– Мамо, я пити хочу…

Віра застигла біля плити. Від цього сонного – «мамо», вона аж стрепенулася.

– Вибачте, – Марійка відсахнулася від дверей. – Я випадково.

– Стривай! – Віра кинулася слідом, залишивши котлети на сковороді. – Я компот зварила, вишневий. Як ти любиш.

– Не треба, – голос з коридору пролунав тихо. – Нічого не треба.

Гримнули двері в кімнату. Віра притулилася до стіни, відчуваючи, як зрадливо тремтять коліна. Три місяці. Усього три місяці, як вони стали сім’єю. Точніше, намагаються нею стати.

– Пригоріло щось? – у кухню зазирнув Дмитро, який щойно повернувся з роботи.

– Котлети… – Віра кинулася до плити. – Задумалася.

– Знову плакала? – він обережно торкнув її за плече.

– Ні-ні, це від цибулі, – Віра відвернулася, квапливо витираючи щоки. – Дмитрику, може, не треба було…

– Що не треба?

– Все це. Я ж бачу – Марійка переживає. І ти…

– Ану стоп, – Дмитро розвернув її до себе. – Ми вже говорили про це. Дай їй час.

– Час? – Віра гірко посміхнулася. – Знаєш, що вона щойно зробила? Назвала мене мамою. Спросоння. А потім… Ти б бачив її очі, Дмитрику.

– Марійко! – покликав Дмитро. – Ходи вечеряти!

– Не хочу! – почулося через зачинені двері

– Це не обговорюється. Щоб за п’ять хвилин була за столом.

Віра почала розставляти тарілки, намагаючись вгамувати тремтіння в руках.

– Може, мені поговорити з нею? – тихо спитав Дмитро.

– Ні, – Віра похитала головою. – Тільки гірше зробимо.

Марійка вийшла рівно через п’ять хвилин. Сіла за стіл, не підводячи очей.

– Як школа? – запитав Дмитро.

– Нормально.

– А конкретніше?

– Нормально, тату. Все нормально, чого ти допитуєшся? – Марійка длубала котлету вилкою.

– Смачно? – обережно запитала Віра.

Марійка знизала плечима:

– Мама по-іншому готувала.

– Марійко! – підвищив голос Дмитро.

– Що Марійко?! Що? Марійка, Марійка, Марійка! – виделка брязнула об тарілку. – Я повинна вдавати, що все добре? Що я рада? Що мені потрібна нова мати?

– Марійко…

– Не потрібна! Чуєш? Не потрібна! У мене є мати! Є!

Вона скочила з-за столу. Віра втримала її за руку:

– Послухай…

– Не лізь! – Марійка відскочила. – Не люблю! Не люблю вас обох!

Гримнули двері. Тиша в кухні стояла така, що здавалося, можна було почути, як падають порошинки з повітря на підлогу.

– Вибач, – тихо сказав Дмитро. – Я поговорю з нею.

– Не треба, – Віра повільно сіла на стілець. – Знаєш… Двадцять років тому я сказала своїй мачусі те саме. Слово в слово.

Вона невесело посміхнулася:

– Смішно, так? Як у дзеркало дивлюся. Тільки тепер я з іншого боку.

– І що було потім? – тихо спитав Дмитро.

– Потім? – Віра замислилась. – Потім я знайшла мамині листи. І все змінилося.

Двері кімнати знову гримнули. Долинули приглушені звуки музики.

– Знаєш, – Віра подивилася на чоловіка. – Здається, настав час дістати ту саму коробку…

– Яку ще коробку? – чоловік не розумів, про що це вона говорить.

– Ту саму. З листами моєї мами до мачухи. Думаю, Марійці варто їх прочитати…

Стара картонна коробка пахла пилом і чимось невловимо рідним. Віра провела пальцями по вицвілому написі: «Для Тані».

– Я ніколи не читала їх повністю, – вона подивилася на чоловіка. – Не могла…

– А зараз?

– Зараз доведеться.

Перший конверт. Почерк мами – гострий, квапливий, наче поспішала записати кожну думку.

– Можна, я сама? – Віра відвернулася до вікна.

– Звичайно, – Дмитро поцілував її у чоло. – Я піду перевірю Марійку.

Руки тремтіли, коли вона розгортала листа.

