Віра не зводила очей із чоловіка. Федір неквапливо їв суп Під пильним поглядом дружини ставало не по собі.

– Я в чомусь завинив? – жартівливо спитав чоловік.

– Хочеш у чомусь зізнатися? – також жартівливо відповіла Віра. Риси її обличчя стали м’якшими і Федір видихнув. Рано тішився. Дружина відразу пішла в наступ. – Насправді я хотіла тебе дещо запитати… Постався до цього без жартів. Серйозно.

Чоловік відклав ложку.

– Так… – сказав він.

– Напевно, це питання хоча б раз у житті ставить будь-яка жінка, – Віра не навмисне тягнула час. Просто переживала за те, як відповість кохана людина. – Як думаєш яке питання?

Федір задумався, а потім відповів:

– Ні, я навіть у інший бік не дивлюся. І в думках не було тобі зраджувати.

– Та я не про це, – Віра махнула рукою, а потім помітно напружилася. – А чому ти вирішив, що мова буде про зради?

– Ти вчора дивилася передачі про невірність. Чесно кажучи, я чекав такого питання, – знизав плечима чоловік, який звик до простоти і наївності дружини.

– І все ж таки мова про кохання, – Віра поклала руки. – Скажи мені, Федю, а за що ти любиш мене? Тільки чесно зізнайся.

Федір довго мовчав. І кожна секунда здавалася Вірі вічністю. Однак краще б чоловік і далі зберігав мовчання, тому що його відповідь переконала Віру здивуватися. Чоловік цілком серйозно, без тіні посмішки на обличчі, відповів:

– Мені простіше сказати, за що я тебе не люблю.

– За що? – свій голос здався незнайомим. Голова закружляла.

Питання, що так зараз хвилювало Віру, турбувало її з самого дитинства. Раніше вона не розуміла з яких причин одна людина може полюбити іншу.

Маму та тата люблять за те, що вони мама та тато. Бабусю і дідуся за те, що вони бабуся та дідусь. Дочок та синів люблять за те, що вони діти. А далі як?

Подібне запитання Віра якось поставила своїм батькам. Ті тоді переглянулися, зніяковіли і розпливчасто відповіли: «За все потроху». Докладнішого пояснення від них домогтися не вдалося.

Відповіді Віра також шукала в книгах, але окрім тих, в який промайнули «іскорки», «електричні розряди», усякі «хімії», нічого не знайшла.

У дитинстві здавалося, що щойно стане відомі причини кохання, всі житимуть щасливо. Тоді це здавалося логічним. З’явився азарт знайти відповідь на цікаве запитання.

Якось гуляючи у дворі Віра, стала свідком чужої розмови. Сусід Сергійко привів дівчину і вони, сівши на лавочку, не бачачи і не чуючи нікого, стали зізнаватися один одному у своїх почуттях. Сергій любив свою дівчину за красиві очі, струнку фігуру та пухкі губи. Вона його за сміливість та гарні слова.

Тоді будучи дитиною, Віра вирішила – якщо дівчина збереже свої очі та фігуру, то кохання Сергія триватиме вічно. Все здавалося гранично логічним. Незабаром закохані одружилися і з боку здавались цілком щасливими. Через рік у них народилася дитина. А ще через півроку Віра бачила, як дівчина, із заплаканими очима, сідає з маленькою дитиною в таксі. Сусіди розлучилися.

Віра не змінила своєї думки – Сергій любив дружину за гарну зовнішність. Виходило, що краса запорука довгого щасливого сімейного життя.

Другим об’єктом дослідження стали сусіди на дачі. Тітка Галина та її чоловік Леонід постійно сварилися і бурчали один на одного. Здавалося, що вони цілком щасливі, незважаючи на різницю думок.

Тітка Галя була величезною високою жінкою. Вона тяжко ходила. На її голові завжди була пов’язана хустка, яка приховувала волосся. Її чоловік був набагато симпатичніший за неї. Не дуже зрозуміло було на чому тримався їхній шлюб.

Вечорами тітка Галя пекла пироги і заварювала чай із усіляких трав, дядько Леонід готував м’ясо на мангалі. Вони завжди кликали сім’ю Віри до себе на ділянку та ділилися частуваннями. Забезпечували міських жителів усякими дарами природи так, що татова машина на зворотному шляху, шкрябалася днищем на ямах. Батьки не любили користуватися чужою добротою і дуже часто робили подарунки у відповідь. Мама шила для тітки Галі сукні. Тато допомагав Леонідові з ремонтом та привозив матеріали. Коли тітка Галина серйозно занедужала і лягла в палату, її чоловік кинув усі сили на те, щоби їй допомогти.

