Моя власна донька на мене тепер дуже ображається! – розповідає 60-річна Ліда Остапівна. – Виявляється, я – дуже недобра мама для неї, адже багато років ростила її не так, як потрібно було, бачте. Все я робила зовсім неправильно: і годувала її погано, і одягала в якийсь суцільний один мотлох, і по паркам-кіно не водила ніколи, як водять он, наприклад, інших дітей їх батьки, і до моря не возила її, про що вона мріяла постійно. І навіть звичайнісінького велосипеда у неї, бідолахи, в дитинстві не було ніякого, а вона лише й мріяла про нього все своє дитинство. Ну, можливо, і не було його у неї, погоджуюся, так – жили ми з моєю донькою Світланкою якось дуже скромно. Я ростила її сама, так вже склалося. Мені ніхто зовсім не допомагав – чоловік просто втік від нас обох дуже швидко, аліменти платив копійчані і ті не регулярно, тата й мами у мене рано не стало, я залишилася зі своїми проблемами на одинці. Крутилася сама весь цей час, як могла.

Ліда Остапівна й зараз живе скромно та замкнуто якось зовсім, в двокімнатній квартирі, яка давним-давно дісталася їй у спадок ще від її власних батьків.

Вона постійно дивиться усі серіали та популярні ток-шоу по телевізору, в’яже частенько гачком ажурні скатертини на стіл та різні серветки, які потім стопками складає в шафу для якихось кращих часів, шукає знижки та акції в найближчих продуктових супермаркетах: за молоком та цукром йде в один магазин, а за капустою та буряками – в інший, не дивиться на те, що туди далеко йти, зате вона зекономить якусь гривню. Вона все це робить для того, щоб зекономити хоча б ару гривень. Купує завжди лише те, що дешевше.

Втім, за дешевими продуктами Ліда Остапівна слідкує швидше зі спортивного інтересу, а не з великої фінансової необхідності.

На відміну від таки багатьох людей свого віку, вона не бідує дуже і це правда: за досить таки хороші гроші вона здає квартиру в оренду, яку купила на спеціально “собі на старість”, просто щоб мати забезпечене майбутнє.

– На той час якраз ціни на столичне житло були не такі високі, як зараз, – згадує Ліда Остапівна. – Був якийсь період, коли реально було купити, і я встигла якимось чудом придбати непогану квартиру для себе. Це щастя для мене було тоді таке, що й не описати словами, що я змогла забезпечити свою старість і ні від кого не залежати зовсім.

На одну пенсію не проживеш у наш час, працювати вже сил немає, а на старості років і зовсім до роботи не стати, і на дочку сподіватися не доводиться, а хто ж ще про мене ще може подбати, як не я сама?! У моєї доньки он геть лише постійно одні претензії до мене і образи не зрозумілі на все, що лише можна, спілкуватися зі мною не хоче вона зараз взагалі.

Дочка Ліди Остапівни, Тетяна, з дев’ятнадцяти років живе одна, окремо від власної матері, з’їхала вона від неньки ще на другому курсі навчання в інституті. Зараз Тетяні вже трохи за 30, у неї своя сім’я, чоловік та маленький шестирічний син.

Тетяна зі своїм чоловіком працюють обоє, ще й досі виплачують свій кредит за квартиру в столиці, синочок їх ходить в садок.

На випадки форс-мажору з дитиною їх за невеликі гроші виручає непрацююча сусідка, яка може і посидіти з дитиною, і приготувати їсти, і щось допомогти при потребі. Вона робить це з охотою і відповідальна людина дуже вона.

Бабусь своїх син Тетяни майже сам не знає: свекруха Тані живе далеко від них, а підтримувати відносини з власною матір’ю вона теж не вважає за потрібне.

– Ось я вже й самостійна людина та доросла давно, сама мати вже, маю дитину, а до сих пір прикро мені за все, якийсь такий тягар недобрий у мене на душі! – пояснює Тетяна своїй найкращій подрузі. – Не можу пробачити рідній матері свого такого якогось сірого та жебракого дитинства, про яке навіть згадувати не хочеться зовсім. Старого одягу з чужого плеча, стоптаного постійно чужими дітьми взуття, яке я завжди носила після когось, дивних посмішок в класі! У мене не було жодної новенької сукні, я носила завжди все з чужого плеча.

– Слухай, але так теж не можна! – умовляє Тетяну її подруга. – Твоя мама ростила тебе одна, важко їй було, це трішки й можна зрозуміти тепер. Хіба можна ображатися на своїх батьків за їх бідність та за своє бідне дитинство, коли у них було таке складне життя? Мамі твоїй, напевно, було зовсім непросто тебе і виховувати і годувати, адже вона була одна.

