— Мама! Де обручки? — Олена втекла від нареченого, що стоїть біля реєстратора. Цей день не був таким, як вона планувала: локони, зроблені до церемонії, вже не виглядали як з картинки, а фата трималася на «чесному слові» перукаря.

— Не знаю, дочка, може, не треба тобі заміж, якщо все проти цього?

Розпис Олени та Дениса мав відбутися з самого ранку. Але через нещасливу випадковість було втрачено паспорти. Наречена зазнала такого стресу, що її ледь не відвезли на швидкій прямо з-під вінця.

— Я не можу розписати вас без паспортів, — уперлася реєстраторка. Вона була принциповою жінкою і не хотіла йти на компроміс.

— Ми знайдемо і привеземо вам їх трохи пізніше.

— А я із задоволенням розпишу вас. Трохи пізніше, – поправивши на носі оправу окулярів, люб’язно відповіла вона.

— Що ж, весілля не буде? – ахнув друг нареченого. Він перетоптувався з ноги на ногу, чекаючи гулянки, а тут такі новини.

— Може, ми тоді просто відсвяткуємо? А розпишемося потім? — несміливо запропонував наречений. — У нас кафе вже оплачено.

— Та для чого нам це весілля без штампу в паспорті? — наречена була готова зомліти.

— Не хвилюйся, доню. Дихай. — На допомогу прийшла мати нареченої, Вероніко Петрівно. — Нічого страшного, подумаєш, нісенітниця. Обійдемося без весілля. Їдьмо додому?

— Я нікуди не поїду! Я заміж хочу!

Бачачи, що ситуація вийшла з-під контролю, свекруха Дарина Миколаївна тихо підійшла до реєстратора і попросила знайти «віконце» для молодих трохи пізніше, позачергово.

— Ми зараз поїдемо за паспортами і повернемося. Дякую вам, — Дарина Миколаївна домовилася та кивнула синові. – Їдьте з Альоною на фотосесію, а мені давай ключі від вашої квартири. Я шукатиму ваші документи. Де ти востаннє бачив паспорти?

— На видному місці лежали… — Денис почухав потилицю. — Коли прийшла перукарка, вона відсунула їх убік і поклала поруч свої інструменти.

— Є телефон цього перукаря?

— Ні. Її теща підбирала.

— Гаразд. Бери наречену і виводь звідси, доки Вероніка Петрівна сама її не повела.

— Мила, поїдемо, на нас фотограф чекає… — Денис обережно взяв Олену під руку.

— Який фотограф?! У мене туш потекла! Я схожа на масляний млинець! – Плакала наречена. Макіяж, нанесений рано-вранці, почав «плисти» від спеки.

— Оленко, не плач. Зараз усе владнаємо, — свекруха кудись пішла, а за кілька хвилин повернулася зі своєю сестрою Маргаритою Миколаївною.

— Здрастуйте… — Олена почервоніла.

— А мати ж пропонувала її послуги… — нагадав Денис.

— Ви що, мою дівчинку псуватимете?! Не дозволю! — Вероніка Петрівна закрила Альону собою. – У неї природна краса!

— Мам, відійди. Мені треба виправити макіяж. Добре, що Маргарита Миколаївна має з собою косметичку, — дочка проявила характер.

— Кейса нема, але дещо при собі. Сідай до вікна, на світло. Зараз освіжимо, — спокійно сказала Маргарита. У неї виявилися серветки, що матують, приємний охолоджуючий гель для обличчя і цілком непогана косметика — все найнеобхідніше знайшлося в її сумці.

— Ви чарівниця… — сказала Олена, подивившись на себе в дзеркало за кілька хвилин. — Це набагато краще, ніж було…

— Рада бути корисною, — відповіла тітка Дениса. Вона пам’ятала, що їй було сказано у відповідь на послуги.

— З таким портфоліо у вашому колгоспі тільки корів малювати, — сказала Вероніка Петрівна, грубо відмовивши свасі. — Нам ваші послуги не потрібні.

Маргарита Миколаївна проковтнула образу. Вона працювала візажистом вже 15 років і була впевнена у своєму професіоналізмі. А «дівчинка», яку знайшла сваха, не навчилася нічому, окрім як робити «портфоліо», використовуючи фільтри та ретуш. Насправді макіяж нареченої виглядав непрофесійно та грубо. Але Вероніка Петрівна нахвалювала роботу майстра.

