Сталось у мене недавно велике горе. Не знаю, як після цього рідним і в очі дивитись…

Моя молодша сестра свого часу відмовилась їхати в місто, аби освіту отримувати. Лишилась у селі доглядати нашу матір. Мама вже тоді дуже хворіла. Лікарі казали, що вистачить її на місяць-два від сили.

Але протрималась вона ще добрих 10 років.

Треба розуміти, що Марина весь цей час свого життя не мала. То вона мамі їсти готувала, то в туалет її водила, то по дому хазяйнувала… У 28 років в неї ні хлопця не було, ні друзів. 

Я ж у цей час жила на повну. Ходила роботу, заробляла чималі гроші і будувала своє сімейне щастя. Звісно, як тільки з’являлась можливість, я кидала все і їхала помагати сестрі, гроші теж постійно їй скидала. Але ж все одно це не те саме, що днями з хворою людиною возитися.

Скажу відверто: коли мама пішла в засвіти, ми всі видихнули з полегшенням. Її усі дуже любили й поважали, але як же останнім часом з нею було важко. Тут мене зрозуміють тільки ті люди, які пережили щось схоже.

Заповіт мама не написала, бо до дня своєї смерті взагалі вже мало що розуміла. Але то нам погоди не робило. Усі вже давно домовились, що мамині статки перейдуть до Марини. Ніхто тієї хати не заслужив більше, ніж вона.

Але сталось на похороні те, що перевернуло все з ніг на голову.

– Ви що, хату тітці Марині просто так віддаєте? А нічого, що мені теж десь жити треба?! – верещав мій син, коли з мамою прощалися.

– Чого ти горло дереш! – підскочила я до нього зразу. – Тітка твоя всю молодість у цьому селі забитому просиділа. Само собою, хату їй дістанеться. Чи ти думав сам сюди переїжджати?

– Та на чорта мені ваше село? Ти свою долю могла їй продати, а не в благодійницю гратися. Цих грошей мені б на іпотеку хватило. Але ж у тебе геть у голові пусто! Не вистачило розуму зі мною хоч порадитись!

Так мені тоді хотілось добряче його вклепати! Усі родичі на нас витріщалися, сестра в тому числі. А я стояла, наче на мене відро води холодної вилили. Можете собі таке уявити? А все через те, що 17-річне невдячне дитя думає, наче всі йому щось винні.

Тепер усі скоса на нас зиркають, сестра ображається і досі. Та ще й син зі мною не говорить! Мовляв, зрадила я його, без гроша лишила.

Перед ким першим тепер на колінах повзати та пробачення вимолювати – не знаю. Може, і правда треба було свою долю сестрі продати?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

А ви б змогли поступитись спадком заради родичів?

Джерело