Останнім автобусом Зоя повернулася з міста в село.

Цілий день вона бігала то в лікарню – отримувала необхідні довідки й документи, то в похоронне.

Потім знову в лікарню – віддати пакет з одягом для мами… Мама наперед приготувала його сама…

Зоя сіла на стілець біля столу. Вона дуже втомилася. Будинок охолонув, треба було б піч протопити.

Вона виїхала рано-вранці, а тепер уже вечір. Дівчина дивилася на брудні сліди на підлозі, залишені лікарем швидкої, якимись чоловіками, які виносили маму з дому і вивозили в місто, сусідами.

Зоя не одразу схаменулась, що весь час  двері будинку залишалися відчиненими, а на дворі жовтень.

Вона не знала, чи можна мити підлогу. Про всяк випадок вирішила залишити все, як є.

За  дверима почулися кроки. Зоя схопилася, думаючи, що це Рая приїхала, але у кімнату зайшла сусідка.

– Я бачила, як ти повернулася. Допомогти чимось? – спитала тітка Ніна, мамина подруга.

– Ні, – Зоя знову опустилася на стілець.

– Холодно в тебе. Я зараз піч протоплю, – тітка Ніна пішла і швидко повернулася з оберемком дров, затрималася на кухні, розпалюючи пічку.

На коротку мить Зої здалося, що це мама, що її відхід їй наснився.

– Ну ось, незабаром тепло буде, – в кімнату зайшла не мама, а тітка Ніна. – Ти не переживай про поминки. Завтра? От і їдь у місто, а ми тут усе зробимо з Ганною. Рая знає? Приїде?

– Телефон не відповідає, повідомлення написала. Не знаю. Дякую вам велике, – ледве ворушачи губами, сказала Зоя.

– Та що ти, не чужі ж. Ми з твоєю матір’ю ріднішими аніж сестри були, – слова пролунали осудливо, і Зоя помітила це, підвела очі на жінку. – Ну, я піду, – зніяковіла тітка Ніна і попрямувала до дверей. Взялася за ручку і зупинилася. – Ти хату не замикай завтра, гаразд?

Зоя кивнула. У грубці потріскували дрова, будинок ожив. І Зоя вже не відчувала самотність, що причаїлася в будинку після відходу мами. Адже кажуть, що в перші дні покійних можна відчути поряд. Зоя навіть озирнулася, але нічого не відчула, не побачила.

Мама останнім часом була дуже слаба. Після того, як не стало батька, вона втратила сенс життя, взагалі швидко почала здавати.

Іноді Зої здавалося, що вона не хоче жити, поспішає до батька. Стала похмурою та мовчазною.

Після закінчення школи Зоя поїхала у місто, вступила на бухгалтерський облік.

Щовихідних вона приїжджала до мами, добре що до села недалеко.

Привозила продукти, допомагала по господарству. В останній рік мама ослабла. Зоя звозила її у лікарню і почула невтішне. Мама сприйняла все з байдужістю, Зої здалося, навіть зраділа, не засмутилася точно.

Коли мама ослабла настільки, що вже тільки лежала, Зоя взяла відпустку і приїхала до неї. На роботі попередила, що, можливо, доведеться далі брати за свій рахунок. Через місяць мами не стало. В останні два дні вона була в напівзабутті…

Зоя постійно розмовляла з мамою, байдуже, чує вона чи ні. Від звуку свого голосу ставало сумно. В останній день Зоя просила у мами пробачення за все, просила не залишати її одну, гладячи її руку.

Казала, що ось-ось приїде Рая. При звуках імені сестри повіки мами здригнулися, але очі вона не розплющила. Може вона вже була там, в іншому світі, разом із батьком, куди всі роки так прагнула?

Батько був роботящий, не гульбанив. Він любив маму, не зраджував. У селі не приховаєш такі речі.

Із зарплати завжди приносив їм із сестрою коробку цукерок. Як вони раділи його скромним подарункам.