Віра тоді поділяла все на чорне та біле і щиро не розуміла навіщо дядькові Леоніду не дуже красива та ще й нездужа дружина. І ще більшою загадкою були причини, з яких він її любив. Сусід перестав жартувати, став як ніколи серйозний і протягом тривалого часу дбав про свою дружину. Мама захоплювалася, називала Леоніда справжнім чоловіком. Тато закочував очі, вважаючи висловлювання дружини «закидом» у свій город.

– Хіба це досягнення дбати про свою дружину? – питав її він.

– Геройство, – відповіла мама. – В наш час…

– А на той час? – задавав він зустрічне запитання. – Занедужала б ти, я все продав, але не вважав свій вчинок геройством. Бути поряд з тим кого любиш у важкий для нього час – це не досягнення, а буденність підживлена ​​горем і хвилюванням за життя.

Мама ніжно посміхнулася.

Віра підозрювала, що навряд чи Леонід замислювався про те, наскільки його поступки можуть вважатися геройськими. Просто тато, затіявши суперечку, вирішив вкотре довести своє кохання, і мама це зрозуміла.

Коли тітка Галина перемогла недугу, все повернулося на круги свої. Віра вирішила запитати Леоніда, чому він так любить свою дружину. Той, анітрохи не зніяковівши, відповів:

– За те, що вона моя половинка. Частина мене.

Відповідь Віру не порадувала, бо відповіді як такої і не прозвучало. Причини кохання досі здавалися розмитими та незрозумілими. Як збаламучена вода. Спробуй роздивися, що там на дні. Тоді дівчинка вирішила, що між Леонідом та Галею і є та «хімія», «електричні розряди», «іскри». Простіше кажучи невидиме людському оку диво, на якому і тримається кохання.

І сусід Сергій, і дядько Леонід любили своїх дружин. Просто по-різному. Один любив очима, другий душею. Вірі тоді й на думку не спало, що дядько Леонід захоплюється дружиною і все йому в ній подобається. І її фігура і рідке волосся і зморшки.

Дитячу наївність Віра не втратила навіть через роки. Все їй здавалося то білим, то в чорному кольорі. А прикладів для дослідження було достатньо. Люди зустрічалися, клялися один одному в коханні до останнього подиху, потім розходилися немов і не було всіх цих зізнань. Найгірше було спостерігати за парами, які проживши один з одним багато років, усвідомлювали, що зовсім не потрібні один одному. Тому приклад була рідна тітка Оля та її чоловік Максим.

Обидва були гарні та розумні. За двадцять років спільного життя, судячи з маминих розмов, жодного разу не посварилися. Тітка Оля була старша за маму на десять років і дуже часто давала життєві поради. Мама приймала їх із вдячністю. Шлюб тітки Олі та дядька Максима нерідко обговорювався між батьками. Здебільшого, коли сварилися. Мама могла сказати батькові, що Максим, на відміну від нього, бере підробітки і взагалі робить все на благо сім’ї. Тато міг відповісти, що у тітки Олі завжди вдома порядок. Для такої жінки не гріх постаратися.

Союз Олі та Максима для Віри вважався чимось ідеальним. Вона щиро вірила в те, що ті ніколи не сваряться, завжди підтримують один одного, і готові віддати життя за свій добробут. Тому, коли стало відомо про те, що Оля та Максим подали на розлучення, для Віри це стало потрясінням. Рожеві окуляри тріснули. З’ясувалося, що сімейне життя «кумирів» не таке вже й ідеальне. Вони часто сварилися, сперечалися, щось ділили. Хіба що сміття з хати не виносили. До речі, розлучилися легко – без сварок.

Якось тітка Оля зізналася, що відчуває полегшення. За цією її фразою ховалися всі невисловлені бажання про вільне життя, про зустрічі з іншими чоловіками, стосунки. Тієї ж думки був і її чоловік Максим.

У розлуці тітка Оля та її чоловік пробули два роки, потім зійшлися. Нагулялися.

– У заповнену мотлохом квартиру впустили протяг – Так назвали свою розлуку родичі.