– Ой, не варто так говорити, адже ти не знаєш зовсім, як їй в ті часи жилося, чого там непросто! – злиться трохи Тетяна на подругу. – У неї була досить таки нормальна робота на хорошому держпідприємстві, своє власне житло, за оренду чужої квартири платити їй не доводилося зовсім. Зарплату мамі моїй не затримували ніколи, навіть в важкі дев’яності платили завжди вчасно, і непогано ж платили, зарплата у неї солідна була. Її колежанки з роботи не скаржилися ніколи на брак коштів для власного життя, а ми жили, затягнувши пояси постійно. Особливо я, як не дивно, найбільше цю бідність відчувала лише я сама. Себе моя мама не ображала ніколи, одяг собі купувала хороший регулярно, взуття нове й красиве постійно, вона говорила, що на роботу поміж люди ходить, тому має мати гарний вигляд, адже статус потрібно підтримувати.

– А тобі не купувала нічого зовсім з нових речей, виходить, чи що? Лише про себе дбала?

– У тому й справа вся, що ні. Я ходила в тому, що добрі люди безкоштовно віддавали “нещасній матері-одиначці, яка героїчно одна так важко виховує власну дитину”. У сусідки нашої були два хлопчика, сини її, вони були трохи старші за мене, так от, вона дуже часто приносила нам речі – після своїх двох синів. Ці речі на смітник потрібно було ще відразу викинути, а вона – нам несе. Та до того ж ще й хлопчачі, що взагалі незрозуміло мені. А мати завжди все брала, не відмовлялася, щоб там не було, і відправляла мене в них в школу, навіть не задумувалася над тим, як було мені їх носити поміж інших дітей. На мене зглядалися у всій школі, якось так, але мати не звертала на це ніякої уваги, вона завжди була заклопотана лише своїми справами.

Тетяна важко зітхає, згадуючи своє непросте дитинство.

– І справа не лише ж в одному одязі. Ця її суцільна економія й зараз мені виходить боком. Шлунок досі турбує, наприклад. Сутула і ще купа подібних проблем. Мати ні зуби мені навіть не спробувала виправити. Фахівець рекомендував мені часто відвідувати басейн, але на це у нас не було грошей, мама мені це з раннього дитинства лише про це й говорила лише. На екскурсію мене з класом зрідка пускала, у нас всі їхали, весь клас, крім мене однієї. Навіть на випускний я не пішла – мені просто навіть не було чого вдягнути, крім єдиної шкільної сукні, а мамі байдуже було!

– Але якщо у матері реально не було грошей на одяг? – зітхає подруга, не розуміючи, чому таке дитинство могло бути у Тані.

– Ірино, все у неї було, мама просто звикла на мені все життя економити і на всьому. Варто було мені лише з’їхати від неї жити в гуртожиток до дівчат на другому курсі – вона тут же квартиру купила, для себе, виходить, що взагалі було дивно і не зрозуміло мені. Природно, не мені – таке питання у нас ніколи навіть не стояло, вона мені й чобіт зимових не купила жодного разу за все дитинство. Тепер у неї дві квартири є, а ми з моїм чоловіком, як бачиш, кредит за свою квартиру платимо й досі, при чому нам не просто, бо гроші зараз сама знаєш, як заробляються важко, та й ціни високі такі.

– Таню, якби не було, але вона на свої гроші купила ту квартиру.

– На свої гроші? А я вважаю, що на мої вона купила! Заощадила на мені все моє життя. На фруктах, овочах, які я не доїдала, на новому одязі, екскурсіях, зубах, велосипеді звичайнісінькому, ковзанах та гітарі. На моєму здоров’ї, на моїй освіті, поїздках та невеличкому відпочинку хоч якомусь, але навіть його у мене ніколи в житті не було, бо мама відкладала гроші. Нічого цього у мене не було в дитинстві. Зате у моєї матері зараз є квартира, ось так. Я навіть бачитися з нею не хочу, таке гірке життя у мене було, коли жила з нею, навіть згадувати нічого не хочеться, якось зовсім не по-людськи виходить.

Я навіть не знаю, чи має право Тетяна ображатися на рідну матір саме у цій ситуації?

Адже це нерозумно на четвертому десятку згадувати стоптані черевики, які вже сто років тому зотліли на звалищі, і не куплений в дитинстві велосипед. Ситуація не зрозуміла зовсім.

Але як не згадувати всього цього, коли десятиліттями гризе образа?

Мені сумно за подругу, дитинству її, не позаздриш, звісно, але не знаю, чи варто засуджувати її маму за це, коли вона сама ростила дитину, вона ж не відмовилася від неї в дитинстві.

Мамі потрібно дякувати за все, якою б вона не була, адже вона дала дитині все, що мала. Хіба не так?