Не стало його рано. І мама не змирилася із втратою. Зої тоді було тільки сім років, а Рая вже закінчила дев’ятий клас. Як поїхала вступати на навчання, вірніше бігла з дому після відходу батька, так жодного разу й не приїжджала сюди…

Незадовго до того, як не стало мами, коли вона ще говорила, то просила Зою зателефонувати до сестри, щоб та приїхала.

Зоя дзвонила, писала, але телефон або не відповідав, або був вимкнений. Востаннє вона написала, коли мами не стало, але Рая так і не відповіла.

Зоя брехала мамі, що в Раї заслабла дочка. Видужає і одразу приїде. Чи вірила мати? Зоя не знала…

Вона згадала, як зателефонувала сестрі рік тому, коли лікарі все сказали і попросила приїхати.

Рая сприйняла новину байдуже.

– Вона виставила мене, хіба не пам’ятаєш? Не поїду, – твердо сказала старша сестра.

– Ви обидві один одного варт. Її може не стати, приїжджай, поговоріть, вибачте один одного… – вмовляла Зоя.

– Я не винна у тому, що не стало батька. Я ж зовсім ще дитиною була. А вона думала, як мені важко буде, коли виставляла мене з дому? – підвищила голос Раю.

– Вона не виставляла тебе, просто погарячкувала і наговорила зайвого. Вона дуже переживала… Будь ласка, приїдь, – мало не плакала Зоя.

– Я не приїду, – сказала Рая і закінчила розмову.

– Значить, не приїде, – подумала Зоя і встала.

Вона зняла пальто. У будинку стало помітно тепліше, а скоро дуже спекотно буде. Але її морозило.

– Невже заслабла? Як недоречно.

Вона увімкнула електричну плитку і поставила грітись чайник.

Їсти не хотілося, а ось гарячого чаю випити треба, щоб скоріше зігрітися.

Зоя сиділа на кухні й чекала, коли закипить вода. Мама завжди тримала кухню в ідеальній чистоті. А тепер на підлозі були помітні плями, сліди, крихти.

Кому ця чистота потрібна тепер?

Зоя встала і ганчіркою витерла стіл, наче мама могла бачити і сваритися до неї.

Треба вирішити, що робити з будинком, але без Раї не можна.

У місті все можна купити цілий рік, а сюди не наїздишся.

Наврядчи й Раї будинок потрібен.

– Невже навіть на поминки не приїде?

І в цей момент гримнули вхідні  двері. Зоя прислухалася, але кроків не почула.

За вікном уже стемніло, а двері вона не зачиняла після того, як пішла тітка Ніна. Може, це вона забула щось і повернулася?

Зоя встала. І тут хтось зайшов у кімнату. Зоя обережно визирнула з-за грубки й застигла від побаченого!

То була Рая!

– Дякувати Богу, приїхала! – вигукнула Зоя радісно і кинулася до сестри, обійняла, пригорнулася своєю гарячою щокою до її холодної щоки.

Рая не ворухнулася, не обійняла сестру у відповідь.

– Не чекала? – почула Зоя її сухий, як осінній лист, голос.

– Чекала, дуже чекала! Роздягайся, у мене гарячий чай. Щоправда, окрім цукру та сушок немає нічого. Ой, варення є. А може, ти їсти хочеш? Я зараз швидко зварю картоплю… – і Зоя відпустила сестру, побігла на кухню…

– Не треба, – зупинив її безбарвний голос Раї. – Чаю достатньо.

Зоя випросталась і повільно підійшла до сестри.

– Її не стало тут? – Рая зиркнула на ліжко.

– Так. Я поряд була. Мама на тебе чекала, – із голосу Зої зникла радість.

Рая зняла пальто, кинула на ліжко. Підійшла до фотографії батьків на стіні. Зоя одразу почепила пальто сестри біля дверей, підійшла і стала поруч з нею.

– Поминки завтра? – не відводячи очей від світлини, запитала Рая.

