Сьогоднішній день вніс великі зміни в моє життя. Ближче до вечора зателефонував чоловік і повідомив, що додому сьогодні не повернеться. Я занепокоїлася і запитала: – Що-небудь трапилося? На роботі? — Ні, не на роботі. Я й завтра не повернуся. Загалом я йду від тебе. У мене давно інша жінка, і я люблю її. Ти збери мої речі днями зберу. Я знала, що Костянтин має іншу жінку, але сподівався, що він сам вирішить, де йому бути. Ось вузол і розв’язався. Мені по-жіночому було прикро, але якщо розсудити, то я Костю не любила.

Ми зустрілися, коли були дуже молоді, перше почуття, перший чоловік. Тоді це здавалося назавжди. Я завагітніла і це було приводом для одруження. Згодом обидва зрозуміли, що ми один одному чужі люди і разом пов’язує нас донька. Я знала, що у Костянтина є інша жінка, але сподівалася, що він сам вирішить, де йому бути. Я подивилася на вулицю і побачила, що там справжня хуртовина. Про що я пошкодувала, так про те, що Костя не вигуляв собаку, міг би і потім піти.

Цуценя підвивало під дверима, йому терміново треба було бігти на вулицю за своєю природною потребою. Я сунула ноги в шкарпетках у просторі валянки, накинула дублянку та капішон на голову і пішла гуляти надвір. Донька в цей час мирно спала у своєму ліжку. – Ух! Який пронизливий вітер, — кутаючись у пухову хустку, накинуту поверх дублянки, подумала я. Цуценя помчало в центр двору, його практично не було видно. На лавці біля гойдалки хтось сидів чи мені так здалося.

– Барс не тікай ​​далеко! – Крикнула я псу і пішла за ним. Собака терся біля літньої жінки, що сидить на лавці. — Що Ви тут робите, жінко? — гукнула я. — Замерзнете. Жінка сиділа не рухаючись. Я підійшла ближче, обличчя її було блідим, і вона вже замерзала. – Холодно. Дуже холодно. – Сказала вона, дивлячись на мене. — Ідіть додому, тут не можна залишатися. Замерзнете зовсім. — Немає в мене дому дитинко. Іти мені нема куди. Та й сил немає. Я не знала, що робити. Завірюха тільки посилювалася. Мій пес уже стояв біля дверей під’їзду і переступав з ноги на ногу.

— Чи може поліцію викликати? – Подумала я, – Боюся, що поки вона приїде, жінка замерзне на смерть. — Ось що піднімайтесь, ходімо до мене! – Крикнула я і взяла валізу, що стоїть біля ніг жінки. Та покірно намагалася встати з лави. Мені довелося їй допомогти. Вона була холодною та скутою. – Ходімо! Жінка сиділа не рухаючись. Я підійшла ближче, обличчя її було блідим, і вона явно вже замерзала. Ми зайшли в під’їзд, де на нас чекав розумний пес Барс і піднялися на другий поверх. Вдома я допомогла жінці роздягнутися, посадила її на кухні та подала теплий пухнастий плед. Жінка загорнулася в нього.

– Як Вас звати? – Подивилася я в обличчя літній жінці,

– Мене Ксенія.

— А мене Любов Марківна.

— Ось що, Любов Марківно, я зараз напою Вас чаєм. Я поставила чайник, дістала з хлібниці раніше спечені мною пиріжки, дістала мед та варення. Любов Марківна випила два великі кухлі чаю і тільки після цього хоч трохи зігрілася. За довгим чаюванням жінка розповіла історію свого життя. Вона рано овдовіла і виховувала свого сина. — Вдівство — це важке випробування дитинко, коли ти раптом лишаєшся зовсім одна.

Спочатку тобі ще хтось допомагає, але потім про тебе просто забувають, і ти тягнеш свою ношу абсолютно сама. – гірко промовила Любов Марківна, – Я присвятила своє життя синові, адже він залишився моєю єдиною рідною людиною на світі. Все найкраще було для нього. Я багато в чому собі відмовляла, а йому подала на блюдечку. Мабуть через таке моє безкорисливе кохання він і виріс егоїстом. – крізь сльози казала жінка.