Віра надивившись на все це зрозуміла – таких стосунків їй точно не треба. Краще як у бабусі і дідуся. Ті, що прожили один з одним все своє життя. Будь-що між ними було, але вони завжди були вірні один одному. Мама розповідала історію про те, як бабуся мало не розійшлася з дідусем. Віра слухала з відкритим ротом і не вірила. Дідусь колись буль любителем погульбанити. Бабуся говорила, що були часи, коли біленька коштувала дешевше за молоко. Все саме тоді й почалося. Дід гульбанив, сварився з бабусею, вона закривала очі і багато працювала.

– Чому ж не йшла від нього?

– Часи такі. Люди лагодили, а не викидали. – відповідала мати. – Позбавлялися лише у разі безнадійності.

Віра сенсу не зрозуміла, а мама продовжила. Терпіння у твоїй бабусі вистачило на п’ять років, а потім вирішила розлучитися. Поставила його перед вибором.

– Мама сказала йому – або він зав’язує, або вони розлучаються.

– І що зробив діда?

– Вилив пляшку в раковину, – відповіла мама і зітхнула. – Потім дістав другу і осушив її.

– Бабуся пішла?

– Ні.

– Чому?

– Для любителя погульбанити вилити навіть одну пляшку – подвиг. Багато чого довелося їм пройти. Але як казала мама, саме тоді вона зрозуміла, що її люблять.

– Як так?

– А хто ж його знає… У таких стосунках не зрозуміло, кому треба допомагати. Чоловіку від його звички або жінці від її жертовності. У кожній хатинці свої брязкальця. Зрештою, почуття перемогли.

Віра більше не намагалася зрозуміти причини, з яких чоловіки люблять жінок. Було зрозуміло – відповідей вона ніколи не знайде.

Свої стосунки з чоловіком вона ніколи не розглядала з погляду філософії. З Федором вона познайомилася в магазині. Так і не змогла згадати, з чого все почалося. З ним їй було цікаво та спокійно. Жодних «феєрверків», «електричних розрядів», «іскор» між ними не було. Було відчуття, що поруч із ним вона ніби перебуває вдома. Це водночас і лякало і тішило.

Вступати у відносини Віра не поспішала і досить довгий час придивлялася, зводячи всякі натяки про любов на ні. Але душу не обманиш і в якийсь момент дівчина зрозуміла, що без нього вона далі йти життям не хоче.

Зіграли весілля, з’їхалися. Жили без докорів та сварок. Якщо не рахувати дрібні суперечки про те, де провести вечір або в який колір перефарбувати спальню. Спокійне життя хвилювало. Хіба буває так, щоб прямо як у казці? Навіть батьки ні-ні, а іноді сварилися так, що готові були розлучитися.

Останнім часом Віра знову почала про це думати, як і багато про що іншого. Їй то хотілося плакати, то сміятися. Своє життя без Федора вона вже не уявляла. І задаючи йому це питання, сподівалася почути щось таке, що миттєво її заспокоїть. Однак його відповідь розхвилювала її і змусила похолонути.

– Не любиш?

– Так, – Федір насупився. – Говорити?

Віра кивнула.

– За те, що мене уникала. Зійшлися б раніше, довше були б щасливі. – розсміявся він.

Віра жарту не зрозуміло і розплакалося, закривши обличчя руками. Федір, який вже місяць помічав дива в поведінці дружини, сполошився. Він сів навколішки перед дружиною і прибрав її руки від обличчя. Витер великим палець сльози.

– Як відповісти на таке запитання? Люблять, Віро, душею. А в душі відповіді знайти неможливо. Не під силу простій людині. – сказав Федір. – Ну, чи в мене тільки так. Ось ти за що мене любиш?

Віра схлипнула і розгублено подивилася на чоловіка. І вона не мала відповіді на це запитання. Однак вона відчула спокій. Справді, як можна любити за щось та шукати відповіді там, де їх бути не може?

– Лихо з розуму. Довела себе роздумами до сліз. – Федір усміхнувся і притягнув дружину до себе. – Зізнань вона захотіла… Ну, буде тобі одне зізнання. Зараз, як ніколи раніше, відчуваю до тебе любов. І, здається, в кімнаті ми вже не одні.

Віра шмигнула носом. До неї не відразу дійшов сенс сказаного. А коли зрозуміла, що він мав на увазі, зразу забула про всі свої переживання. Підозри Феді треба було б перевірити. Але Віра й сама вже здогадувалась, що він не помиляється.