Людмила Миколаївна дивилася в далечінь. Перед нею було поле, яке давно не засіювали. За полем ліс, у який вона раніше часто ходила по гриби.

Тільки зараз здоров’я вже не дозволяє далеко відлучатися від дому.

Вона озирнулася. Її будинок на краю села стояв, наче занурившись у сон. Паркан почав завалюватися, але ще тримався. Дах давно ніхто не ремонтував, зі стін обсипалась фарба…

Раніше чоловік доглядав їхній будинок, постійно щось ремонтував. А вона, Люда, вирощувала квіти, стежила за городом. Три роки тому Миколи не стало…

Дочка Оксана, яка поїхала у місто років п’ятнадцять тому, навіть на поминках не була. Людмила намагалася їй додзвонитися. Чоловік Оксани сказав, що все передасть їй. На тому зв’язок і припинився…

…Сезони змінювалися. Люда старіла, і поступово втрачалася надія побачити власну доньку, яку вона виховала, незважаючи на складні роки й важку роботу в полі.

Сама Люда й не бачила особливої розкоші, ніколи їй було їздити відпочивати, та й не було за що.

А дочка, Оксана, винила її в тому, що не мала гарного одягу, поїздок на море і веселого життя.

Коли Оксані виповнилося вісімнадцять, вона зібрала свої речі, сказавши, що їде у місто за кращим життям.

Батько був категорично проти, сама Людмила Миколаївна мовчала.

З одного боку, відпускати доньку від себе не хотілося, з іншого – вона розуміла, що в селі Оксані робити нічого – ні роботи, ні хорошого чоловіка не знайти.

Дочка таки виїхала зі сваркою і словами батька навздогін:

– Нам така дочка не потрібна! Їдь у своє місто і більше не повертайся!

Оксана й поїхала з однією валізою й грошима на квиток, які потай дала їй мати.

Людмила з гіркотою подивилася на пусту дорогу, оповиту легким серпанком – було сиро й прохолодно.

Здоров’я останнім часом все частіше підводило, ходити було складно, турбувало й серце.

– Людо, знову ти стоїш, – почула вона голос своєї подруги Марії.

– Ось стою, Марійко, стою. Незабаром і стояти не стоятиму, зовсім слаба стала. І що робитиму тоді?

– Ти це облиш! Ще побігаємо ми! А якщо що, ми тебе з Петром не покинемо, – Марія по життю була сильною та вольовою, багато розповіла і намагалася ніколи не сумувати.

Таким само був і її чоловік, Петро.

– Спасибі тобі, Марійко, що б я без вас робила… Тільки туга іноді така… Хоч би глянути краєм ока на дочку. Дізнатися, як вона.

Навіть не приїхала ж із батьком попрощатися… Так, посварилися вони свого часу. Але ж батько?! Хіба можна так…

Люда зітхнула, опустивши голову…

…Взимку Людмилі Миколаївні стало недобре, навіть лікаря якось викликали.

Від лікарні вона відмовилася:

– Скільки проживу, стільки проживу.

Вставала рідко, важко. А потім і зовсім підводитися перестала. Марія щодня приходила до неї, готувала, прибирала, казала їй їсти.

А Люда все гасла… Здавалося, вона втратила сенс життя зовсім – одна, в порожньому будинку, забута рідною дочкою…

У довгі безсонні ночі Люда згадувала своє життя. Перед нею пробігали картинки…

Ось вона школярка, потім юна дівчина, смілива й весела.

А тут, на сільській дискотеці, вона зустріла його свого майбутнього чоловіка.

Пам’ятала Люда і перше зітхання своєї новонародженої донечки – такої маленької та беззахисної, її перші кроки та спроби вимовити слова.

Що ж пішло не так? Де вони з Миколою припустилися помилки?

Вони ж так любили свою дочку, Оксану, а вона поїхала, зникла десь там, у великому місті…

…Таємно від Людмили Марія розшукала телефон її дочки. Слухавку взяв її чоловік.

– Здрастуйте, я подруга матері Оксани, Марія Степанівна мене звуть.

– І що ви хотіли? – роздратовано запитав співрозмовник.

– Мені б Оксану почути…

– Навіщо вона вам? – одразу зупинив її чоловік.

– Розумієте, Люда, мама її дуже слаба, лежить. А їй так хотілося б побачити дочку.

– Навряд чи вона зможе приїхати. У нас двоє дітей, з ким вона їх залишить?

– Так ви ж батько, відпустіть її, а з дітьми самі посидіть.

– Слухайте, Маріє, як вас там…

– Степанівна.

– Так ось. Я людина зайнята, ніколи мені. І Оксані також.

– Передайте їй, будь ласка, слухавку, я хочу поговорити з нею.

– Її нема.

– Як повернеться, скажіть, що я дзвонила. Це дуже важливо!

– Звичайно, звичайно, всього вам найкращого.

Марія Степанівна зітхнула. Чомусь вона була певна, що нічого чоловік Оксані не передасть.

А чи вона знала взагалі про те, що батька не стало?

Така думка відвідала її. Але Марія не мала навіть адреси, тільки телефон, який Оксана залишила про всяк випадок…

…Зима добігала кінця, але сніг ще лежав. Протягом усіх зимових місяців Людмила Миколаївна практично не вставала із ліжка. Марія дуже переживала за неї, але ніщо не могло повернути колишню Люду.

