться, хто приперся! — уїдливо кинув він.

— Андрію, за що ти так зі мною? Я ж по-людськи попросила, — зі сльозами на очах почала говорити Світлана Петрівна.

— Це ти за що так із нами? Виганяєш нас із дітьми, совісті в тебе немає! А знаєш, що? Ми нікуди не поїдемо! І тільки спробуй нас вигнати. Я всім родичам розповім, яка ти, що ти нас на вулицю вигнала та залишила без грошей. Я їм таке розповім, що вони будуть шоковані! — мало не кричачи, перебив її Андрій.

— Андрію, ну це ж неправда.

— А мені начхати! Після того, що ти зробила, я ненавиджу тебе! Внуків ти ніколи не побачиш, і взагалі краще б ти скоріше здохла! – крикнув син.

Після цих жахливих слів Світлані Петрівні стало погано, і вона знепритомніла. Опритомніла вже в лікарні, де лікар повідомив, що в її віці потрібен повний спокій, ніяких стресів, інакше може бути смерть. Син навіть не відвідав матір у лікарні, йому було начхати.

Коли Світлану Петрівну виписали, вона вирішила поїхати до квартири, де жив син. Все-таки туди мали незабаром заїхати квартиранти, і приміщення треба було звільнити. Але квартира вже була порожня. Як виявилося, чоловік із сусідньої квартири почув крики та лайку, і вийшов, щоб допомогти Світлані Петрівні. Побачивши, що вона знепритомніла, він викликав швидку допомогу, а потім випроводив Андрія та Олю.

Олексій Іванович, той самий сусід, і Світлана Петрівна потоваришували. Світлана нарешті спромоглася здати квартиру і спокійно жити на гроші зі здачі, регулярно приймаючи необхідні ліки. Їй більше не потрібно було переживати про безгрошів’я і постійно боротися зі своїм сином. За допомогою нового друга їй вдалося здобути заслужений спокій на старості років.