— Знайомтеся, це моя наречена, Аня, — сказав Микита, привівши до батьків свою нову жінку.

Ганна, на думку Таїсії Павлівни, давно не була дівчиною. «Років тридцять їй… а може, й усі тридцять п’ять», — подумала мати Микити.

Наречена сиділа на краєчку стільця і ​​смикала серветку. Видно було, що вона дуже хвилювалася. На лобі в неї виступили краплинки поту.

«Хворіє, може бути щось із гормональним тлом», — зазначила про себе Таїсія Павлівна. Вона не була лікарем, але часто дивилася передачі про здоров’я та могла поставити «діагноз» за зовнішніми ознаками хвороб знайомих та подруг.

— Мам, ти салат не передаси? Я казав Ані, що «Оселедець під шубою» — твоя коронна страва.

— Ніколи не вміла робити цей салат… кістки з оселедця так складно виймати, — промовила Ганна.

— «Ще й лінива! Послав же Господь на нашу голову біду», — знову подумала Таїсія Павлівна, мовчки простягаючи тарілку.

— Розкажіть про себе, Ганно. Чим займаєтесь, де працюєте? — подав голос отець Микити, Микола Миколайович. Він з цікавістю розглядав наречену сина і не думав про те, що було в голові дружини.

За освітою я перукар-універсал, тихо відповіла Аня.

— Тобто ви закінчили дев’ять класів і пішли навчатись у технікум?

— До Коледжу побутового сервісу, — поправив Микита.

— А, звичайно. Коледж. Так краще звучить, — хмикнула Таїсія Павлівна. — Ви працюєте в салоні краси?

— Я працювала три роки. Потім почала обслуговувати клієнтів вдома, — ще дужче почервоніла Ганна.

— Ось як? Вдома більше платять?

— І платять більше, і сама собі начальник.

— І скільки зараз у вас клієнтів? В день? – Уточнила Таїсія Павлівна.

— Зараз я не працюю.

— Чому?

— Я виховую двох дочок, — мало не заїкаючись, відповіла Ганна. Таїсія Павлівна випустила чашку, і чай розлився по білій накрохмаленвй скатертині, яку господиня акуратно розстелила до приходу гостей. Шок Таїсії Павлівни можна було зрозуміти, адже її син, Микита, не згадував про те, що його наречена має дитину. І раптом з’ясувалося, що в Анни аж двоє дітей! А це нікуди не годилося.

— Я принесу ганчірку, — схопився Микита.

— Як цікаво. У вас сини чи дочки? — підтримав розмову Микола Миколайович, вирішивши згладити незручність. Він бачив, що дружина ледве тримає себе в руках.

— У мене доньки. Їм нещодавно три роки виповнилося. Вони двійнята.

— А що сталося з вашим чоловіком?

— Я не була заміжня.

— А звідки ж у вас діти?! Лелека приніс?! — спалахнула Таїсія Павлівна. Їй було так погано, що вона відчувала, як пульс стукав у скронях.

— Мам, на мою думку, це не те, про що слід говорити зараз, — тихо відповів Микита. — Ми прийшли обговорювати наше майбутнє, а нещодавно забуте минуле.

Таїсія Павлівна шумно проковтнула.

— Ми з Анею одружимося, бо дуже любимо одне одного. А ще ми прийшли, щоб повідомити радісну новину, — Микита простягнув знімок УЗД.

— Це що таке?!

— Малюк. У нас буде дитина.

Таїсія Павлівна поклала знімок на стіл тремтячою рукою і відвернулася. Вона не могла повірити в те, що сталося. Це було просто жахливо. Не таку наречену вона пророкувала своєму улюбленому синові.

Микита був гарний, освічений і працював на добрій посаді у батька в компанії. Зірок з неба не вистачало, але Микола Миколайович вдало його влаштував. Тому Микита у свої двадцять чотири роки вже мав автомобіль та однушку у хорошому районі.

Здавалося б, живи, та радуйся, насолоджуйся молодістю, зустрічайся з ровесницями, гуляй… але ні. Микита вибрав собі жінку набагато старшу, та ще й із причепом. Він твердо вбив собі в голову, що йому обов’язково треба з нею одружитися і йшов до цього впевненими кроками, збентежуючи матір. А ще ця шахрайка від нього завагітніла, щоб прив’язати до себе!

Таїсія Павлівна не могла знайти жодного здорового аргументу на користь такої невістки.

Її можна було охарактеризувати одним словом: Анна була «ніяка». А якщо продовжувати цей ряд епітетів, то всі вони починалися з «не»: некрасива, неосвічена і небажана наречена.

