Тетяна витягла з сумки телефон і побачила там кілька пропущених дзвінків від матері. “Напевно щось сталося… Але що там могло статися? Перетелефоную пізніше, спочатку поїм і відпочину”, – в голові у жінки промайнуло відразу кілька думок. Спочатку вона захвилювалася, потім себе заспокоїла, і відклала телефон куди подалі.

В той вечір четверга Тетяна повернулася з роботи дуже втомленою, і відразу прийнялася готувати вечерю. Жінка багато працювала, бо була керуючою відділом однієї великої фірми. Заробляла непогано, і хоч постійно пропадала на роботі, раділа, бо саме про таке життя вона мріяла.

Дитинство своє Тетяна згадувати не любить. А що там згадувати? Як вони перебивалися з хліба на воду? Жили в старому будинку, який колисався від вітру. Грошей у них ніколи не було.

А Тетяна в душі завжди принцесою себе почувала, мріяла про розкішне життя, про яке знала лише з книжок і екранів телебачення.

Особливо болючим був у неї спогад про випускний. Дівчина закінчувала школу з золотою медаллю і мріяла піти на свій випускний у яскраво червоній сукні. Та коли вона розповіла про свою мрію батькам, вони лише руками розвели, мовляв, грошей немає, і таку дорогу сукню вони не потягнуть.

Тоді вперта і наполеглива випускниця попросилася на роботу в місцевий магазин, де після школи і торгувала, і прибирала, і сама таки заробила собі на омріяну сукню.

Але з того часу поселилася в її душі неабияка образа на батьків. Вона не розуміла, навіщо народжувати дітей, якщо не можеш їм нічого дати?

Батькам своїм вона так і заявила, що не хоче їх бачити у себе на випускному, а відразу після нього поїхала в місто, в університет поступила, і відтоді її життя кардинально змінилося – вона сама стала будувати його таким, про яке мріяла.

Зараз Тетяна Василівна – успішна бізнес-леді, яка вміє заробляти гроші. Її поважають, до її слова дослухаються. Вона сама себе зробила, і цим дуже пишається.

Батьки, тим часом, сильно постаріли і здали. Тетяна навідується до них не часто, бо відстань між ними 300 кілометрів, і у неї завжди немає часу.

Якщо чесно, через це у Тетяни навіть не було жодних докорів сумління. Вона вважала так – якщо батьки їй нічого не дали, і через них їй довелося всього добиватися самій, то і вона їм нічого не винна.

Проблема була лише у тому, що інших дітей, крім Тетяни, у батьків не було. А вони, як на зло, стали на старість хворіти, допомоги потребували, от тільки знали, що від рідної доньки вони її не дочекаються.

У Тетяни був єдиний 21-річний син. Юрій якраз закінчив університет. Тетяна з усіх сил намагалася йому забезпечити найкращі і найкомфортніші умов в усьому, щоб він ніколи не відчував того, що відчувала вона.

Спочатку син ріс гарним хлопчиком, але потім його характер став змінюватися, і не в кращу сторону. От уже минуло кілька місяців, як він диплом отримав, та роботу шукати Юрій не поспішав, адже знав, що мама і так усе йому дасть.

Тетяна не бачила в цьому проблеми, вона ж з усіх сил старається для свого сина, і колись він це оцінить, і не буде її сторонитися, як вона своїх батьків сторониться.

В четвер Тетяна забула матері перетелефонувати, в п’ятницю теж щось закрутилася, бо роботи було багато, тому набрала маму аж в суботу, але та не відповідала.

Тоді то і тьохнуло щось у грудях жінки, вона вскочила в свою машину і помчала в село. “Тільки би встигнути”, – молила Бога вона всю дорогу.

Коли під’їхала до воріт, то побачила, що вони були відчинені, а на подвір’ї зібралося чимало людей. Мама стояла у чорній хустці.

“Не встигла…” Жінка не могла стримати сліз. Обійняла матір. Вони довго просто разом плакали.

“Донечко, батько дуже чекав на тебе…”, – сумним голосом повідомила мама, і вручила Тетяні листа в конверті. Це був прощальний лист від тата.

Тетяна зачинилася у пустій кімнаті і стала читати.

“Доню, знаю, що ти дуже зайнята, інакше б обов’язково приїхала. Якби ти знала, як ми з мамою пишаємося тобою. Ти велика молодець. Пробач, що ми не змогли тобі дати усього того, на що ти заслуговувала. Але ми ніколи не переставали молитися за тебе, просили в Бога, щоб дав тобі свій надійний захист. Любимо тебе безмежно. Пробач, якщо зможеш”.

З кімнати Тетяна вийшла не скоро. Вона кілька годин проплакала, а потім, втомлена, з тим листом і заснула. Як же їй було соромно за свою поведінку, батьки ж її ніколи нічим не обідили, а те, що нічого не дали, так вони самі нічого не мали.

Після похорону Тетяна повернулася додому іншою людиною. Вона пообіцяла мамі, що на зиму забере її до себе додому, щоб та не була самотньою.

– Я не хочу, щоб бабуся жила з нами, від неї неприємно пахне, – заявив Тетяні її син. – І ще, мамо. Коли ти купиш мені машину? У всіх моїх друзів уже є, а я що, найгірший? – став плакатися Юрій.

– Сину, бабуся з нами житиме, і це не обговорюється. А якщо тобі щось не подобається, то йди на роботу і знімай житло, я в твоєму віці давно вже була самостійною. Щодо машини, ти матимеш її лише тоді, коли сам на неї заробиш. Я хочу пишатися тобою, а не працювати на тебе до старості. Второпав?

Син понурив голову і пішов. А Тетяна стала готувати окрему кімнату до приїзду матері. Тепер вона з усіх сил постарається надолужити усе втрачене.

Бережімо своїх батьків, поки у нас є така можливість. Вони – наші янголи-охоронці на цій землі.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело