Не розумію я сім’ю наших сусідів. Чим думали? Нащо стільки дітей наплодили? А якщо вже так, то чому чоловік не їде на заробітки? Хтось скаже, яке мені діло до чужих дітей? Але я не можу мовчати.
Ми з Володею живемо в селищі. Все життя важко працюємо. Чоловік в основному займається будівельними роботами. Я працюю стоматологом. Заробляємо добре. У нас двоє дітей: Ростик – у 8 класі, а Вероніка – випускниця. Син дуже креативний на уроках інформатики. Тож ми його записали на курси в ІТ-школу, бо мріє стати програмістом. А дочка вивчає дві іноземні мови в школі і індивідуально, з допомогою репетитора, займається французькою. Своє майбутнє бачить закордоном.
Ми дуже стараємося для дітей, щоб допомогти втілити їхні мрії. А от у сусідів доволі складна ситуація. Там чоловік з жінкою, ніби теж на роботі, на місцевому заводі працюють. Але у них аж п’ятеро дітей. І всі діти виховують одне одного. Найстарший син ходить з Веронікою в один клас. У нього навіть немає гарної одежі, все лише з секонду. Він, бідака, мусить собі підробляти. Не раз бачу його біля супермаркету – товар розвантажує. Хлопець навіть не мріє про вищу освіту, бо на все потрібні гроші.
Наймолодшій дівчинці Алінці всього 4 роки. Ходить постійно замурзана, неохайна. Аж шкода дитини. Чоловік Кирило, їхній батько, вічно приходить з роботи змучений. Часто чую, як він кляне своїм дітям. Розумію, важко йому таку сім’ю забезпечувати. А чим думали? Нащо стільки дітей наплодили? А якщо вже так, то чому чоловік не їде на заробітки?
Якось воно несправедливо. Хтось може мати багато дітей і не може дати їм ради. А хтось би все віддав, щоб пізнати радість батьківства. У мене є двоюрідна сестра Валентина. Її дочці Лесі вже 32 роки. Вона 10 років, як у шлюбі, а своїх дітей не має. Племінниця з радістю погодилась, щоб така дитина її мамою називала.
Була цієї неділі в церкві і бачила, як той горе-батько наймолодшу виховував. Дівчинка ще маленька, довго спокійно стояти не може. Але для чого застосовувати силу? Вже не можу дивитись, як той Кирило з дітьми поводиться. Навіть раз кричав Алінці:
– Здам тебе у дитбудинок!
Очі дитини наповнились сльозами. Так мені стало шкода цю крихітку. Ніхто її ніколи не пригорне, не скаже теплого слова. Адже має бути якась відповідальність за свої вчинки. Скільки б дітей не було, треба їх любити. А я все, як дивлюся на їхню сім’ю, аж хочеться пожалітись у відповідні служби. А ви що думаєте про цю ситуацію? Як бути дітям з такими батьками?