Іван Петрович понуро сидів на лавці біля дачного будиночка. Незважаючи на сонячний квітневий ранок і подих весни у старого був поганий настрій.

Ось уже пів року він не міг оговтатися після раптового відходу дружини…

Зіна була раніше ініціатором усіх посадок на дачі. Вона любила це місце по-особливому, мабуть, зберігаючи пам’ять про сільське дитинство, і намагалася виростити не тільки зелень і огірки з помідорами, а й безліч квітів.

Тепер зелені пружні пагони нарцисів, що вилазили з-під землі, викликали сльози в осиротілого господаря дачі…

– Ох, Зіно, Зіно, – зітхав вкотре вдівець, коли раптом почув якісь кроки.

– Доброго ранку, Іване Петровичу, – до хатини підходила сусідка Тамара. – Як ви? Ну, що знову… Ну, годі, годі вже плакати. Не треба. Надворі весна. Он, турбот скільки! Зінаїда Петрівна зараз би швидко тут всюди бігала. А ви…

– Що ти, Томочко, – кивнув Іван Петрович. – Ось дивлюся на все це і не знаю – чи треба мені тепер цю дачу утримувати. Навіщо? Навіщо мені одному все це?

– Як це одному?! – ахнула Тамара. – У вас дочка з зятем, онуки. Їм потрібно. Хоч рідко, але тут вони з’являлися. Невже їм дача не потрібна?

– Та навіщо їм, якщо вони так багато працюють? А дача теж часу й сил вимагає. Не знаю… Сумніваюся, що вони захочуть. І я ось не подужаю один все це. Хоч і невеликий шматочок землі, всього чотири сотки, а все ж таки догляд потрібен…

– Звісно, потрібен. А що тобі робити? Вдома сидіти і сльози лити? – на ділянку до Івана Петровича вже йшла сусідка баба Настя. – Ось мені скоро вісімдесят, а я і то на свою дачу ходжу! Який не який, а врожай, і ягоди з кущів збираю, яблунь аж дві штуки і зелень завжди своя! Не сумуй, Петровичу, давай уже, збирайся з духом!

– Так, я розумію, але сьогодні поки що й дивитися на її грядки та квіти не можу… Вибачте… – Іван Петрович підвівся і пішов до зупинки.

– Ох, зовсім він здав… Ось горе як людей змінює. А треба б людину підтримати. От тільки як? – зітхнула Тамара.

– А що як? Дуже просто. Допоможемо всі помаленьку, от і все. Прийде, а тут і грядочки перекопані, і квіти ростуть. Може, він і збадьориться, – сказала баба Настя.

– Правильно, – підтримали пенсіонери з сусідньої вулиці. – Ми ж на цих ділянках стільки років, завжди й розсадою обмінювалися, і ділилися врожаєм. Невже покинемо нашого Петровича? Допоможемо.

Іван Петрович два тижні не приїжджав на дачу. Вирішив її продавати. Порадився з донькою, і та сказала вирішувати батькові так, як він хоче.

Іван Петрович якийсь час вагався з цим рішенням. Але одного ранку він сів за стіл і написав текст оголошення.

– От і гаразд, якщо так… – сказав він відсунувши папірець з оголошенням на край столу. – А завтра з’їжджу востаннє на дачу, щоб попрощатися і з будиночком, і з квітами Зіни. Прости, Господи…

…Вранці Іван Петрович встав за давньою звичкою рано. Він поснідав, пішов на автобусну зупинку і поїхав на дачу.

Підходячи до дач по стежці, він почув дзвінкий спів птахів. Свіже пряне повітря, що пахло ніжним листям і першими квітами, обдало обличчя і дало змогу дихати глибше і з насолодою.

– Як же ж добре, – прошепотів Іван Петрович, згадуючи минулі роки, коли вони з дружиною поспішали на дачу, несучи сумки з розсадою й провізією для скромного обіду.

Сьогодні Іван Петрович йшов без нічого, без свого невеликого старого термоса в рюкзаку.

– Подивлюся, посиджу трохи і – додому. Не буду більше сумувати, – думав він, не без цікавості оглядаючи зелені луки і кущі.

На дачних ділянках уже були люди. Багато хто працював, слухаючи музику, а хтось говорив між собою, ділячись насінням.

Підійшовши до своєї ділянки зі скромним сарайчиком для інвентарю, Іван Петрович прямо остовпів від побаченого!

Дача, як і при Зіні, була вся впорядкована!

Грядки перекопані, квіткові клумби чиясь турботлива рука розпушила і навіть полила.

Минулорічні листочки зібрані й віднесені до компостної купи…

Іван Петрович сів на маленьку лавку біля будиночка і почав безпорадно озиратися, ніби шукав невидимого помічника. Нарешті, через кілька хвилин підійшла Тамара.

