Я стояв під вікнами будинку і махав дружині, яка тримала на руках дитину. – Рома, у нас дівчинка -3500! – радісно оголосила Галя. Я розвернувся і пішов. Я завжди мріяв про сина, а тут таке. По дорозі я випадково зустрів старого друга, зустріч з ним змусила мене передумати

– Рома, у нас дівчинка 3500! – радісно оголосила Галя.

– Яка дочка? Нам же сина обіцяли …

У трубці повисла тиша, а потім дружина тихо промовила: – Напевно помилилися …

Я розвернувся і пішов повз щасливих батьків, які малюють на асфальті освідчення в коханні і запускають в небо повітряні кулі, повз ошатні машини і родичів, що товпляться біля них.

Я завжди мріяв про сина, спадкоємця, продовжувача роду. Поки Галка чекала дитину, малював картини нашого майбутнього: ось ми з ним ганяємо м’яч у дворі, а ось ми на рибалці, ведемо чоловічі розмови і привозимо мамі багатий улов, а потім ввечері збираємося всі разом за столом розповідаємо, як пройшов день, і поруч він – мій син, моя гордість.

Галя довго не могла мати дітей, ми їздили на обстеження навіть до одного знаменитого лікаря, можна сказати світила науки, і тільки через п’ять років, дружина повідомила мені радісну новину …

***

– Роман, ти?! – почув я за спиною, обернувся – Павло, мій інститутський приятель.

– Скільки років, скільки зим, Павлович! Радий тебе бачити. Як ти?

– Ось, до матері приїхав, прихворіла трохи, догляд потрібен, вона у мене зовсім одна тут, батька років п’ять як немає вже. Сам як?

– З будинку йду, дружина народила, дочку. – Вітаю! А ти що не радий? – посміхнувся приятель.

– Так …

Він озирнувся і побачив кафе в кілька кроків від нас, запросив зайти, поговорити.

– Значить, хлопця чекав? Всі ми чекаємо синів, спадкоємців, це нормально. Колись я так само як і ти, готувався стати батьком сина, а дружина народила дочку.

– До речі, як твої? З тобою приїхали? Павло опустив очі і замовк, а потім подивився на мене поглядом, в якому немов застигла вся всесвітня туга і відчай.

– Я один, немає більше у мене сім’ї. Ром, не до місця розмова, у тебе радість.

– Так що трапилося?

–  … не хочу згадувати. Я один вже рік, ось думаю до матері остаточно перебратися, роботу підшукаю, ремонт в квартирі зроблю.

Ми ще довго сиділи згадували студентські роки, спільних знайомих, ділилися планами на майбутнє. Я залишив телефон приятелеві і сказав, що він може дзвонити мені в будь-який час дня і ночі. На наступний ранок з величезним букетом Галкиних улюблених півоній і зв’язкою повітряних куль напереваги поспішив до вікон будинку.

– Галя! – вигукнув я, почувши улюблений голос в трубці – прости мене! Я дуже радий нашій довгоочікуваній донечці! На кого хоч схожа?

– На тебе, Рома, вилитий ти!

– Правда? Я себе вчора поводив, як … – Не треба, я все розумію, – перебила мене дружина.

– Ром, дівчинка у нас здоровенька, спокійна їсть і спить, а уві сні посміхається. Нас скоро виписують, побачиш сам …

***

Дітей у нас більше так і не вийшло, потім дружина мені розповіла, що народження було важким, і їх наслідки так позначилися на її здоров’ї.

Минуло двадцять років, Маринка у нас виросла розумницею і красунею, ми її дуже любимо і пишаємося нею. Павло став нашій дочці хрещеним батьком, я досі вдячний долі за ту нашу зустріч, і розмову, яка мені на багато відкрила очі, а в першу чергу навчила цінувати і любити всіх тих, хто зараз зі мною поруч.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.