Життя Ігоря почало налагоджуватися лише дев’ять місяців тому. Він став одержувати пристойні гроші.

До цього Ігор працював охоронцем і половину його заробітної плати утримували пристави в рахунок численних боргів різним мікрофінансовим організаціям.

За дурістю Ігор понабирав позик, платити їх не зміг, рахунки заарештували. На життя залишалося небагато, залишків ледве вистачало на продукти та проїзд.

Мова про те, щоб винайняти для себе окрему квартиру, не йшлося. Ігореві доводилося жити з матір’ю та молодшою ​​сестрою.

Якщо з батьком стосунки були більш-менш рівними, то з Оленою Ігор не дружив. Так повелося з дитинства – молодшій діставалося більше турботи та уваги від батьків.

Любов Степанівна тоді на всі претензії старшого сина відповідала:

— Ігорьку, ти – старший, тобі скоро тринадцять виповниться, а Оленці всього чотири роки. Вона – дівчинка, як у тебе взагалі совісті вистачає з нею суперничати?

Ти навпаки маєш усім з єдиною сестричкою ділитися, захищати її та оберігати. Це святий обов’язок кожного старшого брата!

Ігор не розумів, чому батьки до нього ставляться інакше, ніж до Олени. За будь-яку провину молодшої сестри діставалося хлопцеві.

Якщо Олена розбила коліна на вулиці, то винним залишався Ігор. Він не додивився.

Олена з прогулянки повернулася без коханої ляльки? Знову ж таки, всі шишки діставалися старшому братові.

Ненависть до молодшої сестри у Ігоря формувалося роками, навіть ставши дорослим, він не перестав ревнувати матір до Олени.

Кілька місяців тому Ігор випадково зіштовхнувся зі своїм другом дитинства. Віктор, проходячи повз посаду охорони торгового центру, впізнав Ігоря:

— Ігорьок! – крикнув Віктор. – Чи це ти?

Чоловіки обнялися, і Віктор спитав:

— Ну, як живеш? Як справи? В охорону подався?

Ігор, оглянувши Віктора, одягненого в дорогий костюм, відповів:

— Так, до охорони. А ти, я дивлюся, все ж успіху досяг? Не дарма ти в дитинстві олігархом мріяв стати! Ну, розказуй, ​​як живеш?

— Та як, – знизав плечима Віктор, – володію бізнесом, автосервіс тримаю. Більша частка доходу, щоправда, йде зовсім не звідти.

— А звідки? – поцікавився Ігор.

— Ось що, – запропонував Віктор, – давай ми з тобою ввечері зустрінемося? Посидимо десь, поговоримо. Вільний?

— Для тебе час завжди знайдеться, – пожартував Ігор. Чоловіки обмінялися телефонами та розійшлися.

Зустрілися цього ж дня у спорт-барі. Потягуючи віскі, Віктор був відвертим:

— Я ж, Ігорку, всерйоз перегоном зайнявся. У мене замовлення на півроку наперед зібрані.

— Це що ще за такий звір? – поцікавився Ігор.

— Машини переганяю з Європи. Із Німеччини, з Італії, з Кореї іноді буває. Гроші заробляю пристойні. До речі, права у тебе є?

— Є, – кивнув захмелілий Ігор, – а що, роботу хочеш запропонувати?

— А чому б і ні, – знизав плечима Віктор, – будеш моїм водієм. Я все одно не встигаю, бажаючих багато, а будь-кого до бізнесу брати не хочу – ризики великі, не довіряю нікому.

Ігор пожвавішав:

— І що? Скільки платиш?

— Не хвилюйся, братан, – засміявся Віктор, – не ображу. Пару-трійку років зі мною попрацюєш, і власну квартиру собі купиш. Я тобі обіцяю.

Ігор із пропозицією друга погодився, з роботи звільнився і став із ним працювати. Друг дитинства не обдурив, з ним розраховувався готівкою, менша частина з якої йшла на погашення боргів, а решту чоловік залишав собі на життя.

Ставши гідно заробляти, Ігор від матері з’їхав і винайняв собі невелику однокімнатну квартиру в тихому мікрорайоні. Пару місяців попрацювавши на Віктора та повністю вникнувши у процес, Ігор прийняв рішення почати відкладати на власну квартиру.

Постало питання про зберігання: де тримати накопичення? У банк звернутися Ігор не міг – усі гроші, що надходять на його рахунок, тут же списувалися б приставами, тому він прийняв рішення поговорити з матір’ю:

— Мам, у мене тут робота цікава з’явилася і, що найголовніше – високооплачувана. Я хотів тебе дещо попросити…

— Не могла б ти гроші, які я тобі приноситиму, у себе тримати? Сама розумієш, я у боргах, до банку звернутися не можу.