— Чудово, а головне майже безкоштовно.

— Так, я беру лише за витрачені матеріали, — кивнула візажистка. — Мені треба напрацьовувати досвід.

— Ви напрацюйте, а за рік-два приходьте знову.

— Навіщо? У вас ще наречені є? — здивовано глянула на Вероніку Петрівну візажист.

— Так от у нас наречена — її й видаватимемо заміж. Через пару років.

— А зараз що? Не весілля?

— Репетиція. Так несерйозно.

Олена цієї розмови не чула, тому не зрозуміла, чому візажист, йдучи, подивилася на наречену зі співчуттям.

У розумінні Олени мати знайшла для неї найдорожчого, топового майстра з макіяжу. Теж було і з майстром по волоссю. Перукарка була недосвідченою, і локони не трималися.

— А може, ви мені зачіску поправите? — з надією спитала Олена Маргарити Миколаївни.

— Виправлю.

Вероніка Петрівна дивилася на дочку та майбутню родичку, примруживши очі. Їй дуже не подобалося те, що відбувається.

— Вероніко Петрівно, ви поїдете зі мною шукати паспорт? — голосно спитала Дарина Миколаївна.

– Мама! Де кільця? — Олена втекла від нареченого, що стоїть біля реєстратора. Цей день не був таким, як вона планувала: локони, зроблені до церемонії, вже не виглядали як з картинки, а фата трималася на «чесному слові» перукаря.

— Не знаю, дочка, може, не треба тобі заміж, якщо все проти цього?

---

Розпис Олени та Дениса мав відбутися з самого ранку. Але через нещасливу випадковість було втрачено паспорти. Наречена зазнала такого стресу, що її ледь не відвезли на швидкій прямо з-під вінця.

— Я не можу розписати вас без паспортів, — уперлася реєстраторка. Вона була принциповою жінкою і не хотіла йти на компроміс.

— Ми знайдемо і привеземо вам їх трохи пізніше.

— А я із задоволенням розпишу вас. Трохи згодом, – поправивши на носі оправу окулярів, люб’язно відповіла вона.

— Що ж, весілля не буде? – ахнув друг нареченого. Він перетоптувався з ноги на ногу, чекаючи гулянки, а тут такі новини.

— Може, ми тоді просто відсвяткуємо? А розпишемося потім? — несміливо запропонував наречений. — У нас кафе вже оплачено.

— Та нафіга нам це весілля без штампу в паспорті? — наречена була готова зомліти.

— Не хвилюйся, доню. Дихай. — На допомогу прийшла мати нареченої, Вероніко Петрівно. — Нічого страшного, подумаєш, нісенітниця. Обійдемося без весілля. Їдьмо додому?

– Я нікуди не поїду! Я заміж хочу!

Бачачи, що ситуація вийшла з-під контролю, свекруха Дарина Миколаївна тихо підійшла до реєстратора і попросила знайти «віконце» для молодих трохи пізніше, позачергово.

— Ми зараз поїдемо за паспортами і повернемося. Дякую вам, — Дарина Миколаївна домовилася та кивнула синові. – Їдьте з Альоною на фотосесію, а мені давай ключі від вашої квартири. Я шукатиму ваші документи. Де ти востаннє бачив паспорти?

— На видному місці лежали… — Денис почухав потилицю. — Коли прийшла перукар, вона відсунула їх убік і поклала поруч свої інструменти.

— Чи є телефон цього перукаря?

– Ні. Її теща підбирала.

– Гаразд. Бери наречену і відводь звідси, доки Вероніка Петрівна сама її не повела.

— Мила, поїдемо, на нас фотограф чекає… — Денис обережно взяв Олену під руку. © Стелла К’яррі

– Який фотограф?! У мене туш потекла! Я схожа на масляний млинець! – Вила наречена. Макіяж, нанесений рано-вранці, почав «плисти» від спеки.

— Оленко, не плач. Зараз усе владнаємо, — свекруха кудись пішла, а за кілька хвилин повернулася зі своєю сестрою Маргаритою Миколаївною.

— Здрастуйте… — Олена почервоніла.

— А мати ж пропонувала її послуги… — нагадав Денис.

— Ви що, мою дівчинку псуватимете?! Не дозволю! — Вероніка Петрівна закрила Альону собою. – У неї природна краса!

– Мам, відійди. Мені треба виправити макіяж. Добре, що Маргарита Миколаївна має з собою косметичку, — дочка проявила характер.

