Іван Степанович, як він і мріяв, жодного дня не став працювати з виходом на пенсію.

Дружина Надія Дмитрівна вже була півроку на пенсії і тільки й чекала, поки чоловік теж стане пенсіонером, щоб залишити квартиру синові Віктору з сім’єю. А потім з міста виїхати в село.

Там у селі чекав на ремонт будинок куплений два роки тому.

Будинок був великий, міцний та дуже старий. Навіть старовинний.

Іван Степанович із Надією Дмитрівною вирішили одразу оселитися в будинку та робити ремонт поступово, а Віктор обіцяв допомагати з ремонтом у вільні від роботи дні.

Так і вчинили. Через обмеженість часу та коштів ремонт ішов повільно, але нікого це не засмучувало.

Віктор з дружиною Настею та сином Ігорем приїхали у вихідний раніше.

Віктор з батьком вирішили зробити підлогу у найбільшій кімнаті – частину дощок потрібно було замінити.

Вони з натхненням взялися до роботи.

-Тату, тут щось є! – раптом закричав Віктор, піднімаючи чергову дошку від підлоги.

Схованку під дошками було зроблено з розумом.

Пластиковий портфель-дипломат був загорнутий у тканину та упакований в пакет.

Віктор легко відкрив дипломат і вони почали розглядати знахідку.

-Тату, що ж з цим робити?

-Вітя, а долари такі приймають? Який рік? Ну золото – воно завжди в ціні… Старі гроші можна викинути. Ти, Вітю, поки що жінкам не говори нічого. Треба подумати…

Дотерпіли вони до обіду, а після того, як ситно поїли і поклали Ігоря спати, нарешті показали скарб жінкам.

На кілька секунд запала тиша.

-Яка краса! – раптом вигукнула Настя, розглядаючи золоту брошку.

-Мдаа, тут на все вистачить, – мрійливо підхопив Віктор. – І на ремонт, і на нову машину…

-Ага, – погодився Іван Степанович.

-Судячи з грошей, це не старим господарям належало. Сходжу я до сусідки, розпитаю, хто тут жив, – сказала Надія Дмитрівна.

Вона пішла, а всі стояли здивовано повідкривавши роти.
-Тихо, мати знає, що робить, – сказав Іван Степанович.

Тим часом Надія Дмитрівна із сусідкою Ніною Сергіївною сиділи на ґанку і розмовляли. Ніна Сергіївна розповідала:

-Хазяїн Іван Ілліч заможний був, директором нашої лісопилки працював.

А Поліна, його дружина, по господарству клопотала, та за сином Гришою дивилася. Слабий він був, син їхній. Багато про Івана Ілліча всякого говорили: і ліс на сторону продавав, і робітникам не доплачував, говорили.

А мені якось Поліна по секрету сказала: гроші вони збирають, щоб Гришу в дорогий пансіонат прилаштувати, щоб після того, як їх не стане, за ним догляд був хороший.

От я й думаю: навіщо пліткувати про Івана Ілліча. Він же про сина думав…

Сам себе не беріг, так і не стало його за столом у кабінеті…

Поліні, ох як важко було! А потім звідкись з’явився цей племінник Федько, наобіцяв всякого і перевіз їх до себе.

Ви у Федьки коли будинок купували нічого не чули про Гришу?
-Ми будинок купували в агентстві, ні про якого Федьку й не знали. А Гриші тому скільки років?

-Зараз, мабуть, уже сорок чи трохи більше. Але далі слабий він. Так він добрий і працьовитий, але спілкуватися ні з ким не міг.

От тільки з мамою, татом, та зі мною трохи розмовляв – не боявся мене. А ось ще ж він Джуну любив і вона його. Джуна, Джуна!

З будки вийшла собачка, потягнулася і вальяжно підійшла до ґанку.

-Стара вона, я її собі забрала. Гриша плакав, коли з нею розлучався, та й вона довго сумувала, все бігала до його кімнати і чекала там. Гриша жив у тій кімнаті, що вихід у садок має.

Поліна ще спить, бувало, а він уже курочок годує, або в саду копається.