Любов Степанівна зацікавилася:

— А що це за така робота?

— Ти пам’ятаєш Вітьку? Жив по сусідству з нами, син Лідії Юхимівни? Так от, я тепер з ним працюю, ми машини з-за кордону переганяємо, у товарний вигляд їх наводимо і тут продаємо. Ти ж знаєш, мамо, я дуже мрію про квартиру.

— Принось, будь ласка, – дозволила Любов Степанівна, – я їх прибережу.

Ігор щомісяця приносив матері велику суму, не забував при цьому й матері фінансово допомагати. Олена не працювала, хоча інститут закінчила два роки тому, на неї розраховувати матері не доводилося.

Любов Степанівна сином пишалася, хоч у вічі Ігореві ніколи цього й не говорила. Жінка дотримувалася думки, що хлопчиків взагалі хвалити не можна, що демонструвати синам любов не можна. Так із них нічого пристойного не виросте.

Ігор рвав жили, щоб забезпечити не тільки собі, а й матері гідне життя, відправляв батькові гроші на першу її вимогу. Він розумів, що більшість допомоги йде на Олену. Його молодша сестра за характером була досить зухвалою, бажаного домагалася істериками.

Дізнавшись про те, що брат став гідно заробляти, Олена вирішила за рахунок нього втілити свою давню мрію стати автоледі. Дівчина розуміла, що з братом їй домовитися не вдасться, тому було ухвалено рішення діяти через матір.

Щодня Любов Степанівна вислуховувала голосіння молодшої дочки:

— Мамо, купи мені машину! Я що, даремно два роки тому на права вивчилася?

— Олю, навіщо тобі машина? – Спершу відбивалася Любов Степанівна. – Ну що ти з нею робитимеш? Нашими розбитими дорогами кататися, курей ганяти, чи що? Я розумію, особистий автомобіль потрібен, наприклад, працюючим людям, щоб у місто на роботу їздити. А тобі навіщо?

— Як це – навіщо, мамо? Автомобіль – це вже давно не розкіш, а потреба, засіб пересування.

— А раптом із тобою щось трапиться і треба буде тебе до лікарні відвезти? Ти сама чудово знаєш, що швидка до нас, буває, годинами їде!

Поговори з Ігорем, хай він мені машину купить!

— Олю, якщо хочеш, домовляйся з братом сама! Попроси по-людськи, може, він тобі допоможе!

— Ага, як же, допоможе! У нього снігу взимку не випросиш. Мам, ну купи! Я ж знаю, у тебе є гроші. Я залізла до тебе у взуттєву коробку, перерахувала…

— У тебе там майже десять тисяч доларів лежить. Нормально так Ігор заробляє!

— Якого таки жадібного сина виростила. Він має такі гроші і сестрі єдиній допомогти не може!

Олена пішла на хитрість, збрехала матері, що влаштувалася на роботу:

— Мамо, як я тепер до міста повинна їздити? На автобусі? Це мені що, о четвертій ранку вставати доведеться? Мамо, я тебе прошу, будь ласка, купи мені машину! Я зрештою вже хочу стати самостійною. Ігор ще грошей заробить, що для нього ці десять тисяч?

Любов Степанівна здригнулася… Залізла у свою коробку, вийняла звідти гроші та вручила їх дочці:

— Купуй автомобіль, тобі справді він потрібен. А Ігореві я якось сама все поясню.

Олена купила автомобіль і справді влаштувалася на роботу. Вона почала розвозити замовлення одного парфумерного магазину.

Ігор два місяці нічого не підозрював, до матері приїжджав, гроші привозив, але з Оленою не перетинався, і мати мовчала.

Олену за кермом автомобіля побачив у місті. Чоловік здивувався і відразу подзвонив матері:

— Мамо, привіт. А ти чого не хвалишся, не розповідаєш, що Олька у нас тепер автоледі? Я її півгодини тому за кермом машини бачив. Це ви де взяли гроші на таку покупку?

— Розумієш, синку… – зам’ялася Любов Степанівна. – Я давно хотіла тобі сказати… Машину я Олені з твоїх грошей купила!

— Тобто як, мамо? Ти що все, що я відкладав, витратила? Мамо, совість твоя де? Я що мало вам давав?

— А ти на мене не кричи, – зірвалася Любов Степанівна, – ще заробиш! Оленка на роботу влаштувалася, потрібна їй ця машина, зрозуміло?!

Ігор поклав слухавку і відразу вніс номер матері до чорного списку.

Про своє рішення довірити свої накопичення матері гірко пошкодував, але з мрією колись придбати власне житло не розлучився.

Купівлю нерухомості Ігор вирішив відкласти. Спочатку він планує розрахуватись з боргами, щоб спокійно потім на своє ім’я відкрити рахунок і туди складати гроші.