— Кейса нема, але дещо при собі. Сідай до вікна, на світ. Зараз освіжимо, — спокійно сказала Маргарита. У неї виявилися серветки, що матують, приємний охолоджуючий гель для обличчя і цілком непогана косметика — все найнеобхідніше знайшлося в її сумці.

— Ви чарівниця… — сказала Олена, подивившись на себе в дзеркало за кілька хвилин. — Це набагато краще, ніж було…

— Рада бути корисною, — відповіла тітка Дениса. Вона пам’ятала, що їй було сказано у відповідь на послуги.

— З таким портфоліо у вашому колгоспі тільки корів малювати, — сказала Вероніка Петрівна, грубо відмовивши сестрі сваті. — Нам ваші послуги не потрібні.

Маргарита Миколаївна проковтнула образу. Вона працювала візажистом вже 15 років і була впевнена у своєму професіоналізмі. А «дівчинка», яку знайшла сватя, не навчилася нічому, окрім як робити «портфоліо», використовуючи фільтри та ретуш. Насправді макіяж нареченої виглядав непрофесійно та грубо. Але Вероніка Петрівна нахвалювала роботу майстра.

— Чудово, а головне майже безкоштовно.

— Так, я беру лише за витратні матеріали, — кивнула візажистка. — Мені треба напрацьовувати досвід.

— Ви напрацюйте, а за рік-два приходьте знову.

– Навіщо? У вас ще нареченої є? — здивовано глянула на Вероніку Петрівну візажист.

— Так от у нас наречена — її й видаватимемо заміж. Через пару років.

– А зараз що? Чи не весілля?

– Репетиція. Так несерйозно.

Олена цієї розмови не чула, тому не зрозуміла, чому візажист, йдучи, подивилася на наречену зі співчуттям.

У розумінні Олени мати знайшла для неї найдорожчого, топового майстра з макіяжу. Теж було і з майстром по волоссю. Перукар була недосвідченою, і локони не трималися.

— А може, ви мені зачіску поправите? — з надією спитала Олена Маргарити Миколаївни.

— Виправлю.

Вероніка Петрівна дивилася на дочку та майбутню родичку, примруживши очі. Їй дуже не подобалося те, що відбувається.

— Вероніко Петрівно, ви поїдете зі мною шукати паспорт? — голосно спитала Дарина Миколаївна.

— Ні.

— У такому разі з машини треба забрати вашу сумку.

— Нехай Денис принесе мені її! – Командним тоном розпорядилася майбутня теща. – Де він? Невже втік?

— Мій син із весіль не втікає, — відрізала Дарина Миколаївна. Щоб не гаяти часу, вона вирішила самостійно принести сумку свахи.

«Сама про нас каже, що ми колгосп. А в неї? Хто з такими сумками зараз ходить? – подумала Дарина Миколаївна, потягнувшись за сумкою. Шкіряна «авоська» була розстебнута і зачепилася за сидіння.

Дарина Миколаївна смикнула за ручку і випадково перекинула вміст «авоськи». Речі розлетілися по сидінню. Помада, парфуми, шарфик, папірці, окуляри, очешник, блокнот, дзеркальце, купа пластикових карток і візиток, сміття, розсипана пудра… — усе це потрібно було якнайшвидше зібрати, доки салон автомобіля не забруднився.

Дарина Миколаївна не мала звички ритися в чужих речах. Але в цьому випадку це було потрібно. Вона поспішно запихала «багатства» звалити в авоську, і лише папка з документами не хотіла залазити. Увагу привернула яскрава картинка у стилі аніме із підлітковим сюжетом.

Яка дивна обкладинка на паспорт. У п’ятдесят років не носять такі…» — подумала Дарина Миколаївна. Руки самі полізли до чужого паспорта, Дарина Миколаївна сама не зрозуміла, навіщо відкрила папку і вийняла звідти паспорт невістки. А потім, у цій же папці, вона знайшла і паспорт свого сина.

— Мам, чого ти тут копаєшся? — голос Дениса змусив її здригнутися. – Ти що – знайшла паспорти?

— Так…

— Де?! Я все перевернув!

— Так буває.

— Дивно. Ну, давай скоріше, може, розпишуть нас.