Але у Микити була інша думка щодо цього.

— Ми з Анечкою одружуємося.

Як не вмовляла Таїсія, син не слухав рідну матір.

— У Анни в утробі твій рідний онук! Про яке переривання ти взагалі можеш говорити?

— У тебе все життя попереду, Микито! Одумайся. Вона набридне тобі за кілька років. Її діти тебе дратуватимуть…

— Ні. Її діти – мої діти. Якщо ви не бажаєте приймати Аню, то я більше не ваш син.

Таїсія Павлівна довго плакала. Але Микола Миколайович її втішив.

— Не хвилюйся, Таю. Можливо, у них кохання. Хто знає, як далі складеться?

— Я цю обірванку в сім’ю не прийму, – сказала Таїсія, відвернувшись від чоловіка.

Але незважаючи на думку матері весілля відбулося. Воно було не надто пишним: Микита сам оплачував бенкет. Батьки не брали участі у фінансовому питанні.

Свято пройшло непогано, за винятком того, що свекрусі не сподобалося нічого, що було пов’язане з нареченою: її жахлива сукня, зачіска, макіяж… і бідні родичі.

Похмуре обличчя свекрухи псувало атмосферу вечора, але Ганна намагалася не зважати на це. Жінка була рада, що тепер вона стала дружиною Микити і вірила у їхнє щасливе майбутнє.

Її дочки прив’язалися до Микити та називали його татом. А головне, їхнє маля мало народитися в повній родині. Так і сталося. Дитина народилася вчасно.

На витяг приїхали рідні нареченої та Таїсія Павлівна з чоловіком. Вона скептично оглянула онука і з досадою наголосила, що хлопчик — копія Микити.

Вони подарували молодим батькам гроші, і на цьому їхня участь у долі сина та невістки закінчилася.

Микита не просив допомоги, а вони не пропонували. Бачилися рідко, лише на сімейних святах. І то не на всіх: на день народження двійнят не прийшли.

Натомість приїхали привітати Микиту з його двадцятип’ятиріччям. Тоді Таїсія Павлівна і звернула увагу на те, що Ганна трохи погладшала. Онукові на той момент було сім місяців, Ганна сиділа вдома, і Таїсія вирішила, що невістка веде малорухливий спосіб життя і багато їсть, жируючи на зарплату Микити. Але правда виявилася іншою.

— Що ви навіть тортик не купили до чаю? – Запитала Таїсія, приїхавши до сина на день народження.

— Не чекали гостей… ви часто нас балуєте своїми візитами, — відповів він.

Мати без попиту полізла перевіряти холодильник і не виявила там нічого крім дитячого харчування.

— Що, Ганна об’їдає тебе? У вас взагалі нічого немає крім якогось кислого супу! Фу!

— Він не кислий. Це щі з квашеної капусти.

— Ти зроду такого не їв! – скривилася Таїсія Павлівна.

— Я зараз схожу в магазин за тортом, – відповів Микита, пропустивши повз вуха зауваження матері. — Посидіть трохи. Пограйте поки що з онуками.

— У нас лише один онук. І він ще не вміє грати в інтелектуальні ігри, сказала мати.

— Тай… — обсмикнув її Микола Миколайович.

— Що Тай?! Я хіба не права? Ідемо, Колю. Нас тут не чекали, — образилась свекруха.

Вони пішли, а наступного дня зателефонувала невістка.

— Вибачте за вчорашнє, я була не в кращому стані того дня, тож нічого не приготувала… приходьте, будь ласка, у суботу.

— Добре, – обурено погодилася Таїсія Павлівна. Вона вирішила дати шанс невістці.

Вони прийшли. Але, як з’ясувалося, краще б не приходили.

Анна була бліда і не могла брати участь у гулянні. Та й святковим столом не можна було назвати. Все було дуже скромно: салат, курка та дешевий торт, який з’їли двійнята. Таїсія такий торт у житті не купила б і їсти не стала.

— Що з Ганною? Вона хворіє? – Уточнив Микола Миколайович, поки Таїсія Павлівна колупалася в салаті.

— Вона здорова. Все гаразд, не хвилюйтеся, — усміхнувся Микита.

— У нас є очі! Не обманюй батьків!

— Добре. Якщо вам потрібна конкретика, то скажу: Аня вагітна, — спокійно відповів Микита.

— Що Вибач?! – Поперхнулась Таїсія.

— Ми чекаємо на четверту дитину, — пояснив Микита.