– Маріє, мені сьогодні наснився сон, – сказала якось Людмила, дивлячись кудись у порожнечу. – Мені наснилася Оксана. Вона стояла на дорозі, а в руках тримала двох кошенят. До чого це, Маріє?

– Та сни іноді просто так сняться. Згадуєш ти про дочку, ось і наснилося. Не думай про це.

– Ні, Маріє, це щось означає, – на обличчі Людмили Миколаївни з’явилася легка посмішка. – Я знаю.

Минув ще тиждень. Люда більше не згадувала про сон, але все глибше поринала в задумливість і з надією дивилася на  двері…

…Людмила щойно прокинулася, к раптом почула біля будинку якісь звуки. То був скрип снігу від чиїхось кроків.

Це не були кроки Марії – їх Люда знала. Це були інші кроки, і не однієї людини…

Кроки затихли і за мить у двері хтось нерішуче постукав.

Людмила Миколаївна спробувала підвестися з ліжка, але сил не вистачило. Стукіт пролунав знову.

Її серце стрепенулося. Хтось натиснув ручку на дверях.

Але вони були замкнені – Марія закрила її, коли йшла.

Якісь ледь помітні голоси пролунали за дверима. А потім усе затихло…

Люда подумала, що, мабуть, їй здалося, і нікого там і не було, а за вікном просто стукав вітер.

Однак через деякий час шум повторився, а потім двері відкрилися й у хату зайшла Марія, чимось дуже схвильована.

– Доброго дня, Людо, прийшла провідати тебе. Сьогодні запізнилася, не ображайся. Ти тільки не хвилюйся, але я не одна. Гості до тебе…

Марія замовкла.

– Хто?! – ахнула Люда.

– Зараз дізнаєшся. Тільки обіцяй, що дуже не хвилюватимешся.

 Двері прочинилися ще більше й Людмила застигла від несподіванки.

В кімнату збентежено й нерішуче зайшла Оксана.

– Оксано!

– Доброго дня, мамо, можна зайти?

– Звичайно, Оксано, тебе так довго не було! Я вже думала, що не дочекаюся! А це хто?!

Позаду дочки стояли хлопчик і дівчинка.

– Це твої онуки, мамо…

– Ох, Оксано, як же ж я рада! А Микола, він не дочекався…

– Мамо, пробач мені, я не знала… Коли? Як давно?

– Три роки вже. Та я дзвонила тобі. Чоловік твій слухавку взяв, сказав, передасть тобі, що я дзвонила. А ти не приїхала тата провести…

– Він не сказав мені нічого. Я справді не знала. У нас нещодавно сварка була. Отоді він і сказав про тата. Я не знала, вибач. Я одразу зібрала речі, і ми приїхали до тебе. Мамо, не знаю, як ти подивишся на це, але я хотіла попросити тебе – можна ми тут поки що поживемо. Повертатись назад я не хочу…

– Та живіть, звичайно, я така рада! І онуків маю! Оксано… Скільки років минуло… Ти змінилась. Подорослішала. А дітки які гарні. Ви проходите…

Людмилі Миколаївні таки вдалося трохи підвестися з ліжка. Поява дочки з дітьми наче надала їй сил. Вона посміхалася. У її житті знову зʼявився сенс…

Через місяць Людмила Миколаївна почала вставати з ліжка. Їй подобалося спілкуватися з онуками. Хлопчикові було п’ятнадцять, дівчинці п’ять. Діти поступово звикали до сільського життя, допомагали по господарству.

Онук пішов у місцеву школу, не без труднощів, звісно, адже він звик до міського життя, а тут усе було інше.

Але діти виявилися тямущими. Вони любили свою маму, а тепер щиро полюбили бабусю…

…Весна була в самому розпалі. Зацвітали фруктові дерева в садах, дихаючи незабутнім ароматом.

Людмила Миколаївна вже спокійно виходила з дому, сиділа на ґанку, дивилася за онукою, яка гралася перед будинком.

Оксана влаштувалася в місцеву крамницю, тому сяк-так, але сім’я була з грошима.

Якось до будинку під’їхала чорна машина. З неї вийшов незнайомий чоловік і попрямував у бік Людмили та її онуки.

– Привіт, Настю, – звернувся він до дівчинки.

Настя сховалася за бабусю.

– Ви хто? – запитала Людмила Миколаївна.

– Я Євген, ваш зять, чоловік Оксани й батько Насті з Павлом.

– І що ви хочете?

– Дітей забрати.

– Я не поїду з ним, – сказала Настя.

– Слухайте, пане, я вас не знаю, й знати не хочу. Дочка моя від вас пішла і, думаю, недарма – багато чого вона мені розповіла. Так що сідайте ви в свою машину і їдьте. А тут більше не з’являйтесь.

– Та хто ви, щоб вирішувати?! Це й мої діти, а вас Оксана і знати не хотіла стільки років!

– А ви, пам’ятаю, навіть не повідомили їй, що батька не стало, а я ж дзвонила! А ви не сказали. Тому ви для мене – зла, неприємна і чужа людина. Ідіть. І більше тут не з’являйтесь…

У цей час до будинку підійшла Марія з Петром – вони побачили чужу машину і вирішили, що раптом допомога знадобиться.

Євген невпевнено потупцював, але ситуація була не на його користь.

Він розвернувся, сів у машину й поїхав.

Отак Людмила Миколаївна нарешті знову знайшла сім’ю, пробачила доньку і з радістю почала бавити з онуків…

Джерело