Почну з самого кінця. Мені – тридцять три роки, я заміжня за дуже хорошим, але економічно безперспективним чоловіком, ми як би любимо один одного, у нас двоє дітей, велика квартира, дача, хороша машина і маленький бізнес, в якому я директор, а чоловік – забезпечує вирішення транспортних проблем.

У мене дві вищі освіти, я вважаю себе успішною. А все – завдяки багатому коханцю…

Ми познайомилися тринадцять років тому в кафе.

Що він там робив – незрозуміло, каже, прилучався до демократичної культури мас. Ми ж з подружками там відзначали чергову сесію. Випили трохи більше звичайного – тому ми були дуже сміливими. Так що після закриття кафе всі поїхали до “папіка” – у нього була величезна квартира в тому самому будинку, де знаходиться універсам “Центральний”. Я, студентка, чомусь завжди мріяла побувати саме в цьому будинку.

Спати з ним тоді я не стала – не дуже-то й хотілося. Тим більше подружки були поруч. Якось ніяково. Так, випили якогось неймовірного алкоголю, подивилися на квартиру, трошки пограли в провінційних дурненьких дівчаток і поїхали в гуртожиток на сплаченому таксі.

Увечері на вахту доставили кошик квітів – там було написано моє ім’я, курс і назва міста, з якого я приїхала. Це все, що він про мене знав. Через пару днів він приїхав і у вахтера запитав, в яку ж кімнату доставити букет.

Тиждень – візити, якісний алкоголь, золотий ланцюжок з кулончиком, квитки мені і всім моїм подружкам в музичний театр, цукерки, торти, на машині по місту покаталися …

Чесно кажучи, мені було дуже соромно після всього цього з ним не спати. Я його взагалі не любила – йому було сорок п’ять, він був негарний, товстий і лисий. Але дуже добрий. І дуже щедрий. Що мені, жалко?

Займатися з ним “кoханням” було неважко: він виявився невибагливим і дуже чуйним на ласку. Тим більше я вигідно відрізнялася від звичайної жiнки лeгкої пoведінки, тому що дійсно була йому за все вдячна.

Через півроку після того, як ми почали зустрічатися (раз-два на тиждень, за його дзвінком), він купив мені квартиру , потім записав на курси водіння, подарував машину, водив мене по пристойним магазинах, де мене навчили нормально одягатися і добре виглядати.

Звичайно, у мене були одночасно з ним і хлопчики-студенти. Між іншим, нічого в цьому особливого немає: займатися “коханням” по любові і з вдячності – це робити дві абсолютно різні справи. Я взагалі не вважаю, що – це щось таке особливе, чого можна робити з одним і не можна – з іншим, таким же хорошим і приємним, як перший. Якщо чоловікам це від мене потрібно, і вони готові за “це” мене забезпечувати і вести по життю – чому ні? Не розумію.

Здається, у нього була дружина – не знаю. Донька точно була – трохи молодшою за мене, він про неї часто розповідав. Чесно кажучи, все це мені було нецікаво.

Сім років тому ми зустрілися востаннє – мій “Папік” сказав, що я вже велика дівчинка і мені пора визначатися з сім’єю.

Чесно скажу, я навіть заплакала. Але не відмовилася. Хотілося все-таки і якось по любові з чоловіком пожити.

Напевно, мій лист здасться вам сумним.

Тому що зараз, коли я живу без всякої допомоги з боку і сама тягну на собі і чоловіка, і дітей, і бізнес, і ремонт машини – мені дуже не вистачає Його.

Не тому, що я його любила.

А тому, що за ним я була як за кам’яною стіною.