«Люба, Таню! Дивно писати людині, яку ніколи не зустрічала. Але я винна. Часу залишилося мало, а сказати треба так багато…»

Віра витерла сльозу.

«…Моїй Вірочці буде важко. Вона вперта, вся в мене. Злитиметься, галасуватиме, гриматиме дверима. Не відступай, Таню. За цією злістю – просто злякана дівчинка, яка не знає, як жити без мами… Будь ласка, по-жіночому тебе прошу, не докоряй їй…»

Почувся гуркіт із кімнати, голос Маріки:

– Іди! Не хочу нічого слухати!

– Марійко, будь ласка…

– Тату, я сказала – іди!

Знову гримнули двері. Віра перевела погляд на листа.

«…Я знаю, ти любиш класичну музику. У Віри на столі старенький плеєр – там Вівальді, «Пори року». Вона вмикає це, коли їй сумно. Сядь поруч. Просто помовчи з нею…»

Віра заплющила очі. Згадалося: літній вечір, музика, і Тетяна – тиха, непомітна – сидить на краєчку ліжка. А вона, шістнадцятирічна, галасує:

– Йди! Ти мені не мати!

«..А ще вона обожнює полуничне морозиво. У дощ спить із нічником. Боїться грози, але ніколи в цьому не зізнається…»

У коридорі рипнула підлога. У дверях кухні з’явився Дмитро:

– Не виходить. Замкнулася.

– Я знаю, – Віра склала листа. – Дмитре, у вас є фотоальбоми? З Марійчиною мамою?

– Є. А що?

– Дістань, будь ласка.

Вона вийшла з кухні і підійшла до кімнати Марійки. З-за дверей чулася музика – щось важке, гучне.

– Марійко, – Віра притулилася до дверей. – Можна з тобою поговорити?

– Не можна.

– Тоді просто послухай. Знаєш, коли моєї мами не стало, мені було чотирнадцять. Десь так як тобі зараз.

Музика стала тихішою.

– Я не любила весь світ. Особливо татову нову дружину. Вона намагалася стати мені другом, а я… Я робила все, щоб вона пішла.

Тиша за дверима.

– А потім знайшла мамині листи. Вона написала їх перед своїм відходом – для жінки, яка стане моєю другою мамою. Вона вже знала, хто це буде. Написала, як мене любить, як все зрозуміти… Я їх тоді не прочитала. Було важко. А тепер…

Клацання замка. Двері прочинилися.

– Навіщо ви мені це розповідаєте?

Марійка стояла, склавши руки. Очі червоні.

– Тому що я зрозуміла одну річ, – Віра простягла їй листа. – Мами не йдуть назавжди. Вони залишають частинку своєї любові у кожному, хто готовий нас любити. Навіть якщо ми цього не хочемо.

– Мама… – Марійчин голос здригнувся. – Мама теж залишила листи. У скриньці. Я їх не читала.

– Принесеш?

Марійка кивнула. Віра зробила крок до дверей:

– Знаєш, у мене є полуничне морозиво. І старий плеєр із класичною музикою. Посидимо?

Вперше за три місяці Марійка посміхнулася:

– А морозиво можна у ліжку?

– Можна, – Віра відчула, як відпускає щось усередині. – Все можна…

– Мамо, а коли ти дізналася? – Марійка провела пальцем по рядках і спитала у порожнечі. – Пам’ятаю, як волосся у тебе випадати почало. Я нерозумна була, думала – це просто від процедур, що все налагодиться… А ти вже знала, так? Тож ночами й писала?

Віра мовчки обійняла дівчинку за плечі. Що тут скажеш? Як втішиш дитину, яка тільки зараз, через рік, починає усвідомлювати, через що пройшла її мама?

Вперше Марійка заговорила про маму вголос.

– У неї тоді волосся випадати почало. Я думала – це від процедур… – Марійка стиснула листа. – А вона знала. Все знала. І писала ці листи ночами.

«Сонечко моє, пробач мені. Пробач, що не зможу бути поруч, коли ти вперше закохаєшся. Коли переживатимеш невдале кохання. Коли плакатимеш у подушку…»

– Не можу більше, – Марійка відкинула листа. – Не хочу читати.

– Хочеш, я почитаю?

– Ні! – Марійка скочила. – Ви не можете! Це мамине! Тільки моє!

