– І чого ти досі дуєшся, мамо. Давно пора все забути, вже стільки часу пройшло, – повчає мене син Максим.

– Мені, Максиме, банк не дає про все забути, – нагадала я йому. І це чиста правда.

Чотири роки тому мій син Максим одружився, і відтоді я все ще відчуваю себе в боргу – не тільки перед банком, але й перед власним сумлінням. Весілля сина стало для мене переломним моментом в житті, я навіть ніколи не думала, що моя єдина дитина може так зі мною вчинити.

Того року мій син Максим зустрів Катерину, дівчину з багатої родини. Вона була красивою, розумною, але й зовсім не схожою на нас. Вона виросла в достатку, де гроші не були проблемою.

Ми ж хоч і не були бідними, та в розкошах ніколи не жили. Я завжди економила на неважливих речах, щоб вистачило на важливе. І сина свого так виховувала.

Від самого початку я відчувала, що цей шлюб може призвести до великих труднощів. І найголовніша проблема – це весілля. Всі ці розкоші, якими вони хотіли все обставити, здавалися мені непосильними.

– Мамо, це наше весілля, – казав мені син, коли я намагалася відмовити його від цих розкішних планів. – Не переживай, все буде добре. Ми з Катериною хочемо цього.

Але я не могла зрозуміти, чому він не може обрати простіший варіант. Я пропонувала:

– Максиме, чому б не розписатися в РАЦСі і відсвяткувати в колі найближчих? Це буде значно дешевше і спокійніше.

Однак син вперто заперечував:

– Ні, мамо, це важливо для Каті. Для неї це не просто день, це свято всього життя. І я хочу, щоб вона була щаслива.

Моєю думкою син знехтував, він навіть ображався, що я не хочу йому допомогти, і що через мене він буде погано виглядати в очах своєї нареченої і її родичів.

Я розуміла, що наші фінансові можливості обмежені, і я зовсім не була готова брати на себе такі витрати. Але чоловік мене підтримав. Він сказав, що це важливо для сина і, якщо потрібно, ми візьмемо кредит.

– Заради щастя сина нам треба зробити цей крок, – сказав він. – Потім якось розберемося.

Через кілька днів мені зателефонувала майбутня сваха, мама Каті. Вона запропонувала зустрітися за вечерею, щоб обговорити деталі весільного свята. Я погодилась, хоч і не мала великого бажання. Ми зустрілися в дорогому ресторані, і це одразу мене збентежило.

– Я хочу, щоб все було ідеально, – сказала сваха, піднімаючи келих з ігристим. – Знаєте, ми хочемо виїзну церемонію. Без жодних компромісів.

Вона вже мала на руках список гостей, і, судячи з її тонів, весілля повинно було бути на кілька сотень людей. Я була ошелешена, не знала, як це все можна оплатити.

– Може, виберемо ресторан, а не виїзну церемонію? Це буде значно дешевше, – запропонувала я, намагаючись залишити за собою хоч якусь ілюзію реальності.

Сваха відразу знизала плечима.

– Ви що, хочете дітям такий день зіпсувати? – обурилася вона. – У нас є свої плани, не хвилюйтеся. Ми все зробимо так, як треба.

Мені така постановка питання дуже не сподобалася. Відчуття було таке, ніби я не могла навіть висловити свою думку, а тим більше спокійно поговорити про щось важливе. Мій чоловік, який завжди підтримував сина, тихо сидів за столом і мовчав.

– Ти за сина не переживай. Він все вирішить, – сказав він мені після того, як ми залишили ресторан. – Заради нього варто це все зробити.

Я не витримала і спитала:

– А як же ми? Як ми будемо це оплачувати? Ти не бачиш, що ми ліземо в борги, а потім буде ще гірше?

– Мамо, я все зроблю! – відповів Максим, коли повернувся додому. – Я заплачу за все. Не переживай.

Я стояла на своєму: ми не повинні брати таку відповідальність, не маючи на це ні сил, ні коштів. Та чоловік мене переконав, що ми батьки, і це наш обов’язок – зробити гарне весілля сину.

День весілля став для мене справжнім випробуванням. Максим купив розкішні обручки, сукню для Катерини, якої я навіть не бачила, і фату – все за своїм бажанням.

Я ж думала, що це повинні були зробити її батьки. Якби хоча б була підтримка з їхнього боку, я б відчувала себе краще.

– Мамо, ти прийдеш на весілля? – запитав мене син перед самим святом.

– Ні, я не буду там, – відповіла я рішуче. – Ти нас образив, і я не маю наміру бути частиною цієї розкоші.

Я відмовилася їхати, як мене чоловік не вмовляв. Він, зрештою, пішов один. Я залишалася вдома, відчуваючи себе відкинутою і неважливою.

Моя душа розривалася. Я не могла зрозуміти, чому син не почув мене, чому не врахував мої почуття. Чому він так віддалився?

Тепер уже 4 роки ми віддаємо борги. Чоловік втратив роботу майже відразу після святкування, і нової, стабільної не зміг знайти.

Якось я вже почала думати, що це просто злий жарт. Я знову і знову згадую цей день, і не можу пробачити чоловіка за те, що він не підтримав мене.

Коли ми з ним розмовляли, він завжди повторював:

– Це була важлива подія для Максима, і я не міг не підтримати його.

Але для мене важливо було підтримати нашу родину, а не ризикувати всім заради однієї великої святкової події. І якщо б я могла повернути час назад, я б, напевно, зробила все інакше.

Відтоді ми не спілкуємось з сином і невісткою. Вони не дуже то і наполягають на нашому спілкуванні, живуть собі своїм життям і радіють. А чому б їм не радіти – на відміну від мене у них боргів немає.

Мені важко, бо він мій син. І я б дуже хотіла, щоб все було по-іншому. Навіщо було робити таке шикарне весілля? Це ж всього-навсього радість на один день.

Але ні сини, ні свахи не чули мене. Вони, ймовірно, навіть не розуміють, скільки всього я пережила через це весілля. Я не проти святкувати важливі моменти життя, але коли це шкодить твоїй родині і твоєму благополуччю, питання вже не в святковому настрої, а в тому, щоб залишитись на плаву.

Коли син мене питає, коли я перестану дутися, то я йому відповідаю, що тоді, коли він борг за нас поверне.

– Це ваш обов’язок – зробити сину гарне весілля, – каже мені невістка.

Ну що ж, нехай. Але поки ми гроші не повернемо банку, з сином у мене немає жодного бажання спілкуватися. Він не мав права так нас підставляти. Ну хіба не так?

Тепер я розумію, що ніколи не можна сліпо слідувати чужим бажанням, якщо вони йдуть всупереч власним принципам.