— Бабуль, – Інна вихором влетіла у квартиру – а я п’ятірку отримала з математики! Уявляєш, нарешті у мене стало виходити. А мама не дзвонила?

— Ні, золотце, – похитала головою Світлана Олексіївна, – не дзвонила. Ти проходь, переодягайся і сідай обідати. А потім ми разом з тобою зробимо уроки.

Світлана Олексіївна щиро шкодувала онуку, вона чудово розуміла її біль. Адже сама виросла у дитячому будинку без материнської та батьківської любові.

Ось уже два роки дочка її покійного сина жила з нею. Колишня невістка Світлани Олексіївни просто викинула старшу дитину із життя і тепер нею зовсім не цікавилася.

Бабуся за цей час так і не змогла знайти відповідних слів, які змогли б якось залікувати душевну рану маленької дівчинки.

Коли Інні виповнилося десять років, вона втратила батька. Володимир працював монтажником, зірвався з великої висоти і розбився.

Втрату дівчинка переживала дуже тяжко. Їй не було з ким розділити своє горе. Її мати, Валентина, здавалося абсолютно не жалкувала про те що сталося. Вона навіть у організації поховання участі не взяла.

Всім, хто цікавиться, жінка пояснювала:

— Та не було у нас із Вовкою, в принципі, жодних стосунків жили, як сусіди. Єдине, тільки на розлучення я подати не встигла. З одного боку добре, отримуватиму тепер пенсію по втраті годувальника.

Поховання організовувала Світлана Олексіївна. Досить молода ще жінка, коли дізналася про смерть сина, на очах постаріла. Інна, як могла, намагалася підтримувати бабусю.

Коли батька не стало, розкрилося справжнє ставлення матері до Інни. Валентина й раніше особливої ​​любові до доньки не виявляла, але принаймні фізично не карала і голос підвищувала дуже рідко.

А тепер дівчинці діставалося з будь-якого приводу:

— Як же ти мені набридла! – Кричала Валентина в нападі злості, – тобі скоро одинадцять, а ти абсолютно ні до чого не пристосована! Я в твої роки в селі доглядала за господарством, з батьком їздила сіно косити, город полола, а ти кухоль з тарілкою помити не можеш!

Ситуація посилилася, коли у житті Валентини з’явився Єгор, колега покійного Володимира. Заміж за свого нового залицяльника Валентина вийшла швидко, чим дала привід для пліток стареньким-сусідкам:

— Ось яка нині молодь пішла, – нарікала сусідка згори, – чоловіка зовсім недавно поховала, а вже з іншим у РАГС збігала! Навіть належного трауру не дотрималася!

І не кажи. Вона ж того, вагітна заміж пішла. Ага! Вона мені сама розповідала…

Валентині на плітки місцевих кумівок було глибоко начхати, її не цікавив ніхто, крім коханого Єгорушки.

Заради другого чоловіка жінка зважилася на зраду – вона позбулася старшої доньки, як головного нагадування про її перший невдалий шлюб.

Якось вкотре після образ вітчима Інна закрилася у своїй кімнаті. У двері постукали. Дівчинка спочатку не хотіла відкривати, але грізний, якщо не сказати, злий голос матері змусив її встати з ліжка і підійти до дверей.

— Негайно відкривай, – закричала Валентина, – що собі дозволяєш? Хто тобі дозволяє огризатися?

— Мамо, чому він весь час до мене чіпляється? Чому він рахує, скільки я їм?

— Тому що він один заробляє! Ще раз почую, що ти Єгорові суперечиш – мало місця тобі буде, відходжу ременем так, що сісти не зможеш!

Ситуація досягла свого піку, коли у Валентини та Єгора народилася спільна дитина. Хлопчика назвали Матвієм. Вітчим падчерку відверто зненавидів, почав дозволяти собі розпускати руки, невтішно відгукуватися на її адресу.

Жені Єгор, не соромлячись Інни, вимовляв:

— А чому я взагалі маю її годувати? Чому їй має щось діставатися на шкоду моїй дитині? Вона мені ніхто!

— Єгорушка, любий, але ж я ж за неї отримую пенсію по втраті годувальника, на ці гроші я її й утримую. Не треба лаятись, я тебе дуже прошу!

— Загалом, я вирішив! Вибирай: або вона, або я! Даю тобі дві години. Коли повернуся, щоби ноги твоєї доньки в цій квартирі не було. Інакше зберу речі і одразу піду!

Валентину двічі просити не довелося. Вона поспішно залишала в пакети речі Інни, зателефонувала своїй колишній свекрусі і веліла:

— Забирайте її, вона мені жити заважає! Якщо протягом години не приїдете, я її в дитбудинок здам. Піду, напишу заяву, щоб її до інтернату відправили.

Світлана Олексіївна злякалася, відразу найняла таксі і поїхала за онукою.

Обіймаючи за плечі ридаючу Інну, жінка докірливо промовила:

— Хіба ти мати, Валю? Хіба може жінка на догоду якомусь чоловікові відмовитися від своєї дитини?

— А це вже не ваша справа, – відбрила Валентина, – я Єгора люблю, і він мені набагато дорожчий за неї. Все сказали? До побачення!

На невелику пенсію однією виховувати внучку Світлані Олексіївні було дуже складно.

Кілька разів жінка дзвонила колишній невістці і просила у неї, гроші які по праву належать Інні:

— Валь, віддай, будь ласка, карту, на яку пенсія через втрату годувальника приходить. Інна росте, список потреб стає дедалі ширшим, я сама не впораюся.