– Марійко…

– Ідіть! Будь ласка…

Через три дні Марійка сама вийшла до сніданку. Сіла за стіл, як нічого й не було:

– А млинці смачні.

Віра мало не випустила сковорідку:

– Правда? Я можу ще…

– Мамині були кращими, – Марійка посміхнулася краєчком губ. – Але ці теж нічого.

Тиждень пройшов майже спокійно. Марійка навіть дозволила Вірі заплести їй косу перед школою. А потім…

– Уявляєш, – Дмитро сяяв від радості, – Марійка п’ятірку з фізики отримала! Першу за семестр!

– Треба відсвяткувати, – Віра дістала з духовки пиріг. – Її улюблений, із яблуками.

– Мамин рецепт?

На порозі стояла Марійка. Очі злі, колючі.

– Ні, я…

– Навіщо? – голос тремтів. – Навіщо ви намагаєтесь її замінити?

– Марійко, ніхто не…

– Брехня! Вся брехня! – Марійка змахнула зі столу тарілку. – Думаєте, я не бачу? Коси як у мами, пироги як у мами! А тепер ще й оцінкам радієте – прямо як вона!

– Доню…

– Я не твоя донька! – Марійка розвернулася до батька. – І вона мені не мати! Досить грати в сім’ю! Мами немає! А ви… Ви просто прикидаєтеся!

Дзвін розбитої тарілки луною відгукнувся в раптовій тиші.

– Я теж прикидалася, – тихо сказала Віра. – Двадцять років вдавала, що в мене немає мачухи. Що батько не одружився вдруге. А знаєш, що найстрашніше?

Марійка застигла в дверях спиною до них.

– Коли Тетяни не стало минулого року, я зрозуміла – у мене було дві мами. А я… Я втратила їх обох.

– Брешете ви все, – але в голосі Марійці вже не було злості.

Лише втома.

– Пам’ятаєш листа? – Віра зробила крок до неї. – Де мама пише про твій перший шкільний день? Як ти плакала і не хотіла йти?

– Звідки… – Марійка побіліла. – Ви читали?

– Ні. Просто… У мене таке було. І моя мати теж написала про це. І знаєш, що? Наші мами… Вони начебто знали. Знали, що колись ми зустрінемося. І будемо так само плакати і злитися.

– А потім?

– А потім зрозуміємо, що любов… Вона не закінчується. Вона тільки росте. І від того, що ти полюбиш когось іще, любов до мами не поменшає.

Марійка схлипнула, не обертаючись:

– Я сумую за нею. Так сумую…

– Ходи сюди, – Віра спробувала обійняти дівчинку.

– Ні, – сказала Марійка і відступила. – Не зараз. Я… Я піду до себе.

І це також було правильно. Маленький крок уперед, два кроки назад. Як у танці, де ніхто не знає рухів, але всі намагаються не наступити один одному на ноги.

Вперше це сталося у листопаді.

– У неї тридцять дев’ять і три, – Дмитро міряв кроками коридор. – Може, швидку?

– Почекай, – Віра сиділа біля ліжка Марійки, змінюючи компрес. – Зараз знижу температуру.

– Мамо, – пробурмотіла Марійка. – Мені так холодно…

Віра застигла. Потім тихо накрила дівчинку другою ковдрою:

– Зараз зігрієшся, маленька.

– Я у лікарню подзвоню.

– Дмитре, не треба. Я впораюся. Правда.

Всю ніч вона сиділа поруч. Змінювала компреси, обтирала оцтом, ставила свічки, напувала чаєм з малиною, гладила заплутане волосся і без кінця міряла температуру. Під ранок температура спала.

– Віра? – Марійка розплющила очі. – Ви всю ніч тут?

– Спи, – Віра поправила ковдру. – Все гаразд.

Марійка слухняно заплющила очі. А за хвилину знову:

– Ви ж втомилися…

– Спи-спи, я потім відпочину.

Другий випадок стався перед Новим роком…

– Викликаю батьків Марійки, – голос завучки дзвенів сталлю.

У кабінеті пахло цукерками. Марійка сиділа, опустивши голову.

– Що сталося? – Віра присіла поряд.

– А ви хто? – завучка підібгала губи.

– Я…

– Вона моя мачуха, – раптом твердо сказала Марійка.

– Тоді й вас стосується. Ваша… Падчерка влаштувала сварку.

– Не сварку! – завелася Марійка. – Вони сказали… Вони сказали, що якщо моєї мами не стало, то вона була нехороша! Що хороші мами не йдуть!

Віра відчула, як похололи пальці.

– Я розумію, ситуація непроста, – завучка перебирала папери. – Але таке…

– Вибачте, – Віра підвелася. – Ви маєте рацію. Те, що сталося – це погано. Марійка обов’язково вибачиться. Але спочатку вибачтеся ви.

– Що?!

– За те, що саме ви, як завуч, допустили таке ставлення дитини, яка втратила матір. За те, що не помітили все це. За те, що зараз говорите про те, що сталося, а не про причини.

– Та як ви…

– Та ось так я! І я не піду звідси, поки не буду впевнена, що це не повториться. І так, я не рідна мати. Але я та, хто зараз захищає її дочку. Вам вирішувати – розмовлятимемо тут чи в директора.

У машині Марійка довго мовчала. Потім тихо сказала:

– Дякую.

– За що?

– За те, що захистила. Маму.

А третій випадок мало не зруйнував все…

Віра зайшла у спальню й оторопіла. На підлозі лежали уламки. Її улюблена скляна скринька, останній мамин подарунок.

– Я ненароком! – Марійка стояла в кутку, вся зіщулившись. – Я тільки подивитися хотіла… Вона так блищала…

Віра поволі опустилася на підлогу. Тремтячими руками зібрала уламки:

– Мама подарувала. За тиждень до…

– Я знаю, – прошепотіла Марійка. – У листах було… Я думала, якщо торкнуся, то ніби і її теж… А тепер…

Віра пригорнула її до себе:

– Ходи сюди.

– Ви ж тепер незлюбите мене?

– Звісно ні, – Віра пригорнула до себе тремтячі плечі. – Це просто річ.

– Але мамина…

– Мама не в скриньці. Вона тут, – Віра торкнулася грудей. – І тут, – показала на фотографію на стіні. – І в листах. І в нас із тобою.

– А моя?

– І твоя, і моя теж.

Вони сиділи обіймаючи. Дві дівчинки втратили мам. Дві жінки, знайшли одна одну.

– Знаєш, – раптом сказала Марійка. – А може, склеїмо? Разом?

– Склеїмо, звісно – Віра посміхнулася крізь сльози.

Вони склеювали скриньку третій вечір. Дмитро пропонував купити нову, але обидві відмовилися – деякі речі не можна замінити, їх можна тільки зібрати наново. Як стосунки. Як довіру.

– Тут не тримається, – Марійка подула на черговий уламок. – Може, все таки викинемо?

– Не викидають те, що можна склеїти.

– Як ви… Як ти це робиш? – Марійка відклала клей.

– Що саме?

– Знаходиш правильні слова. Завжди знаєш, як втішити.

– Я не знаю, – Віра посміхнулася. – Просто говорю, що відчуваю.

– А я все роблю неправильно, – Марійка підтягнула коліна до грудей. – То сварюся, то плачу, то кидаю тарілки…

– Це нормально.

– Правда? – Марійка підвела очі. – А чому ти тоді не кричиш у відповідь? Не ображаєшся?

Віра відклала уламок:

– Тому що я знаю – це не зі мною боротьба.

– А з ким?

– З відчаєм. Зі страхом. З почуттям провини.

– Провини?

– За те, що живеш. За те, що іноді забуваєш сумувати. За те, що можеш сміятися, коли мами більше нема.

Марійка здригнулася:

– Звідки ти…

– Я ж була такою ж. Пам’ятаєш?

– Розкажи.

Віра помовчала, збираючись із думками:

– Знаєш, що я зробила у свій перший день народження після маминого відходу? Влаштувала істерику. Тому що татова нова дружина купила мені такий торт, як робила мама.

– І що вона?

– Обійняла мене. Сказала – давай разом поплачемо. А потім приготуємо інший торт. Зовсім інший.

– А ти?

– А я втекла. Тоді не зрозуміла, що вона не намагалася замінити маму. Просто хотіла бути поряд.

Марійка взяла наступний уламок:

– Знаєш… Я ж той пиріг з яблуками… Він справді смачний був.

– Дякую.

– Але я не могла… – Марійка проковтнула. – Наче віддаю її, розумієш?

– Розумію.

– А можна… – Марійка зам’ялася. – Можна я розповім про неї? Якою вона була?

– Звісно.

– Тільки… Ти теж розкажи? Про свою маму? І про мачуху теж.

Віра кивнула:

– Давай тільки зроблю чаю.

– З малиною?

– З малиною. І з маминим печивом.

– З яким?

– З яким захочеш, – Віра посміхнулася. – У мене два рецепти. Від двох мам.

Марійка встала:

– Я з тобою. На кухню. Допоможу?

– Звичайно, я без тебе не впораюся.

Вони проговорили до півночі. Про мам – рідних та названих. Про перші дні без них. Про сни, де вони живі. Про фотографії, які важко переглядати. Про пісні, які вмикали разом. Про рецепти, записані рідним почерком.

А вранці Марійка вийшла до сніданку з двома конвертами:

– Я вирішила… Можна ми разом? Листи. Мамині.

Віра обійняла її за плечі:

– Можна, рідна. Все можна.

Листи пахли парфумами. Ледве вловимий аромат – відлуння минулого життя.

– Я перша почну? – Марійка розправила листок.

«Улюблена моя дівчинко…»

Голос здригнувся. Віра взяла її руку:

– Хочеш, я?

– Ні. Я повинна сама.

«Улюблена моя дівчинко! Пробач мені за те, що не встигла навчити жити без мене. Знаю, буде важко. Знаю, будеш злитися – на весь світ, на тата, особливо якщо він зустріне іншу жінку. Це нормально, люба. Злись. Плач. Тільки не закривайся.

Я хочу, щоб ти знала – мама може бути не одна. Ні, не лякайся, ніхто не займе моє місце. Воно завжди буде твоїм, у серці. Але поруч може з’явитися людина, яка тебе полюбить – іншою любов’ю, своєю. Дозволь їй бути поряд. Не для мене – для себе.

Пам’ятаєш, як у дитинстві ти боялася, що якщо полюбиш цуценя з притулку, то віддаси пам’ять про нашого старого песика? А потім зрозуміла – серце вміє рости. У ньому завжди знайдеться місце для нової любові…»

– Не можу більше, – Марійка пригорнулася Вірі в плече. – Дочитай ти.

«Я не знаю, хто вона буде – жінка, яка зайде у ваше з татом життя. Але я знаю – вона любитиме тебе. Може, незграбно. Може, не так, як я. Але щиро. Дай їй шанс, рідна. Дай шанс собі – бути щасливою.

І ще. Коли буде дуже важко, відкрий коробку на верхній полиці. Там альбом із твоїми дитячими фотографіями. Я підписала кожну. Це наша історія з тобою. Вона не закінчиться, доки ти пам’ятаєш.

Цілую тебе міцно-міцно. Вічно твоя, Мама.

– Я не знала про альбом, – Марійка витерла сльози. – Стільки часу минуло, а я…

– Хочеш, разом подивимося?

– Потім. Спочатку твій лист.

Віра дістала конверт:

– Я ніколи його не читала. Не могла.

– А зараз?

– Зараз… Зараз час настав.

«Вірочко, доню! Коли ти це прочитаєш, я вже не зможу обійняти тебе, втішити, підказати. Але я хочу, щоб ти знала – мама завжди поруч. У музиці, яку ми любили. У книгах, які читали разом. У твоїй посмішці, так схожій на мою.

Я знаю, ти звинувачуватимеш тата, що все так сталося. Він звинувачує себе ще більше.

Але вона має право на щастя. І ти також. Я хочу, щоб ти знала – я повністю схвалюю вибір тата. Тетяна – хороша людина. Вона намагається стати мною. Вона просто хоче любити тебе – своєю любов’ю, бути поруч – по-своєму.

Знаєш, про що я шкодую? Що не побачу, як ти станеш мамою – рідною чи названою. Але я точно знаю – ти будеш чудовою. Тому що вмієш головне – любити, незважаючи на все. Прощати, незважаючи на образи…»

– Вона ніби знала, – прошепотіла Марійка. – Про нас із тобою.

– Мами завжди знають, – Віра пригорнула її до себе. – Обидві наші мами.

– І що тепер?

– Тепер житимемо. Разом.

– А можна… Можна я теж почитаю твої листи? І альбом покажу?

– Звісно. Тільки…

– Що?

– Давай спочатку морозиво з’їмо. Полуничне. У мене є.

Марійка посміхнулася крізь сльози.

– Як мама любила. Як обидві наші мами.

Вони сиділи на кухні, їли морозиво з однієї вазочки і читали листи – рядок за рядком, долю за долею. А десь там, нагорі, дві мами посміхалися, дивлячись на своїх дівчаток.

…Через рік.

– Віро! – почувся голос Марійки з кімнати. – Де мій синій светр?

– У сушці! Я випрала!

– Знову? – Марійка забігла на кухню. – Я ж хотіла в ньому завтра…

– Тому й випрала. Там пляма від кетчупу була.

Марійка сіла на стілець.

– Ти просто як… – вона осіклася.

– Як мама? – м’яко підказала Віра. – Це нормально.

– Просто я раптом згадала – вона теж вічно прала мої речі без дозволу.

– І ти теж обурювалася?

– Ще гірше, – Марійка хмикнула. – Одного разу навіть дверима гримнула.

– Усього один?

– Гаразд, два. Або три… – вони засміялися.

На столі задзвонив телефон. Марійка схопила його:

– Тату? Що? А, точно, ключі в куртці… Ні, в синій… Так, яка в коридорі.

Віра помішувала суп, крадькома спостерігаючи за падчеркою. Рік тому це слово – “падчерка” – здавалося чужим, холодним. Тепер… Тепер просто факт. Як і “дочка”, “батькова дружина”, “наша родина”.

– Віро, – Марійка підійшла ззаду, обійняла за плечі. – А що на вечерю?

– Суп із фрикадельками.

– Як… – знову затнулась вона.

– Як твоя мама робила? Ні, це бабусин рецепт. Мамин – мій суп був учора, з грибами.

– А я й не помітила.

– Помітила. Просто тепер це не зачипає – що я готую мамині страви.

Марійка кивнула:

– Знаєш, я сьогодні альбом дивилася. Той самий.

– І як?

– Вперше не плакала. Навіть усміхалася. Мама там така смішна – у червоному комбінезоні…

– Покажеш?

– Увечері? З какао?

– І з зефірками?

– А ти знаєш інший спосіб пити какао? – Марійка пирхнула зовсім як мати.

Віра дивилася на неї – таку схожу на свою маму і таку іншу. Свою. Рідну.

– До речі, – Марійка дістала чашки. – Я тут подумала … Можна я називатиму тебе «ма»? Не мамою – це тільки вона. Але ма – це інше. Наче своє.

У Віри перехопило подих:

– Можна, сонечко. Все можна…

– Тільки не плач! Бо я теж почну, а мені ще уроки вчити.

– Які уроки? Субота ж.

– Ось! – Марійка помахала пальцем. – Прямо як мама! Вона теж завжди знала, коли я брешу.

– Значить, правильно виховала.

Увечері вони сиділи обійнявшись на дивані. Старий фотоальбом, дві чашки какао, зефір на блюдці. Дмитро задрімав у кріслі, посміхаючись у сні.

– Дивись, – Марійка перевернула сторінку. – Тут ми з мамою на морі…

– А в мене схожа є, – Віра дістала свій альбом. – Той же ж пляж, уявляєш?

– Покажи!

Два альбоми на колінах. Дві історії, пов’язані в одну. Дві мами, які живуть у пам’яті. І дві дівчинки, які навчилися любити одна одну.

– Ма, – сонно пробурмотіла Марійка. – А давай завтра твої улюблені сирники приготуємо?

– Із родзинками?

– Як ти любиш. А потім мамині – з ваніллю.

– Домовилися.

Марійка вже засинала, коли прошепотіла:

– Знаєш, вони б подружилися. Наші мами.

– Звичайно, – Віра поцілувала її в маківку. – Вони ж вибрали нас один для одного.

За вікном ішов сніг – перший цього року. Десь у шухляді столу лежали листи – мамині, ті які бережно зберігалися, але які більше не були такі сумні.

На стіні були фотографії – всі разом, в одній рамці. А на кухні в склеєній скриньці зберігалися рецепти – від обох мам, написані різними почерками, але руками, які однаково люблять.

Віра накрила пледом Марійку, яка заснула:

– Спи, рідненька. Ми поряд. Усі ми…

Джерело