— Виходить, операцію треба робити? — Костянтин глянув на дружину. Уляна була схвильована і не знала, як бути. З одного боку, ситуація вимагала негайного вирішення, а з іншого, залишати чоловіка та свекруху їй було страшно. — Може, перенести? На місяць інший?

— Ти знаєш, що мені виділили квоту. Усі аналізи здано. Переносити вже нема куди. Якщо я відмовлюся, доведеться робити власним коштом або нога зовсім ходити перестане.

— Ні… Це виключено. Якщо треба, значить, роби. Скільки ти там будеш? Тиждень? Два?

— Не знаю, Костю, всю залежатиме від того, як приживеться протез.

— Думаю, що швидко. За тиждень бігатимеш.

— Твої б слова та Богові у вуха…

— Отже, на тиждень треба з матір’ю вирішити питання. Хто з нею займатиметься, — продовжив міркувати чоловік.

— У тебе відпустка, ти й займайся. Я тобі поясню, що та як…

— Ти що? Я не вмію, і взагалі, ти сама сказала – у мене відпустка. Тому на мене не розраховувай, – заявив Костянтин.

Уляна здивовано подивилася на Костю. Вона не очікувала, що він буде настільки категоричним, адже Тамара Андріївна була його матір’ю. А доглядати за лежачою хворою доводилося саме Уляні.

— Що означає, не розраховуй? Вона сама без допомоги не зможе!

— Попроси свою матір. Нехай поживе в нас тиждень. Ітак нічого не робить.

— Вона взагалі то підробляє! Та й сама вона вже не молода, за твоєю матір’ю відходи виносити.

— У будь-якому разі тобі доведеться знайти вирішення цієї проблеми, бо я вже взяв путівку.

— Куди?!

— У санаторій. Організація платить, гріх відмовитись, — промимрив Костянтин.

— Що ж. Не знаю, чому більше дивуватися — що твоя робота нарешті принесла нам хоч якусь вигоду, або тому, що ти справді вирішив кинути матір та дружину на догоду своєму відпочинку!

— Уляно, чому ти така зануда? Сама знаєш, мені треба відпочивати. Я ж не залізна людина.

— Ти в нас, звичайно ж, єдиний заслуговуєш на відпустку. Сподіваюся, санаторій десь не далеко, щоб ти міг приїжджати та відвідувати мене у лікарні. Мені речі знадобляться, милиці… мало що?

— Ні. Це трохи далі… санаторій неподалік Чорного моря. Тож приїхати я до тебе не зможу. Тещу попроси, вона привезе тобі все, що треба.

Уляна похитала головою. Вона дивувалася логіці чоловіка.

— Ну гаразд, не роби з мене монстра. Зрештою, є Олена. Їй подзвони, може вона виділить хвилинку і подбає про нашу матір.

Уляна згадала про сестру чоловіка. Олена була завжди зайнята і приходила в гості рідко. В основному у свята. Вона не навантажувала себе допомогою з матір’ю та обмежувалася рідкісними дзвінками по телефону.

Втім, Уляна не стала соромитися, зателефонувала Олені та пояснила ситуацію:

— Я дуже намагатимусь приїхати, але обіцяти не можу. Сама розумієш, я зайнята людина. Це не твоя робота, де нічого робити, — сказала Олена.

Уляна проковтнула слова Олени. Вона працювала бухгалтером і частину роботи брала додому, щоб не залишати свекруху одну надовго. Чому Олена вважала невістку неробою для Уляни було загадкою, адже вона заробляла більше, ніж Костянтин.

Щиро кажучи, Уляна до останнього сподівалася, що чоловік перенесе поїздку на інші дати, але цього не сталося.

— Така удача один раз у житті! Якщо зараз відмовлюся, то тільки за гроші, — перефразував він цитату дружини. Уляні довелося дзвонити матері — Ольга Юріївна ніколи не відмовляла дочці допомоги. Погодилася і цього разу.

— Приїжджатиму, як інакше? Звичайно, Олена б допомогла… удвох легше.

— Я подзвоню їй ще раз, трохи згодом, — пообіцяла Уляна і почала збиратися до лікарні.

— Ти відвезеш мене до лікарні? Маю багато речей, їхати на метро незручно. Та й нога болить…

— Таксі виклич. Я не можу.

— А в тобе за справи?

— Поїзд уранці.

— Тобі ж літак пропонували в середу, дві години і на місці!

— Я люблю романтику поїздів, вирішив раніше виїхати. Відпочину довше на три дні.

— А мама?

— А що мама? Їй яка різниця? Головне, щоби вчасно годували.

