Все-таки, це велика територія, є місце для того, аби зробити якусь альтанку, баню збудувати. І місто таке шумне та гамірне, що голова болить. 

Помалу ми відкладали кошти, аби здійснити мрію. І цієї осені у нас все вийшло. Свою двокімнатну квартиру у місті ми не продавали, а віддали доньці. Вона якраз вступила на перший курс, вже доросла та самостійна. Тим паче, їй до університету йти пішли 5 хвилин, мала друзів, багатьох знайомих. Їй з нами було б нудно. 

Добре, що у жінки робота дистанційна, а я їздив на офіс на машині. Загалом, нас все влаштовувало. Ми викупили старий будинок на один поверх у бабусі, поруч був ще гарний садочок. Моя Олена працює дизайнером-архітектором, тому сама займалася ремонтом. Стильно, нема зайвих деталей. На 50 квадратів вмістила і ванну, і спальню та ще вітальну. Я ж найняв бригаду, аби збудували нам альтанку круглу для того, аби гостей приймати.

Новосілля ми святкували в жовтні, тоді ще було тепло, гарна погода. Поруч з нами жила родина з Харкова, вони переїхали туди ще в лютому. Тому ми запросили їх на гостину, аби познайомитися. Жінка приготувала декілька салатиків, я насмажив шашликів, дістав свій арсенал випивки. Сусід Богдан приніс гітару та ми дуже добре відпочили. 

Однак, нахабності цим біженцям не позичати.Наступної суботи ми з жінкою планували поїхати в місто на закупи. А тут вже Богдан стукає у двері:

– Ей, хазяєва, ну будєт гулянка ілі нєт? 

Вдома були ще помідори та огірки, декілька шматків м’яса. Їх діти бігали по газону та гралися, нам дуже заважали. Але на зауваження ніхто не реагував. Сусіди хотіли тільки смачно поїсти та відпочити. І відтоді у Богдана та його родини з’явилася звичка – приходити до нас у гості, нажиратися, напиватися і йти геть. Його дружина Вікторія навіть Олені не допомагала на кухні, тільки лежала на гамаку та засмагала. Спершу ми не хотіли їх якось засмучувати та сваритися. Ну бо вони з Харкова приїхали, таку біду пережили. Але це не означає, що можна сідати нам на голову. Ще й до того, треба прогодувати 4 голодні роти. А ми не так сильно заробляємо, аби бути для них безкоштовним рестораном. 

Навіть ставили спеціальний замок на ворота – нічого не допомогло, вони кричали нам у вікна чи телефонували. Тому одного разу я не витримав та вирішив провчити їх. 

Субота, обід. Я собі на газоні прибираю листя, жінка дивиться серіал. І тут як завжди – голова Богдана визирає біля воріт:

– Дружочєк, аткрой, ми к вам!

– Богдане, привіт. А чого до нас? Може давайте цього разу у вас посвяткуймо?

– Ну там мєста нєту. 

– Нічого, є так приказка – в тісноті, зате разом. 

– Так жена нічєва нє прігатовіла.

– Нічого, ми багато не їмо. Можемо наші тарілки взяти, тільки ви їх помийте та назад принесіть. 

Богдан на мене так косо глянув, ніби я йому хату спалив. Відтоді ні він, ні його жінка з нами не вітаються. Але нам байдуже. Живемо собі спокійно, насолоджуємося відпочинком. Біда бідою, гості гостями, але треба мати повагу до господарів. 

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]