– У школі навчався тяп-ляп, ледве на трійки атестат витягли. В інститут вступав лише, щоб до армії не йти. Потім почав прикладатися до пляшки. – Любов Марківна знову сьорбнула гарячого чаю і витерла сльози, що постійно струмують, – І пішло-поїхало. Щодня п’яний, почав тягати додому друзів товаришів по чарці. Скільки я його не вмовляла, він не сприймав мої слова та вмовляння серйозно. Вважав, що я до нього чіпляюся, треную його. Адже він думав, що п’є не більше за інших і має право мати друзів.

Жінка трохи передихнула, зігріваючи руки об гарячий кухоль. Подивилася на мене боязким поглядом і продовжила.

— А вчора прийшов із дівчиною, яка обурилася моєю присутністю.

Мовляв, ти обіцяв, що ми самі будемо жити. Син мій ненаглядний тіткою мене обізвав і відправив жити на дачу, заявивши, що це тільки його квартира. Лаявся матом і поливав мене брудом. Схопив і почав виштовхувати із квартири. Синок мій ненаглядний тіткою мене обізвав і відправив жити на дачу, заявивши, що це тільки його квартира. Жінка знову розплакалася і продовжила свою розповідь. — Син мій Антоша дав мені трохи часу зібрати валізку, — жінка кивнула у бік валізи, що стоїть у передпокої і знову перейшла до своєї оповіді, — і буквально випхнув мене з квартири. Я не можу зрозуміти за що він так ненавидить мене, чому стільки злості та агресії проти мене. Любов Марківна продовжувала плакати.

Я постелила їй ліжко у вітальні на дивані і поклала спати. Жінка, зігрівшись, швидко заснула. Я накрила її згори пледом і пішла на кухню. Там прибрала зі столу і налила собі кухоль гарячого чаю. Я так і не заснула, не змогла. Мені дуже хотілося допомогти страждальниці, але я поки що не знала, як. Під ранок мене осяяла ідея, завдяки якій я заспокоїлася і пішла до дочки в спальню. Лігла на ліжко і заснула. Вранці Любов Марківна почувала себе бадьорком, поснідавши разом зі мною почала збиратися.

— А ви це куди? – Запитала я здивувавшись. — Піду, час і честь знати. Погода вгамувалась, можливо і я собі притулок знайду. Піду до соціальної служби може там, що запропонують. Мені б лише до весни простягнути. У мене є дача. Будинок там добрий, ще батько мій будував, досі стоїть. Жаль тільки опалення немає. Пічка є, але дров на довго не вистачить, та й трубу нема кому почистити. А навесні я там заживу. — Правильно Ви все вирішили, ось тільки в яку службу Вам звертатися не треба. Я пропоную Вам залишитись у мене. Жити разом зі мною та донькою моєю Сонею. Я хотіла б піти працювати, але Соню в дитячий садок віддавати не хочу. Ось Ви мені і допоможете, сидітимете з Сонею, а я на роботу влаштуюся, зарплату отримуватиму. Проживемо.

Жінка гірко розплакалася. Я її заспокоювала, як могла. – Добре, Ксюша, я згодна. До весни побуду у Вас, допоможу чим зможу, а навесні поїдемо з твоєю донькою на дачу. Там добре, місця краси небаченої. У мене великий фруктовий сад, город є. Нам там буде добре. А ти у вихідні відвідуватимеш нас. – Чудово все! От тільки до весни ще дожити треба! – Радо сказала я і пішла в спальню до Соні, яка явно прокинулася. Жінка гірко розплакалася. Я її заспокоювала, як могла. Тітка Люба та Соня потоваришували і розуміли один одного з півслова.

Я тільки раділа нашому спілкуванню та нашому спільному життю. Я ні на мить не пошкодувала, що залишила Любов Марківну жити разом зі мною та Сонею. Весною поїхали на дачу до тітки Люби. Вона справді була чудовою. У центрі стояв великий добротний будинок з верандою, а віддалік з одного боку флігель, а з іншого сарай. Сад вочевидь був доглянутим і любимий господинею. За селом з одного боку був лісок, а через просіку було гарне кругле озеро. Місце було чудове і я якнайчастіше намагалася приїжджати в цей райський куточок. Соня не відходила від тітки Люби і все намагалася робити, як вона. Дівчинка явно потребувала бабусі. Колись чужа та незнайома нам жінка стала рідною для нас людиною. Почуття наші були взаємними, я в цьому не сумнівалася. Ближче до літа з’явився сусід Дмитро. Якось він зайшов до нас із невеликим кошиком полуниці і простяг його Соні. Ближче до літа у нас з’явився сусід Дмитро Доброго вечора всім! – Сказав він, – Я дивлюся Любов Марківна у Вас гості. – Ні Дімочка, це не гості, це моя нова сім’я. Моя дочка Ксенія та онука Софійка