– Так, все вже готове. Вранці поїдемо до мами, там священик відспіває її. Я замовила машину, ми привеземо її сюди, на цвинтар. Тітка Ніна приготує стіл для поминок… – Зоя квапливо говорила, наче відповідала на уроці вчителю.

А по щоках текли сльози.

– Дякую, що приїхала. А то я тут одна…

– Ти говорила про чай, – нагадала Рая.

– Так, ходімо, – Зоя витерла сльози й пішла на кухню.

Вона поставила на стіл чашки, розлила заварку, хотіла налити окропу, але Рая взяла в руки свою чашку з намальованими на ній незабудками.

– Треба ж, моя чашка жива, – посміхнулася Рая.

– Варення хочеш? Твоє улюблене, полуничне, правда, торішнє, – сказала Зоя, все ще тримаючи чайник в руці.

– Я із сушками, – Рая поставила на стіл чашку.

Вони пили чай мовчки. У хаті стало тепло, пахло травами, які мама сушила на мотузці біля грубки. Очі Зої знову сповнилися сльозами.

– А ти виросла, подорослішала. На неї стала схожа, – Рая вперто не вимовляла слово «мама». – Заміжня? Працюєш?

– Працюю, але незаміжня. Відпустку взяла, щоб за мамою доглядати. А ти? Чому не відповідала на дзвінки? Я думала, ти навіть на поминки не приїдеш.

– Ти теж вважаєш, що через мене не стало батька? – замість відповіді запитала Рая.

– Ні, звичайно, що ти! – квапливо відповіла Зоя.

Занадто квапливо, щоб бути правдою…

– Брешеш, я ж бачу, – з жалем сказала Рая. – Я була в річці, мене тягнуло вниз, я не бачила, як все сталося. Я і його не бачила. В чому я винна? І чому він опинився на річці? Він же ж в майстерні мав бути. Вона сказала, що він мене врятував, а сам… Але мені завжди здавалося, що то Микола врятував мене. Його я пам’ятаю, а батька ні, – голос Раї на останній фразі здригнувся.

Зоя розуміла, що Рая намагається виправдатися перед собою, сестрою та мамою.

– Зате я все бачила, – тихо промовила Зоя. – Це я покликала батька.

– Ти? – ахнула Рая і глянула на сестру.

– У майстерню не привезли з міста потрібних деталей. Не було чого робити, і батько вирішив піти на обід додому. Мама зраділа, спитала про тебе. Ми рідко обідали всі разом, а тут така нагода… Я сказала, що ви з Миколою пішли на річку. Вона відправила мене по тебе, – Зоя говорила монотонно, наче розказувала напам’ять.

Так і було. Стільки разів вона повторювала це собі, розповідала мамі, переконуючи її, що сестра не винна. Слова засіли в голові.

– Я прибігла на річку і побачила, як ти… Як ти в воді… Микола стояв на березі, не знаючи, що робити. Я була надто мала, щоб допомогти тобі.

– Ти бачила? А чому не казала?

– А ти чула? Ти твердила все, що не винна. А потім поїхала. Я побігла по батька, – продовжила свою розповідь Зоя. – Мабуть, галасувала, бо він вискочив.з дому і побіг мені назустріч. Він одразу все зрозумів.

Я не встигала за ним. Коли добігла до річки, батько вже тягнув тебе до берега. Микола допомагав, тягнув тебе за руки. Я так зраділа, що з тобою все добре, почала допомагати йому. Разом ми витягли тебе із води. А коли я зрозуміла, що батька нема поряд, я оторпіла. Якби одразу помітила, що він не вибрався на берег, може, можна було щось зробити.

Мама не вірила, що батька не стало, чекала, поки його не знайшли через три дні. Дуже переживала, шкодувала, що наговорила тоді. Але ти вже поїхала. А потім поминки…

– Виходить, не тільки я винна у всьому? Ми обидві? – Рая дивилася на Зою.

– Ми ж діти були. Тобі п’ятнадцять, мені сім. Діти часто не слухають батьків. Я розгубилася.

