Я завжди пишалася тим, що мій батько моряк. Попри те, що його часто і довго не було вдома – батьківською увагою ми з братом не були обділені.

Як тільки він повертався з рейсу – увесь свій час присвячував нам. Ми змалку знали, що таке похід в гори, сімейний пікнік, поїздка на море посеред навчального року.

Приїзд тата асоціювався з початком неймовірних пригод.

Всі дивувалися, як стосунки батьків залишаються такими ж теплими і ніжними, якщо між ними тисячі кілометрів.

Мама сміялася і казала, що впевнена на всі 100%, що її Степан завжди повертатиметься до неї, куди б його не занесло бурхливими хвилями.

Та цього разу все було зовсім інакше…

Тато був у відпустці, коли на нашу адресу надійшла телеграма. Він все прочитав, мовчки зібрав свої речі і просто пішов. Навіть нічого не пояснив.

Ніхто не міг зрозуміти, що взагалі сталося.

Батька не було 2 тижні. Мама плакала і думала, що він пішов від нас назавжди, але це було не так.

Одного ранку він з’явився на порозі нашої квартири, але не сам… Поруч з ним стояла маленька дівчинка.

– Знайомтеся, це моя донька – Олечка.

– Як це донька? – перелякано спитала мама.

Виявилося, що до шлюбу тато зустрічався з дівчиною. Нічого особливого – звичайний курортний роман. Поспілкувалися, погуляли разом, от і розійшлися. Через деякий час та жінка дізналася, що вагітна.

– Ти покинув вагітну дівчину? – недовірливо спитав брат.

– Я нічого не знав. Вона не сказала.

– Чому? – перепитала я.

– Не кохала мене, от і не хотіла пов’язувати себе зі мною вузами шлюбу тільки через дитину.

– Де вона зараз? – пробурмотіла мама.

– Померла… Туберкульоз.

Після того вечора у всіх почалося нове життя. Ми мали звикнути до того, що у нас тепер є сестра, а в мами – донька.

До речі, вона прийняла дівчинку одразу. Піклувалася про неї, була ніжною і люблячою. Нам з братом це давалося важче, особливо після того, як найрідніші покарали нас за те, що ми відібрали в сестри її улюбленого плюшевого зайця.

Оля здавалася нам справжньою дивачкою: мало говорила, ніколи ні на що не скаржилася, навіть коли ми її ображали, не вередувала. Ми з братом були ще тими нахабами – могли влаштувати справжнісіньку істерику через іграшку або модний ґаджет. Вона ж ніколи нічого не просила – без дозволу навіть хліба за столом не брала.

Батьки змушували нас гуляти з нею, але як тільки ми виходили за межі маминого поля зору, садили Олю на лавку, а самі йшли собі по своїх справах. Вона завжди просто сиділа і чекала, поки її заберуть додому.

Одного разу ми з братом, позбувшись малої сестри, розважалися в сусідньому дворі. Аж раптом почулися страшенні крики. Дмитро миттю чкурнув до лавки, де ми й залишили малу.

Прибігаємо і бачимо таку картину: Оля залізла на дашок під’їзду, в руках міцно тримає маленького кошенятка. Біля лавки величезний собака, який вже встиг пошматувати улюбленого зайця Олі.

Брат відігнав пса, взяв на ручки налякане дівча і ми втрьох повернулися додому. Точніше, вчотирьох. Врятоване Олею кошеня стало новим членом нашої сім’ї.

Відтоді ми з сестрою стали дуже хорошими друзями, підтримуємо і піклуємося одне про одного. Добре, що нам з Дмитром колись вистачило сил, щоб перепросити в маленької Олі пробачення за всі наші дитячі витівки. Ніколи б не пробачила собі, якби втратила таку чудову сестру.

Ніколи не можна судити людину за першим враженням. Кожна людина – це глибокий океан, в якому ховається купу всього чудового і прекрасного. Треба тільки дати їй шанс вам це відкрити.