-Ніно Сергіївно, у вас є якийсь зв’язок із Поліною, може номер телефону…

-Так не стало її взимку…

-А Гриша?

-От тож бо й воно! Що з ним? Знати б! Якось по телевізору показали притулок у нас в районі, хвалилися, як його відремонтували, то мені здалося, що біля вікна Гриша сидів. Може, просто здалося…
У тому будинку вони і знайшли Гришу.

-Він не говорить ні з ким, – сказала завідувачка. – Я вам поки не раджу з ним спілкуватися, він нещодавно тільки почав їсти нормально. Відмовлявся…

Іван Степанович та Віктор сиділи в машині і мовчали. Віктор заговорив перший:

-Що робитимемо, тату?

-Якщо не знаєш як вчинити, роби по-людськи… – задумливо сказав Іван Степанович.

-Тату, ну давай тоді так. Документи ми оформимо, кімнату треба приготувати: там меблі купити, ремонт невеликий. У мене тільки, тату, два питання: на ваші плечі здебільшого це ляже, шкода вас. А друге: як практично це зробити, адже сказали, що не говорить.

-Ну, перше питання ми вже обговорили, а друге… Маю я деякі думки…

Кімнату підготували швидко – гроші ж є. Документи оформили також швидко. До Гриші під’їхали вранці.

З машини разом із Віктором вийшла Ніна Сергіївна з телефоном в руках, де було відео з Джуною.

Хотіли привезти собачку, але вона відмовилася їхати у машині, довелося зняти відео. Віктор попрямував до кабінету завідувачки, а Ніну Сергіївну повели до житлових кімнат.

-Я думаю, що вам не буде важко з ним, – наостанок сказала директорка. – Григорій добрий, він має поняття про чистоту та порядок, працьовитий. На вигляд він вже у віці, а так то як дитина.

Всю дорогу Гриша їхав мовчки сховавшись у кут машини, тільки раз по раз переглядав відео та усміхався.

Джуна, ніби знала, чи відчувала: щойно машина з’явилася на повороті до будинку, вона занепокоїлася.

Як тільки Гриша вийшов з машини, собачка підбігла до нього і почала облизувати. Гриша обіймав її і плакав, а вона вся звивалась від радості.

-Ви б курочок завели. І вам підмога і йому робота в радість, – порадила Ніна Сергіївна.

Зближення з Гришею просувалося непросто. Далі за всіх у цьому просунувся Ігор.

Гриша весь розпливався в посмішці, коли він приїжджав. А Ігорю подобалося спілкування з ним, вони шумно грали, бігаючи садом.

Івана Степановича та Надію Дмитрівну Гриша прийняв легко, але без емоцій, а ось від Віті з Настею ховався.

Але одного разу, коли після чергового вихідного вони зібралися їхати, і вже стояли біля машини всією сім’єю, то почули: «Вітя!».

Гриша підійшов до Віктора і став з кишень виймати курячі яйця, які він щойно зібрав у курнику. Вони були ще теплі.

Віктор взяв яйця і передав їх Насті, а Настя прилаштувала їх у кошик до двох десятків яєць, які дали батьки.

Віктор простяг йому руку, а Гриша міцно потиснув її і втік весело сміючись.

Якось вранці Надія Дмитрівна не могла знайти Гришу. Ніде нема, хоч знала, що далі за подвір’я він ніколи не йшов.

Вона злякалася, але не почала говорити Івану Степановичу, а вирішила пошукати у Ніни Сергіївни.

-Зовсім забула вам сказати. – сказала Ніна Сергіївна. – Адже він ще з батюшкою нашим спілкувався. А я бачила машину батюшки біля церкви.

Гриша городами так і ходить до церкви, пошукай там його.

Там його і знайшла Надія Дмитрівна. А ввечері сказала Іванові Степановичу:

-Іване, треба на відновлення нашої церкви грошей дати. Батюшка ось написав, що потрібно їм. І роботи там багато, треба б допомогти…
-Вітя приїде, ти йому список віддай. А попрацювати ми завжди готові. Так, Григорію?

-Угу, – з широкою усмішкою погодився Григорій.