– Здрастуйте, Іване Петровичу! Як ваше здоров’я, настрій? – молода жінка посміхалася.

– Тамаро, це ви? – тільки й зміг промовити Іван Петрович.

– Не тільки. Ми з чоловіком грядками займалися. Анастасія Петрівна квітами, а Глущуки побілили всі дерева. Як вам? – Тамара дзвінко засміялася, бачачи здивування Івана Петровича.

– Як же мені вам дякувати? – спитав він. – Адже я й не думав, що в мене помічники знайдуться! І що тепер робити?

– А що робити? Жити! – сказала баба Настя, яка знову непомітно підійшла. – Ти молодший за мене на п’ять років, і не смій скаржитися. Дача в тебе невелика, але доглянута, і не поспішай її продавати. Куди ще підеш? А тут ми – усі знайомі. Компанія. І знову ж таки – Зіні буде приємно. Там…

З цими словами баба Настя підняла вказівний палець вгору, показуючи кудись у небо і багатозначно додала:

– Ти вже її не підводь. Нехай усе як за неї буде. І ягідки, і квіточки. Он як тобі діти грядки прибрали. Сади, що хоч їж. Що душа забажає!

Іван Петрович підвівся і обійняв бабу Настю. А вона, поплескуючи його по спині, примовляла:

– Нічого, Петрович, ми з тобою ще скуштуємо молодої картопельки…

– Дякую вам, любі мої… – зворушився Іван Петрович. – Звісно, звісно… Нехай все так і буде. Як було. Це найкраще, поки що. Я буду старатися. А що? І посаджу. І цибульку, і картопельку. Потрошку. Нехай Зіна радіє. Правильно…

Компанія розійшлася по своїх ділянках і всі знову взялися до роботи. А Іван Петрович уже сидів на лавці і розмовляв з великим чорним граком, який сидів на дальній грядці.

– А що, чорнявий? Попрацюємо ще. Сьогодні тоді ти тут господарюй, а я завтра прийду зелень сіяти. Ось так. Не треба розкисати!

Грак каркнув і пішов грядкою, наче прийняв від діда вказівку.

Він діловито оглядав землю, шукаючи комах та хробаків. А Іван Петрович рішуче зайшов у будиночок, оглядаючи інвентар та стару лійку.

Прийшовши додому, Іван Петрович викинув папірець з оголошенням у відро для сміття.

Через тиждень до батька на дачу навідалася й донька із зятем.

– Ну, що, тату… Вирішили ми самі тут картоплю садити. Нам на всіх вистачить, чи ж багато її треба? А ще хочеться спробувати і свою капусту виростити. Як ти на це дивишся?

– Ну, ви всі точно змовилися. Як дивлюсь? Тільки позитивно! Дуже я радий. А то я мало не зібрався дачу продавати. Ось, вчасно одумався. Хоч наша праця із Зіною не пропаде. Вам за це дякую! І добрим моїм сусідам. Справжніми друзями виявились.

Урожай видався цього року чудовим.

– Років з десять не було такого врожаю картоплі. Це не інакше як Зіна допомагала… – говорив Іван Петрович.

– Тату, та у всіх так. Рік такий. Буває ж! – сміялася донька.

– Ну ні. Не скажи, – не погоджувався Іван Петрович. – Ну, звичайно, і ваші молоді сили влилися у справу, що важливо. Ви – не я. І слава Богу, і слава Богу…

Іван Петрович тепер приходив тільки поливати город. Решту роботи робили дочка із зятем. А він ходив до сусідів на чай і нахвалював дочку:

– Хто б міг подумати, що після того, як не стало Зіни Алла візьме все в свої руки. Ну, вся в матір! А раніше й не докличешся її було…

– Це земля. Вона приваблює людей. Хто з добром та любов’ю до неї, і вона платить тим самим. А раніше донька вам заважати не хотіла, – відповіли сусіди.

– Правильно, Зіна любила робити все сама. Навіть мене не підпускала до квітів та грядок. Я тільки поливав і за деревами дивився, і за будиночком доглядав. А тепер ось і донька замінила матір. Треба ж… – дивувався Іван Петрович і з задоволенням йшов до своєї ділянки, оглядаючи гряди, парничок та клумби.

– Ось вона – зміна поколінь. І любов землі. Правильно, все правильно…

Іван Петрович кипʼятив на електроплитці чайник, брав своє горнятко й сідав пити чай на лавці, як і всі ці роки, неодмінно з медком.

Спокій і тиха радість повернулися у його серце. І тепла подяка дочці, сусідам і всьому світу…