Валентина сиділа у вітальні з чашкою чаю, поволі перегортаючи старий фотоальбом. Кожен знімок зберігав маленькі спогади: весілля – які ж вони були молоді та щасливі, перша спільна відпустка, будівництво їхнього першого будинку, а на цьому знімку вони разом із племінниками Валі – Макаром та Артемом, яких вони з Федором вважали майже своїми дітьми. Так склалося, що своїх дітей Бог парі не дав і племінники були для них світлом у віконці. Валентина посміхалася, дивлячись на фотографії, і відчувала тепле умиротворення.

Тим часом Федір був зайнятий у дворі, перевіряючи, як там саджанці, які йому допомогли посадити племінники Валентини. Він з вдячністю думав про Макара та Артема: хлопці завжди були готові допомогти, ніколи не скаржилися на важку роботу і підтримували дядька з тіткою в будь-яких справах.

Коли сонце зовсім зникло за горизонтом, Валентина підвелася, прибрала альбом на полицю і вийшла надвір. Федір сидів на лавці, потираючи руки після роботи.

– Як саджанці? — спитала вона, присівши поряд із чоловіком. – Приживаються?

— Так, дякувати Богу, — відповів Федір, потягнувшись. — Макар обіцяв наступного тижня приїхати допомогти їм систему поливу прокласти. Начебто хлопці завжди такі зайняті, а на нас час знаходять.

Валентина відповідно кивнула і зітхнула з легким сумом.

— Вони дійсно допомагають, не шкодують ні сил, ні часу. От я й думаю… Ти ж розумієш, що нам треба буде вирішити, кому дістанеться все це, коли нас не стане? – Валя окинула поглядом свої володіння.

Федір зрушив брови, почувши слова дружини. Це питання вже давно витало в повітрі, але вони уникали його обговорення, воліючи думати, що часу попереду ще багато.

— Так, розумію, — відповів він тихо, дивлячись на західне небо. — Але чому ти про це раптом заговорила саме зараз?

— Просто… час іде, — Валентина знизала плечима. — Ми не молодіємо. А в нас стільки добра за ці роки нагромадилося. І це все потрібно комусь залишити. Я довго думала, кому як поділити і нікого при цьому не образити.

— Я теж думаю про це, — зітхнув Федір. — І як ти вважаєш, чи буде справедливо?

Валентина відвернулася, наче збираючись із думками.

— Ти знаєш, Макар і Артем так багато зробили для нас. Вони допомагають у саду, завжди поруч, коли потрібно полагодити щось у будинку. Вони без запитань кидаються нам на допомогу. Я вважаю, буде справедливо віддати їм більшу частину.

— Але Оксана теж по-своєму допомагає, — заперечив Федір, не стримуючи легкого роздратування в голосі. — Може, вона не копає землю, але теж приділяє нам увагу, ми для неї як другі батьки.

Валентина скептично подивилася на чоловіка. Оксана була єдиною племінницею чоловіка, і він у ній душі не чув. Але вона жодного разу і пальцем не поворухнула, щоб допомогти дядькові з тіткою. Якщо вона і приїжджала до них, то тільки за тим, щоб відпочити на природі, побалакати, або попросити підтримки – іноді словесної, іноді фінансової.

– Так, приїжджає. Але найчастіше це для того, щоб попросити грошей чи вирішити свої проблеми. А коли щось потрібне нам, її чомусь немає поряд. Хіба це чесно? Ти хіба сам різницю не бачиш?

Федір спохмурнів, відчуваючи, що розмова рухається у бік, де його аргументи втрачають силу.

— Ну, Оксана справді потребує нашої підтримки. Вона одна – батьків не стало, чоловіка немає, та й у роботі їй не щастить. Хіба ми можемо засуджувати її за це? До того ж вона дуже щира у своїх почуттях.

— Справа не в цьому, — Валентина знову повернулася до чоловіка, її голос став м’якшим, але впевненішим. — Я просто вважаю, що справедливість полягає у тому, щоб нагороджувати за зусилля. Макар та Артем роблять для нас багато. Чому б їм не залишити більше, ніж Оксані? Вони цього заслужили.

Федір зітхнув, відчуваючи, як напруга між ними зростає. Він вже хотів заперечити, але в цей момент до них підбіг собака, їхній старий пес на прізвисько Бім. Він почав радісно махати хвостиком, відволікаючи подружжя від важкої теми.

— Бачиш, навіть Бім відчув, що ми на межі сварки, — усміхнувся Федір, гладячи собаку по голові.

— Так, — усміхнулася Валентина, обіймаючи чоловіка за плечі. — Але все одно нам потрібно буде вирішити це питання. Не відкладай його у довгий ящик.

