Мама залишила нас і поїхала на заробітки. Ну, але це вона нам сказала так, аби ми її відпустили, а насправді вона мала геть інші плани на своє життя. От тільки що мені залишалось робити? Я не могла встигнути і до тата і до дітей своїх. А тепер ще й мене винною роблять?

Де такого дитина від матері може чекати?

— Бачиш, як гроші потрібні, доню? – казала мама голосом своїм спокійним, зазираючи в саму душу. – Тобі лиш кілька місяців от тут побути. Знаю, буде важко, але ж літо, з дітками похазяйнуєш, а далі вже й я приїду.

Я ж нічого абсолютно не підозрювала – погодилась. Чоловік відпустку на місяць узяв, аби мені допомогти на перших порах. Та я навіть город встигала обробляти, аби мамі було що їсти взимку. ну, ніївна, їй Богу?

А потім оте мовчання телефонне на протязі кількох тижнів, невизначеність і дзвінок матері:

— Я ще молода, доню. В сорок років життя вирує. Не час, аби біля чоловіка не здорового скніти.

Я так і сіла, бо вже були мені торби зібрані назад до міста, додому повертатись. а тут такі новини.

— Мамо, – питаю, бо ж маю розумти, як далі бути, – А як із татом? Ти хоч грошей передай. я найму кого, домовлюсь.

— А що таке, дитино? – раптом чужим голосом моя рідна мама заговорила, – Як на правду – то він мені геть чужа людина, а рідний лиш тобі. от ти й розбирайся. Я не для того так важко тут працюю, аби на вітер пускати зароблене.

Ніколи мої батьки не жили мирно.

— Якби не Леся. – часто тато казав. чи то жартома. чи й серйозно, – То не був би я жонатий.

Так напевне і було, бо між мною і мамою різниця у віці у 16 років. Батько ніколи дму не тримався, а як повертавсяТо мало на ногах стояв і все казав, що ми його тримаємо і жити не да

Заробляла у нас тільки мама і то трудом непосильним. Скільки я себе пам’ятаю у нас було багато свиней і курей. Мама забезпечувала нас трьох, а тато лиш виносив із дому та борги робив.

Саме мама допомогла мені в інститут потрапити і зробила гарне весілля. Тому і не чекала я від неї того, що вона зробила. Бо ж ми із нею були близькі і причин не вірити їй я не мала.

Тато зліг якраз після мого весілля. Мамі важко доводилось, але я допомагала, як могла, хай і була при надії першим, а потім і другим сином.

А потім мама поїхала на заробітки і заявила, що в сорок років життя тільки починається. Ні копійки не передала на те, аби найняти до тата людину, ще й на мої плечі все скинула, бо тато рідний мені, а не їй.

Я в декреті, квартира орендована, двоє дітей. Що я мала робити, скажіть? Знайшли із чоловіком заклад найближчий і віддали тата туди.

Найцікавіше, що ні бабуся – татова мама, ні тітка моя рідна тоді нічого не сказали. Вони знали про нашу ситуацію, розуміли, до чого йде, й нічого не робили.

І от. нині, коли тата мого не стало, всього за кілька місяів після того, як він у той заклад потрапив, я залишилась на всій вині. Бабуся, тітка, вони вирішили, о вина на мені і тільки.

— Якби ти була совісною, то так би не сталось. – говорить мені бабуся, – Я тебе ростила, тато скільки в тебе вклав сил, а подяка яка?

Я не маю спокою від дня, коли ми із татом попрощались. тітка і бабуся телефонують мені ледь не щоденно і все говорять одне і те ж – ти винна.

Але скажіть, хіба мала я інший вихід? Хіба вина лиш на мені? Я могла вчинити інакше?