– А їй ти теж не розповіла? – запитала Рая.

– Розповіла, звичайно. Потім, коли мати змогла слухати і чути. Ні тебе, ні мене вона не звинувачувала. А звинувачувала себе. Бачила, що батько вибіг із дому, але не пішла за ним.

– Вона розповіла… Потім, – Рая зло посміхнулася. – А ти уявляєш, як мені було тяжко? Що зі мною діялося? Як я жила одна, у чужому місті? Вона могла б приїхати.

– Вона приїжджала, – зупинила сестру Зоя.

– Коли? – здивувалася Рая.

– Заняття в училищі вже розпочалися. Ваша група поїхала на екскурсію тоді. Так сказали мамі. Вона залишила в гуртожитку картоплю, варення, сало. Коли ти подзвонила Миколі й сказала, куди вступила, мама дізналася адресу й поїхала.

– Я думала, це Микола привіз… Я дякувала йому, а він нічого не сказав, – Рая розгублено дивилася на Зою. – Боягуз. Міг би сказати правду. Все життя мені брехав. Якби знала, не вийшла б за нього заміж!

– Потім мама передавала продукти з кимось із сільських, з тим самим Миколою, коли він їздив у місто.

– Він цього не говорив. Я думала…

Дві сестри сиділи навпроти одна одної, стомлені спогадами.

– Ось так. Ніхто не винен, і всі винні. Не пішла б ти на річку, нічого б не сталося, – Зоя замовкла.

– Господи! Яка ж я недолуга була. Скільки разів хотіла приїхати до неї і не могла, носила в собі образу. А ти…

– І я така сама. Тільки мені було всього сім років. Ти не надто багато від мене вимагаєш? Скільки разів я дзвонила, писала тобі потім. Але ж ти теж горда. Давай не будемо більше поратися в минулому. Того, що зроблено, не змінити. Мами не стало. Спробуй пробачити себе сама, як я, – Зоя похмуро подивилася на сестру. – Завтра рано вставати. Я постелю тобі на дивані. Добре, що ти приїхала.

Після поминок сестри домовилися, що продадуть будинок, після того, як він за законом належатиме їм. Після дев’ятого дня вони зазбиралися додому. Зої давно слід було бути на роботі, Раю чекала п’ятнадцятирічна дочка.

– Можна я візьму фотографію батьків на згадку? – запитала перед від’їздом Рая.

– Звісно, забирай, – легко погодилася Зоя.

Рая зняла рамку зі стіни, відкріпила задню картонку. На підлогу випав складений удвічі листок. Вона підняла його й розгорнула.

– Милі мої дівчатка. Я жила лише заради вас. Ви виросли, і тепер я можу піти до батька. Скоріше б. Тримайтеся одна одну. Пробачте мене. Раю, не тримай на мене зла, – прочитала Рая.

Вона кілька разів перечитала мамине коротке послання, потім відкинула листок. Лягла на ліжко, уткнулася в подушку і заплакала.

Зоя сіла поруч, гладила сестру по спині, заспокоюючи.

– Вона знала, що ти приїдеш і захочеш взяти фотографію на згадку. Бачиш, вона не звинувачувала тебе. Просто не розуміла, що робила. Тепер вона з батьком. А нам треба жити далі.

Перед від’їздом сестри зайшли на цвинтар.

– Мамо, пробач, – прошепотіла Рая біля свіжої могили.

Зоя відійшла вбік, давши можливість сестрі побути з мамою наодинці. Потім вони їхали до міста. Рая переночує у Зої і завтра вранці поїде до себе.

А поки сестри сиділи в автобусі, обійнявшись, переживаючи, навіть на мить відпустити одна одну.

Їм же ж треба надолужити втрачений час, час любові й прощення.

Легше пробачити недруга, аніж рідну людину. Іноді у горі ми вигукуємо гнівні слова, не думаючи про наслідки.

І ось уже рідна людина стає недругом. І як важко потім пробачити і отримати прощення…

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело