– І що мені з нею робити? Вона ж мала, стара, її навіть не продати? Ну, я навіть не знаю…

– Ти тільки бабусі про це не говори, гаразд? Вона дуже засмутиться.

– Та не буду звичайно, смішно та й прикро просто, комусь квартиру, а мені цей старий будиночок! Зрозуміло, що він нікому не потрібен!

– Слухай, а кажуть у тебе будинок за містом є? Адже так і є? Чого ж ти мо вчав? – хтось із хлопців з роботи приятельськи поплескав його по плечу.

– А звідки ти знаєш? — Микола не пам’ятав, що якось бовкнув, похвалився, що йому будинок подарували.

Ось тепер і спливло, хлопці тут же ж його обступили.

– Ну то давай у тебе зберемося, а то ми тут думаємо, де нам на природі мʼясця посмажити? Ну що, наступних вихідних їдемо? Домовилися, ти молодець! – Мишко знову поплескав його по-дружньому по плечу і вони розійшлися по домівках.

Микола думав побалакали і все.

Але ближче до вихідних хлопці почали обговорювати, хто поїде.

І Микола зрозумів, що йому вже не відбутися ніяк.

Пів року тому бабуся на нього оформила дарчу на будинок. Це була стара дача, далеченько від міста, але бабуся її дуже любила. Раніше вони з дідом там все літо проводили, а тепер дід ледве пересувається і не пам’ятав нічого. Та й бабуся теж зовсім старенька.

Старша сестра Миколи живе з ними, квартиру вже на неї оформили. Наталка їм допомагає і Микола зовсім і не проти того, що квартира їй дістанеться. Вона дівчинка, їй потрібніша, а він хлопець, сам собі заробить!

Але ось дача – це просто зайвий клопіт. Вона явно нікому не потрібна і ця дарча ніби жарт якийсь.

Було помітно, що його друзі трохи розчаровані. Ну, а що вони хотіли, думали це сучасний заміський будинок?

Але потім розпалили вугілля в мангалі, музику увімкнули і стало веселіше. З погодою пощастило, шашлик вийшов смачний і всі залишилися задоволеними.

Для ночівлі місця вистачило, риболовлю проспали і вдень зазбиралися.

Микола з усіма їхати не захотів, відчував, що його будинок не справив враження, і це було трохи неприємно.

Тільки-но всі поїхали, як з вулиці почувся чийсь голос:

– Агов, хазяї, у хаті хтось є?!

Микола вийшов з хати і застиг від здивування.

Він побачив на ґанку якусь дівчину.

Та на нього дивилася явно підозріло.

– Ви що, новий хазяїн? Адже тут жили Ганна Дмитрівна та Віктор Іванович, а ви хто?

– А ти хто, така цікава? Я що, на пройдисвіта схожий? – Микола був роздратований і ні з ким не хотів спілкуватися.

Але дівчина мило усміхнулася.

– Ні, не схожий, просто я тут давно не була, так склалося. А раніше я з онуком Ганни Дмитрівни дружила, але ви щось зовсім не схожі на нього?

– Не схожий? – Микола навіть розсміявся від несподіванки, ну й весела дівчина! – Але це я і є, онук Ганни Дмитрівни – Микола. А ось тебе я зовсім не пам’ятаю, я тут із дівчатами не дружив!

Дівчина раптом почервоніла.

– Микола? Ой, а я Оксана, це ти з моїм братом Олексієм дружив, а йому мене завжди підсовували, ну я так і сказала. Пам’ятаєш, ми біля річки сосиски з хлібом смажили і ти мені цукерку дав, пам’ятаєш?

– Оксана? Ти ж мала зовсім була? – здивувався Микола. – Ну нічого собі, тебе й не впізнати!

– Ти теж зовсім дорослий! – тепер Оксана дивилася на нього із захопленням і Микола раптом виразно згадав цей погляд.

Тоді, в дитинстві, ця дівчинка теж на нього так дивилася, він згадав цей захоплений погляд. Вона і справді тоді скрізь за ними ходила, вони з Олексієм не раз намагалися від неї втекти. Але ця хитрюга Оксанка всюди їх знаходила.

– Батьки більше сюди не їздять, їм тут не подобається. Вони квартиру продали, купили будинок за містом, поряд прямо, їм дача тепер не потрібна.

Та й наш будиночок зовсім маленький і дуже старий, підлога вже майже провалюється.

Не те, що ваш, я пам’ятаю, як мені подобалося до вас заходити, у вас завжди так було цікаво!

Твій дідусь показував іграшкову залізницю і потяг гудів і тягнув вагончики. А ще у вас було багато книг, мій тато брав у вас почитати детективи.

– Треба ж, ти все це пам’ятаєш? – здивувався Микола і запропонував Оксані: – Може, зайдеш? Якщо хочеш, звісно.

– Із задоволенням! – Оксана несподівано зраділа і Миколі це стало приємно.

У хаті було прохолодно і Микола поставив чайник на плиту.

– Ой, який посуд гарний, – Оксана відкрила старий буфет і дістала улюблені бабусині чашки. – Можна я їх сполосну і ми з них чай будемо пити? Ой, дивись, гітара на стіні!

– Це дід грав, але тепер він більше не хоче нічого, – Микола зняв зі стіни гітару, стер пилюку і провів по струнах. – Вона розладнана, але її можна налаштувати, якщо є інтернет!

– Дивись, годинник зупинився, і там теж, – показала Оксана. – Ось так жили люди і дім жив, а тепер час їхній вийшов, і він зупинився. А будинок ще живий, але сам він не впорається, один не зможе!

– Ну ти й фантазерка! – Микола налив у вимиті чашки чай і дістав залишки вчорашнього печива й цукерок.

Вони пили чай і годинник, який Микола завів і поставив правильний час, боязко цокав. Наче в будинку з’явилася надія, що він ще поживе.

– Я хотіла по гриби сходити, але одна побоялася, – Оксана сьорбнула гарячий чай, тримаючи чашку по-дитячому двома руками, потім вона потяглася ще за однією цукеркою.

І Миколі раптом стало так тепло і добре, як давно не було.

– А ти любиш збирати гриби? Мої батьки не люблять, їм це нудно.

– Люблю. Хочеш на наступні вихідні разом сходимо? – запропонував Микола, хоча раніше взагалі не збирався сюди більше приїжджати.

Так вони почали зустрічатись.

Все, до чого торкалася Оксана, ніби оживало.

Вже блищали кришталевим блиском вимиті й натерті старими газетами вікна будинку. Наче будинок прокинувся від сплячки і зрозумів, що він живе.

Микола полагодив сходи ґанку і пофарбував їх свіжою фарбою. Оксана перебрала шафи – бабуся Миколи дала згоду робити в хаті все, що їм хочеться, перепрала фіранки, скатертини й постільну білизну. І дивувалася:

– Миколо, та тут все нове, ніби бабуся нам з тобою тут все для життя приготувала, все є!

Та й сам Микола ніби ожив від дотиків Оксани. Наче й не жив до зустрічі з нею.

Не бачив цього синього неба з легкими пір’їнами хмар.

Не купався у річці з живою водою, де дзюрчали холодні струмки.

І любити він нікого не любив до неї по-справжньому, тільки зараз зрозумів.

Кожна зустріч на дачі з Оксаною здавалася останньою, йому було лячно – а раптом усе скінчиться?

Але коли Микола запитав Оксану, чи стане вона його дружиною, Оксана раптом засміялася,

– Знаєш, адже тоді твоя бабуся, ще в дитинстві, мені одного разу сказала, що я дуже хороша дівчинка. І коли я виросту і буду добре поводитися, то ти може навіть на мені одружишся!

– Так і сказала? – здивувався Микола. – Дивно, а чому?

– Та просто я тоді з дерева злазила і опинилася на землі, а вона мене втішала, на колонку дмухала, от і випадково напророкувала, сказала, що до весілля пройде!

– Покажи-но коліна? – строго сказав Микола.

– Навіщо? – не зрозуміла Оксана, але припідняла поділ сарафанчика. – Ось, дивись!

– Ну що ж, і справді пройшло, тобі можна тепер і заміж виходити! – посміхнувся Микола.

– Та ну тебе! – розсміялася Оксана. – Я згодна, згодна, згодна!

Батьки дуже здивувалися, коли Микола перейшов на віддалену роботу і вони з Оксаною поїхали жити на стару дачу.

Тепер це улюблена далека дача всієї родини

– Бабусю, дідусю, дякую, що ви дачу мені подарували. Якби не дача, я б свою Оксану ніколи не зустрів і не був би таким щасливим, – після весілля сказав їм Микола.

– І тобі дякую! Так приємно, що будинок, де ми з твоїм дідом були щасливі, знову живе. І в ньому знову будуть діти, життя продовжується!

– А ти на гітарі грав? – раптом спитав дід. – А залізницю запускав?

– Так, діду, і все полагодив, все прибрав, – підтвердив Микола.

— От би хоч одним оком подивитися, — зітхнув Віктор Іванович.

– Так поїхали на день, хочеш? – запропонував Микола.

– Куди йому їхати? Він он слабий який, – сказала Ганна Дмитрівна.

Але Оксана її переконала і вони зважилися, так хотілося їм хоч раз ще туди повернутися…

Ганна Дмитрівна ходила по хаті і гладила дерев’яні теплі стіни.

А Віктор Іванович наче забув, що слабий. Він радів, як дитина, що Микола полагодив його старий мопед. І що всі годинники в будинку тепер знову йдуть, йому подобалося різні годинники купувати.

Та й просто Віктор Іванович був радий, що все, що любив колись, не пропало.

Немов частина їх з Ганною Дмитрівною душі продовжує тут жити й далі, а не викинута, бо непотрібна…