Уляна почервоніла. Вона сподівалася, що свекруха не чула цих слів. Тамара Андріївна хоч і була лежачою, але при цьому була цілком нормальною жінкою здорового глузду. Вона могла підтримати будь-яку розмову і дуже любила поезію, розповідала напам’ять поеми і із задоволенням дивилася канал про культуру.

Зі свекрухою у Уляни були теплі стосунки. Мати чоловіка дбала з подякою, розуміючи, що Костя захистив себе від цього обов’язку.

Вона часто казала:

— Якби я мала іншу невістку, швидше за все, я вже жила б у пансіонаті для людей похилого віку.

— Що ви, Тамара Андріївно… не кажіть так. Хіба ми цього припустимо? — Уляна брала її за руку і заспокоювала. Костянтин підтакував і йшов у спальню до телевізора, він делегував дружині всі турботи про матір і був дуже задоволений.

Зрозумівши, що чекати на допомогу від чоловіка марно, Уляна домовилася з матір’ю, а сама викликала таксі і поїхала до лікарні.

Операція пройшла вдало, але жінці довелося вчитися ходити заново. Реабілітація тривала досить довго, і весь цей час чоловік грів боки на сонячному узбережжі Чорного моря. Він подзвонив дружині кілька разів, упевнитися, що вона збирається на виписку. Але та не втішила його новинами.

— Мама втомилася. Зателефонуй Лені сам, попроси змінити її хоча б ненадовго. Зі мною твоя сестра не розмовляє, — попросила Уляна.

— Нічого не обіцяю, — сказав Костя. А за годину Уляні зателефонувала Олена.

— Слухай, коли тебе виписують? — спитала вона.

— Через тиждень.

— Ясно. Ну, тоді я приїду.

— Дякую. Будемо чекати.

Олена не приїхала ні наступного дня, ні через день… Ользі Юріївні довелося наймати доглядальницю власним коштом, щоб трохи відпочити і вийти на підробіток. Окрім турботи про сваху, Ользі Юріївні доводилося відвідувати дочку в лікарні, бо, крім неї, до Уляни ніхто не приходив. Побачивши, що мати зовсім втомилася, Уляна попросила лікаря виписати її раніше.

— Впораюся якось. Мені довго лежати не можна, вдома чекають, — сказала вона, одержуючи виписку. Життя змусило її стати на ноги швидше за інших.

Звичайно, вона не могла виконувати звичні дії як раніше. Ользі Юріївні теж не вдалося відпочити: тепер їй доводилося приїжджати і спочатку доглядати за дочкою та свахою.

— А коли Костя приїде? Щось його довго нема… — спитала Тамара Андріївна.

— Путівка на місяць… начебто, — відповіла Уляна. — Може, продовжив, щоб не бачити нас довше, — гірко посміхнулася вона. Наступного моменту її телефон задзвонив.

— О, Олена «прокинулася»… Алло?

— Привіт, ну що тебе виписали? — спитала Олена.

— Так.

— Я збираюся до вас. Стіл накривайте.

— Ось як? Ну, давай… приїжджай, — Уляна відреагувала спокійно. Вона сподівалася, що Олена залишиться на кілька днів і допоможе з доглядом за матір’ю, але цього не сталося.

Вона побула з Тамарою Андріївною рівно годину. Після чого Олена пройшла на кухню і почала чекати, що її нагодують і обслужать. Олена звикла, що невістка завжди зустрічала її гостинно.

— Вибач, Олено, у нас готувати нема кому, — сказала Уляна, дивлячись на розчаровану Олену.

— Що ж ти не підготувалася? Я й так рідко приїжджаю. Гаразд, зараз з машини торт принесу. Я, звичайно, його не вам купила, а синові, але якщо вже у вас нічого немає, то доведеться віддати його до чаю. Знала б, що ви мене не чекали, не поїхала б… — ображено сказала Олена.

Уляна не знайшла, що відповісти на таке хамство, втім, їй було ніколи ображатися. Потрібно було віднести свекрусі ліки.

Олена повернулася з тортом. Вона налила собі чай, відрізала шматок десерту і мовчки з’їла. Ні Уляна, ні Ольга Юріївна не дочекалися від неї «частування».

— Гаразд, поїду. А… до речі, мамі шматок треба залишити. Куди покласти? – Олена з діловитим виглядом відрізала маленький шматочок торта і кинула його на серветку, решту вона забрала з собою і пішла.

— Ну і ну… І правду кажуть, із віком люди змінюються. Олена зовсім обірвала, — пробурмотіла Ольга Юріївна.