– Я знаю, Валю, знаю, – сказав Федір, ніжно притискаючи дружину до себе. – Просто давай подумаємо ще трохи. Може нам вдасться знайти компроміс.

Якось Валентині довелося виїхати з міста, на важливу конференцію. Додому вона поверталася у піднесеному настрої. Їй вдалося закінчити справи раніше терміну, і тепер вона передчувала, як приємно здивує Федора своїм несподіваним поверненням. Вона не попереджала його про свій приїзд, вирішивши зробити сюрприз. Планувала приготувати смачну вечерю, накрити стіл, запалити гарні свічки, щоб наповнити вечір романтикою. За роки спільного життя їхнє кохання тільки зміцніло, і Валентині хотілося, щоб ця зустріч після хоч і недовгої розлуки, стала для них теплою і ніжною.

Погода, здавалося, підлаштовувалась під її настрій – на вулиці було тихо, сонце повільно хилилося до заходу сонця, створюючи на дорозі довгі тіні дерев. Будинок здався на горизонті – такий знайомий, затишний, сповнений спогадів. Валентина вийшла з таксі і поспішила до будинку, щоб встигнути зробити задумане до повернення чоловіка з роботи.

Але тільки-но вона зайшла до коридору, з кухні вийшла до неї назустріч молода жінка в її шовковому халатику, тримаючи в руках улюблену чашку Валентини, наповнену гарячою кавою. Дівчина виглядала так, ніби була господаркою цього будинку, спокійною та впевненою.

– Хто ви? — вигукнула Валентина, схвильовано здригнувшись від несподіванки.

Дівчина підвела голову, ніби зустріла не господиню будинку, а непрохану гостю.

– Я коханка Федора! — з викликом відповіла вона, ніби це було чимось звичайним. — Ми на тебе не чекали так рано.

Валентина відчула холод, ніби хтось забрав частину її душі.

— Негайно забирайся з мого будинку, — видавила вона слова, насилу зберігаючи самовладання.

Дівчина зробила невеликий ковток кави та посміхнулася.

— Забиратися? З якого дива? — нахабно спитала вона. — Поки Федір сам не скаже мені піти, я перебуватиму тут. Він сам мене запросив, я планувала прожити тут довше. А якщо ти вирішила повернутися раніше терміну, то це твої проблеми.

Валентина відчула, як її тілом пробігає тремтіння. Вона не могла повірити, що це відбувається насправді. Наче весь її світ раптом перекинувся і більше не мав нічого спільного з тим, що вона знала.

— Ти не маєш права тут бути! — вигукнула вона, її голос тремтів образи. — Забирайся негайно або я викличу кого треба!

Дівчина зневажливо пирхнула.

— Клич кого хочеш, мені все одно. Але врахуй, якщо хтось приїде, я розповім усім, хто я така і на яких правах тут перебуваю. Буде не лише сварка, а й проблеми у твого дорогого чоловіка. А тебе, мабуть, і в газетах обговорять. Хочеш цього? — Вона говорила так впевнено, що Валентина на мить навіть відчула сумнів.

Але сумнів швидко поступився місцем рішучості. Вона більше не могла зазнавати такого приниження у власному будинку.

– Мені все одно! Я зараз чоловіка покличу! — Валентина майже сварилася, хапаючись за телефон і набираючи номер Федора.

— Федір сьогодні на важливій зустрічі, і телефон у нього відключений, тож ти йому не додзвонишся, — недбало додала дівчина. – Він сам сказав, що не зможе відповісти. Отже, якщо хочеш, можеш продовжувати дзвонити, але користі від цього не буде.

Ці слова наче пронизали Валентину наскрізь. Незнайомка знала деталі дня її чоловіка — його графік, плани, наміри. Це додало ще більше пережиття Валентина кілька разів набрала номер Федора, але насправді не змогла до нього додзвонитися. Телефон було вимкнено, як і сказала незнайомка.

Не думаючи ні про що, Валентина набрала номер дільничого. Коханка спостерігала за нею з нудним виглядом, поки вона повідомляла оператора про непроханих гостей в будинку. Валентина відчувала, як її голос тремтить, але нічого з цим вдіяти не могла.

— Гаразд, я зрозуміла, — нарешті промовила коханка, почувши слова Валентини. — Ти серйозно налаштована. Я б зачекала на приїзд дільничого, але  знаєш… Я згадала, що в мене справи.

З цими словами дівчина швидко попрямувала до виходу, але Валентина кинулася до дверей, зачинила їх і сховала ключі до кишені.

— Ти не вийдеш звідси, поки дільничий не приїде! — Валентина дивилася прямо в очі зухвалій незнайомці, відчуваючи, як напруга досягла піку.

Але нахабниця не збиралася здаватися. Видно було, що вона намагається тримати себе в руках, але виходило в неї все гірше. Вона оглянула приміщення, і поспішила до відчиненого вікна на кухні. Перш ніж Валентина встигла щось зробити, коханка спритним рухом залізла на підвіконня і вислизнула назовні.

Тиша на мить запанувала в хаті. Валентина залишилася одна, стоячи біля зачинених дверей, її руки все ще тряслися від напруження. Їй здавалося, що весь світ упав у неї на очах, що все, чому вона вірила, було ілюзією. У голові кружляли думки: як? Чому? Навіщо? Але відповіді не було.

Вона почала повільно ходити по дому. Зайшовши до кімнати, її погляд зупинився на скриньці, що стояла на тумбочці. Ця скринька була місцем зберігання її улюблених прикрас, але на очах вона її ніколи не залишала. Валентина кинулася до неї,  у передчутті чогось поганого. Вона відкрила скриньку, і затамувала подих. Прикрас не було.

Тиша в кімнаті здавалася приголомшливою. Валя важко дихала, намагаючись усвідомити те, що відбувається. Все було негаразд. Цей день, який мав бути тихим та затишним, перетворився на поганий сон.

Коли дільничий прибув, Валентина розповіла про все: про незнайомку, про її знаходження в будинку, про скриньку Правоохоронці оглянули будинок, записали всі деталі та прийняли заяву. Але дівчина, звичайно ж, встигла втекти. Вони запевнили Валентину, що розпочнуть розслідування, але в цей момент їй здавалося, що всі зусилля будуть марними. Весь її внутрішній стан говорив про те, що найважливіше було не майно, а те, що її життя перетворилося на руїни.

Коли Федір повернувся додому, його зустріла Валентина із напруженим у вираз обличчя. Вона не стала зволікати і одразу випалила:

— У мене тобі не райдужні новини. Твоя коханка забрала мої прикраси!

Федір зупинився, в шоці дивлячись на дружину.

– Що? Яка коханка? Про що ти взагалі говориш?

— Я повернулася додому раніше і виявила, що якась жінка, нахабна, розгулює по нашому будинку в моєму халатику, п’є з моєї улюбленої чашки і заявляє, що вона твоя коханка! А мої прикраси зникли!

Федір не міг повірити почутому. Він сів на пуф, приголомшений новиною і спантеличений.

— Валю, клянусь, у мене немає і ніколи не було жодної коханки! Як вона виглядала? Ти можеш її описати?

— Молода, симпатична… Але хіба це важливо? Вона поводилася так, ніби чудово знає всі твої справи. Навіть знала, що маєш сьогодні важливу зустріч і що ти відключив телефон.

Федір похитав головою.

– Я не розумію, хто це міг бути. Але, повір мені, Валю, я ніколи б так з тобою не вчинив. Ти моя дружина, моя єдина жінка, і я тебе люблю.

Валентина насупилася, намагаючись зрозуміти, чи справді Федір був таким щирим, як це здавалося.

— Тоді як це все пояснити? – Вона понизила голос. — Якщо це не коханка, то хто вона?

Федір важко зітхнув.

— Я гадки не маю. Може, вона стежила за нами?

Валентина продовжувала стояти, схрестивши руки, наче захищаючись від правди, яка загрожувала зруйнувати їхнє життя. І тут телефон задзвонив, порушуючи напружену тишу.

– Це дільничий, – сказала вона, дивлячись на екран. Федір мовчки кивнув головою.

Валентина піднесла слухавку до вуха.

– Так, я слухаю вас.

– Доброго дня, Валентино Петрівно, – пролунав голос чергового. – Хочемо повідомити вам, що затримали дівчину, яка сьогодні була у вашому будинку. Вона зізналася, що її підговорили, щоб посварити вас із чоловіком.

Валентина напружилася ще більше, у її голові почали складатися шматочки мозаїки.

– Хто її найняв? – Запитала вона, переживаючи почути відповідь.

– За її словами, це була племінниця вашого чоловіка, Оксана, – сказали їй. – Вона розраховувала, що після цього ви розлучитеся, і Федір перепише всю спадщину на неї.

Валентина опустила слухавку, її рука тремтіла. Федір, побачивши її реакцію, швидко підійшов.

– Що вони сказали? – спитав він із тривогою.

Валентина все ще не вірячи почутому, повторила слова. Федір застиг, вражений її словами.

– Оксана? – Він похитав головою. – Це неможливо. Вона ніколи б так не вчинила. Та в неї ж душа навстіж… Вона… Ні, це якась помилка.

Але Валентина вже не була така впевнена.

– А якщо це правда, Федоре? – Запитала вона, дивлячись на нього. – Що, якщо вона справді хотіла нас посварити?

Вони вирішили вирушити до Оксани додому, щоб поговорити з нею особисто, віч-на-віч. Почувши звинувачення, дівчина не спромоглася стримати сліз.

– Тітко Валя, дядько Федір, – сказала вона, схлипуючи, – я нічого не знаю про це. Я ніколи б не змогла завдати вам такого, ви ж мені замінили батьків. Клянусь! Це якась помилка! Будь ласка, повірте мені! Ви ж для мене завжди були прикладом, я мріяла, щоб у мене була така ж любов як у вас, на все життя. Та у мене навіть ключів від вашого будинку немає, ви ж знаєте!

Валентина, незважаючи на весь свій гнів та підозри, бачила щирість у її очах. Вона розуміла, що Оксана не вдає. Але тоді хто ж винний?

– А що, коли це хтось інший? – пробурмотіла Валентина, дивлячись на Федора. – Що, коли її підставили?

Невдовзі після довгих роздумів і суперечок вони вирішили розпочати власне розслідування. І поступово, крок за кроком клубок інтриг почав розплутуватися.

Валентина згадала, що про те, що вона повертається раніше, вона обмовилася племіннику, коли він їй дзвонив, крім того колись вона давала своїм племінникам дублікат ключів. І, хоч їй і не хотілося вірити, що вони могли бути причетні, вона вирішила влаштувати їм перевірку, щоб переконатися в їх невинності.

Валентина організувала сімейну вечерю, на яку запросила Макара та Артема. Під час вечері, поки племінники були захоплені бесідою, Валентина непомітно взяла телефон одного з них і пішла з ним до іншої кімнати. Її руки тремтіли, поки вона вивчала вміст. І тут вона натрапила на листування, в якому він, представляючись Оксаною, обговорював з коханкою деталі угоди.

Валентина відчула, як їй на душі стало погано, коли вона прочитала повідомлення у телефоні Макара. Це було те, чого вона боялася, але водночас і те, що вона більше не могла ігнорувати. Макар та Артем справді брали участь у змові проти Оксани, вони хотіли позбавити її спадщини. Валентина взяла себе в руки, поклала телефон на місце та повернулася до столу, намагаючись не видати свого хвилювання.

Вечеря тривала, але Валентина вже не чула, про що йшлося за столом. Усі її думки були зосереджені на тому, що робити далі. Як тільки всі доїли десерт, вона піднялася і, зібравши всю свою рішучість, вимовила:

— Макаре, Артеме, нам треба поговорити.

Брати подивилися на неї з легким подивом, але Валентина продовжувала, не даючи їм часу прийти в себе.

– Я знаю про вашу змову. Знаю, що це ви підлаштували цей фарс із «коханкою». Ви хотіли підставити Оксану, щоб стати єдиними спадкоємцями.

На обличчях племінників виникло явне занепокоєння. Артем спробував щось сказати, але Валентина підняла руку, зупиняючи його.

— Не треба виправдовуватись. Я знайшла ваше листування, і тепер все ясно. Я навіть не хочу чути ваші вибачення.

Макар насупився, розуміючи, що ситуація справді критична. Він спробував узяти себе в руки і заговорив, сподіваючись, що зможе хоч якось пояснити свою поведінку.

— Тітко Валю, ти не розумієш, ми просто… Ми переживали, що ви перепишете все на Оксану, бачимо ж, як дядько до неї ставиться, хоча ми намагалися вислужитися перед вами набагато більше, — його голос тремтів.

— Ось як? Мало того, що ви виявилися лицемірами, то ще й на підлість пішли заради грошей? А ми завжди вважали, що ви від душі допомагаєте, — гірко сказала Валентина. – Тепер мені ясно, які ви насправді.

Артем мовчав, опустивши голову. Він знав, що Валентина має рацію, і що виправдання тут безглузді.

— Я не хочу більше бачити вас у своєму житті, — твердо промовила Валентина. – Ви втратили все, що могли б мати. Не лише спадщину, а й моя довіра та любов. З цього моменту я відмовляюся від спілкування з вами. Оксана залишиться єдиною спадкоємицею, а ви більше нічого від мене не отримаєте.

Макар стиснув кулаки, але не сказав жодного слова. Артем лише гірко зітхнув. Обидва знали, що тепер їм доведеться змиритися з наслідками своїх дій. Вони встали і мовчки покинули хату. Їхня спрага наживи обернулася для них гірким уроком, який вони пам’ятатимуть усе життя. А Валентина і Федір, незважаючи на всі труднощі, стали ще ближчими один до одного.

Оксана, яка залишилася єдиною спадкоємицею, продовжувала підтримувати своїх дядька і тітку, залишаючись вірною і люблячою частиною їхнього життя. Тяжкі випробування тільки зміцнили їхній зв’язок, і тепер ніякі інтриги не могли зруйнувати їхній сімейний союз.