— Ще чого! – Валентина не збиралася розлучатися з грошима, – а квартиру свою на вас не переписати? Нічого я їй не дам, гроші мені потрібні.

— Валь, але ж вони не твої. Мені не хотілося б йти на крайні заходи.

— Та йдіть, куди хочете, – злилася Валентина, – а якщо ви спробуєте у мене гроші відібрати, я Інку у вас заберу. Спочатку відберу, а потім у дитбудинок здам! Навіщо вам ці проблеми, Світлано Олексіївно? Живіть спокійно, і мене зайвий раз не чіпайте.

Інна, дорослішаючи, стала розуміти, що мама її просто позбулася. Років до п’ятнадцяти дівчинка щодня повертаючись зі школи, насамперед питала у бабусі, чи дзвонила їй мама.

А потім чекати перестала. У неї змінилися пріоритети, дівчина весь свій час і сили віддавала навчанню та улюбленому хобі. Вона розуміла, що без освіти вилізти зі злиднів у неї не вийде.

Світлана Олексіївна як могла, заохочувала інтереси онуки до шиття та моделювання одягу. Щоб оплатити навчання у престижному ВНЗ, бабусі довелося продати улюблену дачу.

Втім, Світлана Олексіївна про це ніколи не шкодувала. Завдяки її старанням Інна вже до двадцяти п’яти років стала повністю самостійною та забезпеченою.

Валентина п’ятнадцять років не згадувала про свою старшу дочку. Жінці було не цікаво.

Матвій уродився пустотливим. З тринадцяти років почав тікати з дому, зв’язався з поганою компанією. Міг прийти додому п’яним.

Єгор, знаючи, наскільки сильно його любить дружина, не ховаючись заводив коханок.

Валентина була в курсі, але нічого вдіяти не могла. Вона навіть скандали чоловікові не закочувала, боялася, що той просто піде.

Фінансове становище в сім’ї було плачевним. Єгор більшу частину свого заробітку спускав на жінок. Додому приносив жалюгідні копійки і за них ще вимагав у Валентини подяки.

Жінка працювала у двох місцях, намагаючись забезпечити синові та чоловікові хоча б гарне харчування.

Якось у вихідний Валентина сиділа у вітальні і в’язала шкарпетки на продаж. Почувши знайомий голос, жінка підвела очі і побачила у телевізорі свою дочку.

Спочатку Валентина Інну навіть не впізнала. Вона сиділа в шкіряному кріслі, у вухах переливались сережки з діамантами, а на правій руці блищала обручка.

— Заміж вийшла, чи що, – промайнуло в голові Валентина.

Кореспондент ставив одне запитання за іншим:

— Скажіть, як вам удалося досягти успіху?

— Напевно, наполегливою працею. У моєму житті трапилося дві великі трагедії підряд, і саме вони допомогли мені стати тим, хто я є. Я безмежно вдячна своїй бабусі. Я знаю, що вона зараз нас дивиться. Бабусь, привіт!

Валентину зі зла перекосило: яка гола! Бабусі вона вдячна за все, а як мати? А про матір вона що, забула? Про ту, яка їй путівку у це життя дала?

Весь вечір Валентина провисіла на телефоні, їй довелося обдзвонити не один десяток людей, щоб отримати заповітний номер.

Незважаючи на пізній час, Валентина зателефонувала дочці:

— Ну привіт!

— Вітаю. А хто це?

— Що, мати не впізнаєш? – Усміхнулася Валентина, – або прикидаєшся як завжди?

— Доброго дня, – тон Інни відразу став холодним, — чим зобов’язана?

— Та як я подивлюсь, усім ти мені зобов’язана. Сьогодні дуже цікаву передачу за твоєю участю дивилася. Що ж ти, доню, про бабусю згадала, а про мене ні?

— А чому я маю згадувати про сторонню, по суті, мені людину?

— Ось як ти заговорила! Це, між іншим, я, а не бабуся тобі життя дала. Гаразд, залишимо лірику. Я дзвоню тобі з пропозицією, точніше, з проханням.

— Нині нам дуже важко живеться, з Єгором проблеми, з Матвієм, до речі, теж. Грошей іноді навіть на продукти не вистачає, на двох роботах я все здоров’я втратила. Я дивлюся, ти багата… Заміж вдало вискочила, мабуть?

— Ні, я сама всього досягла. Що ти хочеш?

— Грошей! Я думаю, тисячу доларів на місяць мені буде достатньо. Ручка є під рукою? Номер картки записати…

Інна дзвінко засміялася:

— Чого тобі? Грошей? Ну, розсмішила! Ніколи, чуєш, ніколи ти від мене ні копійки не діждешся! Моя пенсія тобі поперек горла тоді не встала, коли ми з бабусею часом недоїдали?

— Ну гаразд тобі, Інно, чого старе згадувати? – залебезила перед дочкою Валентина, – давай забудемо всі образи? Доню, ти ж моя кровиночка, я тебе люблю. Номер карти запиши!

Інна кинула слухавку і занесла номер матері до чорного списку. Валентина зробила ще кілька спроб зв’язатися з дочкою, але Інна, щоразу чуючи у слухавці голос матері, скидала дзвінок.

Дівчина вирішила більше ніколи не мати жодних контактів із жінкою, яка її народила. Мамою Інна вже давно вважала свою бабусю, Світлану Олексіївну.