Денис зрадів. Він любив Олену. І це була єдина причина, чому Дарина Миколаївна не відмовила синові у благословенні на весілля. А тепер така ситуація. Залишалося сподіватися, що Вероніка Петрівна випадково поклала паспорти нареченого до себе і випадково забула про це.

Олена — невістка, влаштовувала Дарину Миколаївну рівно доти, доки її мати, Вероніка Петрівна, не приїхала одного ранку до неї додому.

— Вітаю. Ви Дарина?

— Я…

— А я Вероніка Петрівна, мама Олени.

— Дуже приємно…

— А мені ні.

Дарина Миколаївна здивовано подивилася на матір Олени. Вона не чекала такого.

— Навіщо ж ви прийшли?

— Хотіла сказати, що ваш син… жебрак, хай одружиться з іншою, а мою дочку хай у спокої лишить! Гусак свині не товариш!

— Свиня? Я так думаю, це ви про себе? — парирувала Дарина Миколаївна.

Вероніка Петрівна почервоніла. Їй стало жарко, на лобі виступив піт.

— Та як ви смієте?

— Ви самі розпочали цей безглуздий діалог, який я продовжувати не маю наміру. Всього доброго, — Дарина Миколаївна зачинила двері перед носом біля свахи.

Їй було дуже неприємно. Так, їхня родина не була з вищого суспільства, у них не було рахунку в швейцарському банку чи вілли на Канарах. Вони були простими людьми. Батько Дениса був лікарем, а Дарина Миколаївна працювала у сфері краси. Вони тривалий час жили в передмісті, але недавно перебралися до міста. Чоловік Дарини Миколаївни перевівся до обласної лікарні та став заробляти набагато краще. Сім’я змогла купити квартиру, машину і навіть залишилося синові на весілля.

Але чомусь Вероніка Петрівна вирішила, що її Олена гідна кращого нареченого. У самої ж за душею була роздута зарозумілість. Зате вона вважала себе корінною містянкою!

Коли Олена привела додому Дениса, цього неотесаного хлопця, у Вероніки Петрівни мало не стався напад. Але дочка була так сильно закохана, що не послухалася матір. Невдовзі молодята оголосили про весілля, і тоді Вероніка Петрівна вирішила діяти: пішла до матері нареченого, щоб поговорити «по-дорослому». У результаті жінка потопталася на порозі та пішла, «облита брудом».

Дарина Миколаївна могла б закотити скандал, але вона була надто вихована, щоб опускатися до такого, тому про візит свахи ніхто не дізнався. Вероніка Петрівна теж промовчала. Але коли мова зайшла про підготовку до урочистостей усі пропозиції, висловлені Дариною Миколаївною та Денисом відхилялися.

— Ми самі виберемо місце. І квіти. І перукаря, і все інше.

— А що нам робити? Ми теж хочемо взяти участь… У мене сестра робить чудовий макіяж! – сказала Дарина Миколаївна.

— Ваш макіяж треба коровам у селі робити. А в нас наречена аристократка! Оленка – лебідко! Ні, не дозволю зіпсувати мою дівчинку, – заявила Вероніка Петрівна.

Дарина Миколаївна хотіла образитись, але зрозуміла, що на людей з обмеженими розумовими можливостями ображатиметься гріх. Тож залишила все на свасті.

Яким же було її здивування, коли Вероніка Петрівна виставила рахунок.

— Оплачуйте. Чи у вас немає грошей? – примружилася вона.

— У нас є. А у вас?

— Ми організуємо. Ви платите.

Дарина Миколаївна знову здивувалася логіці свахи.

— Може, поділимо навпіл?

— Знала, що жебраки! Хоч би у борг не взяли на весілля, щоб не ганьбити! У вас 40 людей, у нас п’ять!

— Гаразд, ми сплатимо, тільки, будь ласка, позбавте мене вашого товариства, — у Дарини Миколаївни розболілася голова. Гроші на весілля сина мали. Щоправда, сума на рахунки виявилася більшою, ніж планувалося, але Вероніка Петрівна «затягнула» поясок і знайшла гроші.

Сукню наречена сплатила сама, зачіску та візаж зробили безкоштовно. А решта була сплачена свекрухою.

Проте Вероніка Петрівна на цьому не зупинилася. Вона чіплялася до нареченого з приводу:

— Кільця якісь ганебні! Потрібно було інші купувати! Грошей пошкодував? – кричала вона.

— Мамо, я сама їх обирала. Денис хотів дорожче, але мені сподобалися, — виправдалася Олена.

— Ясно. Треба здати та купити з діамантами.

— Золото обміну не підлягає, – сказав Денис і пішов.

— Ну і наречений… Оленко, може, шукаєш іншого? Ну, навіщо тобі такий?

— Я його кохаю. Мене все влаштовує.

— Ти просто молода та дурна.

— Якось розберуся.

У день весілля мати кілька разів питала Олену про те, чи впевнена вона. Але дочка наполегливо йшла до вівтаря.

— Відчепися, мамо. Порадуйся за нас і відпусти мене!

Дарина Миколаївна підозрювала, що із таким настроєм щось піде не так. У результаті молодята втратили паспорти і довелося переносити церемонію. Хоча тепер Дарина Миколаївна сумнівалася, чи це було випадковим збігом обставин, чи сваха надто сильно хотіла зірвати весілля.

— Мам! Ну, ти йдеш? Або як? — голос сина знову привів до тями Дарину Миколаївну. Вона замкнула машину і поспішила до РАГСу.

— Чи згодні ви… — реєстратор сказав промову, незважаючи на те, що час розпису вже минув.

Молодята обмінялися клятвами… і зрозуміли, що вони не мають обручок.

— Мама! Де обручки?

— Не знаю, дочка, може, не треба тобі заміж, якщо все проти цього?.. — Вероніка Петрівна знизала плечима. – У вас сьогодні все не так. Може, варто прислухатися до знаків долі та відмовитись від задуманого? Знайдеш ще своє щастя…

— Я хочу заміж! Сьогодні! — Олена побіліла і похитнулася. Денис ледве встиг її підхопити.

— Оленочка, прийди до тями!

— Водичка, ось, — хтось із гостей простягнув пляшку.

— Довели дитинку! — Вероніка Петрівна кинулася до дочки. — Дармоїди! Так знала, що з вами справ не можна мати! Вона влаштувала справжній концерт, привертаючи увагу рідних нареченого.

— Люба, закінчуйте істерику. Я не хотіла говорити, але тепер зізнаюся. Це ви сховали паспорти, і обручки, мабуть, теж ви вкрали! – Вийшла вперед Дарина Миколаївна.

— Та як ви смієте? — Вероніка Петрівна почервоніла й рушила на сваху.

— Ну, що за весілля без бійки? — хтось із гостей приготував камеру телефона.

— Заспокойтесь, пані! Пошкодуйте наречену!

Все змішалося. Реєстратор давно не бачила нічого подібного. На щастя, жінок вдалося заспокоїти, і реєстрація таки відбулася. Без кілець.

Як виявилося, обручки справді «втратила» Вероніка Петрівна. Дуже вони їй не подобалися. Вона не хотіла, щоб у дочки на руці була «ця дешевка».

— Але ж я не чіпала паспорта! Не робіть із мене монстра! — поклялася вона після визнання.

— А хто їх поклав у вашу сумку? — Дарина Миколаївна примружилася.

— Це я зробила, — тихо зізналася Маргарита Миколаївна.

— Навіщо? — разом спитали свахи.

— Хотіла вас провчити. Щоб Олена побачила ваше справжнє обличчя. Я не розумію, як у такої як ви могла вийти така чудова дівчинка. Олена, вибач… ти чудова, але твоя мати весь цей час поводилася просто жахливо. Запанувала тиша. Олена вже не була рада своєму весіллі.

— Ем… хай так. Паспорти знайшлися, а обручки купимо нові, — перервав тишу Денис.

— Гаразд, — витерла сльози Олена. Вона заспокоїлася в обіймах чоловіка. — Головне, що ми одне одного любимо. Інше не важливо.

Олена зробила паузу і тихо додала:

— І давай більше не запрошуватимемо на свята наших мам і тітоньок…

— Згоден, – кивнув Денис і повів дружину. Вони поїхали на прогулянку, а гості вирушили до кафе.

— Я винна, вибачте. Мабуть, мені треба виїхати, — тихо сказала Маргарита Миколаївна.

Жінки подивилися на неї, але виганяти не стали.

— Свахо, ти пробач мені, гаразд? — першою сказала Вероніка Петрівна. Я зайвого наговорила…

— А ти вибач, якщо що не так.

— Поїхали до кафе. Не псуватимемо свято дітям.

Жінки оголосили перемир’я і поводилися стримано. Дружби не вийшло, але заради дітей вони намагалися не скандалити.