— Бог їм суддя, — тихо сказала Уляна, прибираючи зі столу брудний посуд після візиту.

Костянтин повернувся додому лише через два тижні після виписки Уляни.

— Щось ти довго.

— Мені продовжили путівку, так би мовити, все підлікувати.

— Ясно. А мене, навпаки, раніше виписали.

— Це тому, що ти з людьми не вмієш домовлятися.

— Це тому, що я відповідальна людина, і мені треба було додому, щоб доглядати твою матір! – не витримала Уляна. — А ти відпочивав, кайфував… поки ми з мамою надривалися.

— Ой, та ладно тобі нагнітати. Нічого такого не сталося. Олена приїжджала.

— На півгодини!

— Ну, так треба було попросити її залишитися… До мене якісь претензії? Не встиг приїхати, то вже винен! — Костянтин затягнув валізу до квартири.

— Знаєш, Костю, давай ти речі розбирати не будеш.

— Я й не збирався. Знаю, що ти сама розбереш мої речі. Ось тримай. Можеш перебрати одяг і все випрати.

— Ні милий. Цього я не робитиму. Просто бери валізу як є і шуруй на орендовану квартиру. Може, знайдеться інша жінка, яка тобі шкарпетки пратиме.

— Знайдеться! Вже знайшлася. У мене, між іншим, нове кохання. І це не якийсь безглуздий курортний роман! Це серйозно!

— Впевнена, що так і є, Костю. Скатертю доріжка! — Уляна була така зла, що не відразу зрозуміла, що чоловік щойно їй зізнався в невірності…

Костя глянув на дружину, взяв чемодан і, навіть не зазирнувши до матері, пішов, а за кілька днів він подзвонив і сказав:

— Ти живеш у моїй квартирі, а я з мамою хочу бачитися.

— Приїдь, вона буде рада. З понеділка планую працювати, треба щоб за твоєю матір’ю хтось доглядав, доки мене нема.

Костя зніяковів, щось промимрив і трубку поклав. А потім знову зателефонував:

— Я у п’ятницю прийду. Ти це… зроби мій улюблений салат та курочку запікання. З хрусткою скоринкою.

Уляна здивувалася. Вона подумала, що чоловік вирішив повернутися додому. Їй було неважко: курка швидко готувалася. Салат, нарізку, огірочки – все виставила на стіл. А чоловік прийшов не один… Він навів незнайому жінку.

— Ой, Уляно… а ти не пішла? Я не сподівався, що ти вдома.

— А на що розраховував? Я взагалі тут живу!

— Ну добре. Разом посидимо. Це Наташа, моя кохана жінка. Знайомся. – Він зробив паузу. — А це Уляна, отже… стара жінка, — Костя посміявся з свого жарту. Жінки подивилися одна на одну, і запанувала тиша. — Мати вдома?

— Так, Костю. Вона в тебе лежача, якщо ти забув.

Уляні раптом стало так гидко, що вона взяла сумку, і не прощаючись, пішла прямо в капцях. Вона не відчувала провини перед свекрухою, бо довіряла її до рук рідного сина та його «нової коханої жінки».

Свекруха зателефонувала трохи згодом.

— Уляно, люба, повертайся додому. Я цю швабру вигнала.

— Навіщо? Костя не на це розраховував.

— Тепер Костянтину ні на що не доведеться розраховувати. Баба його пішла, грюкнувши дверима, а я сказала, що квартиру на тебе переписала давно. Загалом він тепер бездомний. Але мені його не шкода.

— Як же так? – Уляна ахнула.

— А я сказала цій Наталці, що якщо вона хоче заміж за Костянтина, то на додачу доведеться за мною доглядати. Вона мені повірила, що ми з сином уклали довічний контракт про те, що хтось за мною ходить, той і квартиру отримає, — свекруха засміялася.

— Значить, ця Наташа не лише некрасива, а ще й безглузда?

— Отже… Костя на мене образився і пішов. Багато чого він сказав… Але мені байдуже. У мене вже давно не рідний син, а дочка. Невістка рідніша за сина. І так у житті буває.

Уляна пустила сльозу. Для неї свекруха давно стала рідною людиною і доглядала вона її не через спадщину, а чисто по-людськи.

Тамара Андріївна подарувала невістці квартиру, а Костянтин залишився з носом. Після смерті матері, прочитавши заповіт, Олена сильно засмутилася – вона отримала від Тамари Андріївни невеликий садовий будиночок, який потім довго ділила з братом.

Сім’я розпалася, посварилася з-за копійок… І тільки Уляна зажила щасливо, почавши нове життя з чистою совістю. Назад Костянтина вона не прийняла.