— Валю, навіщо ти знову купила шинки? Ти що, не можеш почекати кілька місяців, поки вони в сезон подешевшають? — шарудячи пакетами, обурено промовив чоловік із кухні.

Я закотила очі, переодягаючись у домашню сукню. Ось зараз знову розпочнеться стара пісня про витрати. Це був вічний камінь спотикання з Ігорем: «Валю, ти купуєш курячі стегна, а не цілу курку, з якою потім можна зварити суп. Валю, навіщо тобі нова спідниця, у тебе і так шафа ломиться! Валю, навіщо ти витрачаєш гроші на каву в кафе, коли її можна попити вдома вдесятеро дешевше». І так без кінця та краю.

Ми одружилися з Ванею три роки тому, і коли я сказала подругам, що виходжу заміж, дівчата, які знають мого нареченого, відмовляли мене. Відмовляла, до речі, мене і моя, навчена життєвим досвідом, мама – мовляв, він скуповуватий, не варто. Я заробляла завжди гідно.

Якось так склалося, що, відучившись на журналіста, швидко зробила собі ім’я, і ​​багато редакцій визнали б за честь мати в штаті такого фахівця, як я. Я спеціалізувалася на гострих репортажах і, без хибної скромності, і справді мала талант до слова. Мій заробіток цілком дозволяв мені купити кабачки не в сезон, нову спідницю, помаду, і взагалі майже все, що заманеться. Ваня ж заробляв куди скромніше, але я ніколи не дорікала йому за це.

Він працював в офісі менеджером, я навіть до ладу не вникала ніколи, в чому саме полягає його робота. Перевіряв він якісь документи на комп’ютері, був цілком задоволений, нічого іншого із заробітку не шукав. Півроку ми прожили відносно мирно, а потім Ваня почав постійно чіплятися до мене щодо покупок. Спочатку я думала, що ощадливість це навіть добре. Я й справді завжди витрачала так само легко, як і заробляла.

Захотілося перекусити? Поїхала до улюбленої кафешки, і, навіть не подивившись на цінник, розплатилася за шматочок улюбленого торта та полуничний Раф картою. Ваня мене за це лаяв і організовував вдома вечері, сам варив мені каву в турці. Я розцінювала це як турботу з його боку, і поступово, не помітивши навіть сама, як почала забігати в кафе все рідше, харчувалася в основному вдома.

Умовляла себе, що так для здоров’я корисніше, і взагалі, я любила Ваню. У кожного є свої чудасії, з ними доводиться миритися в сімейному житті. Я й намагалася примиритися, але час минав, і з ощадливого Ваня перетворився на по-справжньому скупого чоловіка.

Якось ми поїхали до іншого міста з подругами та моїм чоловіком. За кермом був Ваня, і тут Світлана сказала, що хоче поїсти. Ми зупинилися в придорожньому готелі, в якому, за словами мого чоловіка, завжди добре годували. Їдальня там і справді виявилася багата на вибір найрізноманітніших страв. Дівчатка вибрали собі, що їм хочеться, я попросила Ваню щось мені купити, поки я збігаю припудрити носик.

Коли я повернулася, мене чекало найдешевше пюре без підливи і навіть найменшої тефтельки, і салат з капусти. Запитано піднявши брову, поцікавилася у Вані:

— А чи можна мені хоча б мінтаю в клярі до картоплі?

І тут чоловіка прорвало:

— Валю, тут мінтай крихітні шматки за ціною цілого кілограма риби. Хіба можемо ми дозволити собі такі витрати? Нам ще до іншого міста приїхати, облаштуватись…

Подруги дивилися на мене з відвертим співчуттям, на Ваню з обуренням. Подорож тоді видалася такою, що згадувати про неї не хотілося. Чоловік наполягав на найдешевшому мотелі, найдешевшій їжі, найдешевшому квитку до найдешевшого театру. Ми сварилися з ним тоді в пух і порох, мені було соромно перед подругами. Чоловік же вважав себе абсолютно правим і теж сердився на мене за моє марнотратство.

Пам’ятаючи тут досвід, ми більше на відпочинок із ним разом нікуди не їздили. Але домашні суперечки через найменші покупки не припинялися ні на день.

— Ну, навіщо тобі зелені такий великий пучок? Можна ж купити по три гілочки кропу, цибулі та петрушки? Валь, ну скільки можна вже?

— Вань, перестань, будь ласка, я просто взяла всього потроху на око, не бажаючи рахувати «гілочки». Це варте того, щоб сварку перед вечерею починати? — я стомлено заплющила очі.

Чоловік все ще розкладав покупки, коментуючи кожну:

— Добре, хоч яйця за знижкою взя… Валя! Це що, перепелині? Ти ж курячі купила, навіщо ще ці дорогі?

— Я хочу зробити новий салат, вичитала рецепт. Саме перепелині потрібні для прикраси. І оливки із маслинами.

Ваня виглядав так, ніби готовий був вибухнути будь-якої секунди. Але промовчав, мабуть, вирішивши, що зі мною марно далі вести рятівні бесіди про економію. Це було мені на руку, тому що нас чекала непроста розмова про витрати.

Вечерю ми готували разом. Я зробила задуманий салат, який Ваня демонстративно відсунув від себе зі словами:

— Я за такі гроші не можу дозволити собі харчуватись.

Я знизала плечима, наклавши собі велику порцію. Ваня ж приготував смачну юшку, бульйон, який був зварений на головах горбуші, куплених чоловіком за якоюсь шаленою знижкою в сусідньому магазині. Довгий час ми їли мовчки, але треба було розпочинати розмову, і я наважилася.

— Вань, я в стоматолога вранці була. Сказав, що треба звернути увагу до зубів.

— Ой годі тобі. Я все життя до безкоштовної поліклініки ходжу, і нормальні зуби. Це ти по платних мотаєшся, а їм тільки привід дай більше грошей витягнути. У нас все безкоштовно можна зробити, ощадливі люди так і чинять, і тільки такі шикарні, як ти, залишають десятки тисяч незрозуміло кому.

Я глибоко зітхнула, підчепивши вилкою оливку. До речі, салат вийшов дуже смачним. Не дарма я, навіть знаючи, що чоловік бурчатиме, все на нього купила і приготувала.

З Ванею щодо платних фахівців я була не згодна. Якось я вже безкоштовно зверталася. Там розвели руками, сказавши, що встановлення брекетів не входить до переліку послуг, які можна зробити безкоштовно. Загалом на все про все була потрібна досить велика сума, яку я Вані боялася озвучити навіть наполовину. Реакція була б очікуваною, і мені зовсім не хотілося істерик увечері після робочого дня.

Лікар, до якого я сьогодні ходила, докладно пояснив, що необхідна сума на брекети себе виправдає через рік, інакше я в майбутньому витрачу ще більше грошей – треба якнайшвидше щось зробити, бо згодом усе погіршуватиметься.

Я за своєю зовнішністю завжди ретельно стежила і таємно від Вані відвідувала і косметолога, і робила татуаж брів, і гель-лак. На щастя, чоловік був із тих чоловіків, які такого просто не помічають. Йому куди важливіше було, щоб я оплатила житло, що знімається, і не лежала у ванні занадто довго, «мотаючи зазря дорогу воду і світло».

Уся ця історія із зубами почалися півроку тому. До цього теж все було не надто добре, але реальною проблемою стала саме зараз, і весь цей час я моталася по лікарях, вислуховуючи думки різних дантистів про те, як можна з цим впоратися.

Мені порадили реально хорошого лікаря, який спеціалізується саме на таких неприємностях, які трапились у мене. Микита В’ячеславович, фахівець, умовляв мене тиждень. Там би одними ними не обійшлося, далі щось теж треба було робити, але починати слід було саме з них.

— Мені треба ставити брекети, Вань. І якнайшвидше, — безапеляційно заявила я.

— А безкоштовно?

— А безкоштовно не роблять, Ваня, – трохи підвищивши голос, заявила я.

— Гаразд, як скажеш. Буває, що без витрат не обійтися. Але йди тоді в найдешевшу клініку, гаразд? А я знаю твої шикарні звички…

Я кивнула, продовжуючи їсти салат. І справді смачний.

Ніколи я не вважала, що мої звички якісь розкішні. Просто не звикла собі ні в чому відмовляти, а якщо прибутки дозволяють, чому б ні? Чому треба рахувати кожну копійку, вічно відкладаючи на щось гіпотетичне? Чим більше економити, краще більше заробляти!

Ми доїли вечерю, Ваня залишився мити посуд, за що я подякувала йому, поцілувавши в потилицю. Пішла до нашої кімнати, лягла в ліжко. Завтра вранці перед роботою поїду до лікаря. Так, треба ще встигнути спочатку до редакції, перевірити, чи мій матеріал вичитав новий літературний редактор. Він мені рішуче не подобався, і я навіть до ладу не могла пояснити, чому.

Може, це просто через нерви в мене, з цими зубами останні дні тільки й роблю, що засмучуюсь. З цими думками я заснула. А вранці подряпалася з новеньким, бо він вніс приписки до мого матеріалу від себе. Той покаянно пообіцяв, що більше так не робитиме. Тоді я вийшла із будівлі редакції та викликала таксі. Не хотілося мені трястися маршрутками. Отже, чекала справа століття.

Микита В’ячеславович поправив лампу і опустив маску з лиця:

— Ну, що, Валю, ви наважилися? — зовсім старенький вже дантист цілком міг дозволити з висоти свого віку таке фамільярне звернення до мене.

— Так, я все обдумала, гроші маю. Ну, куди їх, як не на себе кохану витратити, правда?

— Правда, голубонько, правда, зуби це тобі не жарти! Треба все поправити, бо така молода, гарна дама, і така ось напасть трапилася, — приказував лікар, — Тоді зараз же й почнемо встановлення. Оплатіть на ресепшені потім. У вас на карті?

— Так, з карти оплачу. Відразу вся сума?

— Так, потім за обслуговування та коригування вже розповім, що як і скільки. Почнемо?

Я кивнула, відкинувши голову на зручний підголівник, і розплющила рота.

Виходила з кабінету дантиста щаслива. Брекет викликали дискомфорт, але, як сказав лікар, це тимчасово, і скоро я звикну. Як доглядати нову установку, мені теж докладно пояснили. Усі чеки та виписки я дбайливо прибрала в сумочку з розрахунком на те, що потім подам на повернення тринадцятивідсоткового податку за надання медичних послуг.

Додому я не поспішала. Ваня попередив, що в них якась летучка ввечері, і він трохи запізниться. У результаті я прийшла пізніше за нього, поцілував чоловіка в щоку, покликала його вечеряти.

— А ти не їстимеш? — Ваня уплітав макарони з сосисками.

Вигляд у сосисок був плачевний – явно бюджетні за знижкою купив.

— Дякую, ні. Я зі Свєтою зустрілася. Та купила якраз новий купальник і пригостила мене обмити покупку. Приємного апетиту, – я посміхнулася Вані, і той побачив брекети.

— Такі поставила? Скільки коштує це задоволення, боюсь запитати?

— Ти знаєш, справжні копійки! Я знайшла-таки безплатного лікаря, і він тільки за матеріал взяв всім тисяч, — безсоромно збрехала я.

— Вісім? – Ваня подавився макаронами, закашлявся, — Дружино, ти світом нас пустиш.

— Ваню, любий, я дуже втомилася, будь ласка…

Я подивилася на чоловіка фірмовим поглядом котика із мультфільму «Шрек». Той похитав головою і почав мовчки доїдати макарони.

Минуло кілька днів, я звикла до дужок на зубах і майже не відчувала. Ходила на роботу, спілкувалася з подругами, все йшло своєю чергою. Поки одного разу не почула голосний крик чоловіка з коридору, де висіла моя сумочка.

— Двадцять п’ять тисяч, Валю! — кричав Іван, стоячи біля відчиненої сумки і тримаючи в руках чеки та виписки із стоматологічної клініки.

— Вань, розмови не буде. Я це зробила на свої доходи, звітувати не збираюся, винною себе не відчуваю. Все.

— З цього часу ти зобов’язана віддавати свої гроші мені – Заявив мені самовдоволений чоловік.

— Я щиро здивувалася: йому? З чого б це цікаво я «зобов’язана»?

— А ти нічого не переплутав, любий? Ти заробляєш удвічі менше за мене, я оплачую квартиру та комуналку, і я ж ще щось тобі винна?

— Ти не пристосована до життя та безвідповідальна. Я краще знаю, як вести бюджет. Такі гроші на якісь зуби! – Чоловік заводився, все більше розпалюючись.

— Значить, любий мій, так. Ти збираєш свої речі та їдеш до своєї мами. З тобою у нас стосунки із цього моменту закінчилися. Я з таким крихобором нажилася, вже нікуди. Якщо ти не розумієш, які важливі мені були зуби, то ти взагалі не хочеш мене розуміти. А я не хочу мати нічого спільного з тобою. Геть.

Ваня підтис губи і, демонстративно тупаючи, пішов збирати сумку. Речів у нього виявилося зовсім небагато. Це ж я витрачаю на шмотки і весь будинок завалила непотрібним і непомірно дорогим, а він економний, скромний хлопець. Двері я за чоловіком зачинила, вирішивши відразу ж зателефонувати до подруги. Зі Світланою ми проговорили цілу годину.

— Валюш, правильно все. Я б також із таким не змогла жити. Пишаюся тобою, подруго! — радісно тараторила Світлана, коли я замовкла, розповівши про все, що сталося.