Соня взяла корзину і віднесла її на веранду. — Ти давай не стій, підемо самовар розігріємо, мені якраз скібки потрібні, ти мені їх і настругаєш. — із задоволенням Любов Марківна. – А ви дівчатка стіл накривайте! – По-господарськи розпорядилася жінка. Поки суть та річ, Дмитро розповів Любові Марківні навіщо прийшов. — Тут у нас у селищі вирішили газ проводити, от я до Вас і завітав, адже Ви теж хотіли. — Хотіла, звичайно, Дімочка, та ось такої великої суми в мене немає, якби пізніше я зібрала помаленьку. — Ось що, — запропонував Дмитро, — давайте проведемо газ, а там подивимося. Не такі вже й великі гроші. Я оплачу.

— От дякую, Дімо, я тобі потихеньку з пенсії віддам. — Нічого не треба віддавати, вважайте, що це мій подарунок Вашій чудовій родині. Після вечері я поклала доньку спати, а сама приєдналася до тітки Любі та Дмитра. Вони на веранді пили чай і вели щиру бесіду. — Ксенія, а чи не піти нам на захід сонця подивитися, вони у нас тут дивовижні. — Чому б не піти. – Погодилася я. — Обов’язково сходіть, а я піду спати. Втомилась за день, роки вже не ті. Ми довго гуляли з Дмитром берегом озера. Дмитро мені розповів, що він рано овдовів і так і не зміг насолодитися сімейним щастям.

Я також розповіла про свою долю, про зустріч з Любов’ю Марківною. Про наше спільне життя. Ми довго гуляли з Дмитром берегом озера Дмитро мені сподобався відразу, і я зрозуміла, що мені хотілося б бути поряд з ним. Він був спокійним і розважливим, надійним та добрим. — От би пригорнутися до нього і ніколи не розлучатися подумала я, дивлячись на нього.

Наступного ранку день розпочався зі скандалу. Приїхав син Любові Марківни і почав вимагати дарчу на будинок, звинувачуючи мене в шахрайстві. Любов Марківна заступилася за мене і вигнала сина з двору. Той не переставав звинувачувати мене у всіх гріхах. Чоловік був явно напідпитку і норовив полізти в бійку, щоб дійсно виштовхати мене за поріг. Тут втрутився Дмитро, він зайшов у двір і суворо запитав: — Що тут діється? Антон попер і на Дмитра. Скандалив, , здавалося, що вгамувати його неможливо. Тут Дмитро підійшов до Антона, взяв його за комір і сказав: — Ходімо поговоримо, як чоловік із чоловіком. Антон почав скиглити у відповідь, явно злякавшись Дмитра. Ми з тіткою Кожен притиснулися один до одного і чекали чим все обернеться.

Дмитро повернувся і повідомив, що все гаразд. Антонові він сказав, що дім цей купив у Любові Марківни, а мене представив своєю дружиною. — То він тепер, Дімочко, з мене грошей вимагатиме. — Не буде, він думає, що Ви витратили гроші на благодійність. Більше він до нас не поткнеться. Чи не переживайте.

– Ксюша, – звернулася до мене тітка Люба, – Завтра ж їдемо до нотаріуса, я хочу оформити цей будинок на тебе. Щоб ти таким чином була захищена від будь-яких намірів мого сина.

— А чому Ви, Дмитре, сказали, що я ваша дружина? – червоніючи, спитала я у чоловіка.

– А чому Ви, Дмитре, сказали, що я Ваша дружина? – червоніючи, спитала я у чоловіка.

— Бо мені цього дуже хочеться. – відповів він і посміхнувся своєю променистою усмішкою.

— А я тебе донечко благословляю, Дмитро, саме той чоловік, що тобі потрібний! Тепер я маю все,— подумала я,— Мама, про яку я могла тільки мріяти. Дочка, кохана мною. Чоловік, якому я не байдужа. І великий просторий будинок!