– Олю, ну ти чого? Це ж просто день народження! Невелика компанія, всі свої, – Інна з занепокоєнням дивилася на подругу, яка розсіяно помішувала каву, що вже охолола.

– Інно, не починай, будь ласка. Ти ж знаєш, я поки що не готова до галасливих компаній, – Ольга відсунула чашку і схрестила руки на грудях.

– Сонечко, минуло вже пів року. Не можна постійно сидіти вдома! – Інна підсіла ближче. – Не можна так замикатися. На роботу – додому, попрацювала – додому. Навіть зі мною бачишся раз на два тижні, і то після довгих умовлянь.

Ольга зітхнула, опустила очі:

– Не знаю, Інно… – Ольга задумливо покрутила чашку в руках. – А хто там буде? Багато людей?

– Чоловік п’ятнадцять, не більше. В основному дівчата. Ну і пара моїх давніх друзів, – Інна посміхнулася. – Я ж не прошу тебе залишатися до кінця і бути душею компанії. Посидиш годинку, привітаєш мене і поїдеш. Підходить?

Ольга завжди думала, що розуміться в людях. До того дня, коли вони з Вадимом вперше дуже посварилися, вона свято вірила у свою інтуїцію.

Три роки. Три роки постійних сварок і докорів…

Господи, та вона навіть не помітила, коли втратила останню подругу!

Спочатку Вадим просто хмурився, коли вона збиралася на зустрічі з дівчатами.

Потім почав влаштовувати сцени:

«Ти перш за все моя дружина, а не подружка, ти повинна бути поруч зі мною», «Нічого плітки розносити», «Доросла жінка, а поводиться як школярка».

А під кінець… Насамкінець вона вже й сама не хотіла нікого бачити. Соромно було за таке життя…

Рішення прийшло раптово. Того вечора Вадим почав сварку на очах у сусідки.

Та заговорила з Вадимом, відволікла від Ольги. І це була остання крапля…

Коли Вадим був у відрядженні, Ольга зібрала найнеобхідніше і поїхала.

Спочатку жінка жила на орендованій квартирі.

Звичайно ж, вона змінила й роботу.

Вадим її шукав, це вона достеменно знала. Приїжджав в офіс, розпитував охоронця. За чутками, відвідував він і колишніх подруг, але з ними Ольга поки що спілкування не відновлювала. Та й чи захочуть вони…

Навіть до батьків її приїжджав, хоч вони й жили в іншому місті.

Посварився з матірʼю, але батько швидко поставив його на місце.

Ще потім довго виказував Ользі, що та нічого не розповідала про своє сімейне життя…

Спочатку Ольга майже не виходила з дому, тільки до роботи і назад.

Їй скрізь ввижався Вадим, який все ж таки знайшов її. А потім вона познайомилася з Інною.

За пів року життя поступово налагодилося, але в душі все ще було переживання. Особливо, коли треба було знайомитися з новими людьми.

Ось як зараз, на цьому дні народження…

…У ресторані було галасливо й багатолюдно. Ольга нервово смикала край скатертини, поглядаючи на двері. Столик для компанії накрили в дальньому кутку.

Гості збиралися поступово. Знайомі дівчата, побачивши Ольгу, радісно защебетали. Хтось обіймався, хтось голосно обговорював подарунки. Офіціант снував між столиками, розставляючи закуски і розливаючи ігристе по келихах.
– Олечко, як я рада тебе бачити! – Марина, найемоційніша з усієї групи, сіла поруч. – А ми думали, ти не прийдеш.

– Інна вмовила, – Ольга посміхнулася. – Та й вас давно не бачила.

– Ой, а ти знаєш… – почала Марина, але тут біля входу з’явився новий гість.

– Ігорю, нарешті! – Інна помахала рукою. – Ідіть до нас!

Ольга нишком розглядала чоловіка, який зайшов. Світловолосий, років тридцяти п’яти. Звичайна зовнішнішність, джинси, синій светр. Начебто нічого особливого.

– Знайомтеся, – Інна підвела нового гостя до столу. – Це Ігор, мій давній друг. Ми разом навчалися.

Ігор виявився чудовим оповідачем. Він розповідав про подорожі, про кумедні випадки на роботі, про свого собачку з притулку. Спочатку звертався до всіх одразу, але поступово його увага все частіше почала фокусуватися на Ользі.

– А ви були в Парижі? – раптом запитав він, дивлячись їй в очі.

– Ні, – Ольга відчула, як напружуються плечі.

Цей погляд… Дуже особистий. Занадто зацікавлений.

– Я б міг розповісти докладніше, – Ігор присунувся ближче. – Може, сходимо якось на каву?

Усередині все похололо. Кава. Побачення. Знову чоловік, який хоче увійти в її життя. Який дзвонитиме, писатиме, вимагатиме уваги…

– Вибачте, мені пора, – Ольга раптом різко встала. – Інно, дякую за вечір. З днем ​​народження ще раз.

Ігор застиг від несподіванки.

– Олю, стривай! – розгублено гукнув він, але Інна поклала йому на плече руку: «Не треба».

Додому Ольга повернулася розгубленою. Вона сіла на диван, обхопивши коліна руками. Телефон дзенькнув. Повідомлення.

«Олю, ти як? Я хвилююсь!», – писала Інна.

За хвилину телефон задзвонив.

– Все добре? – у голосі подруги чулося занепокоєння. – Ти так раптово втекла.

– Вибач, – Ольга зітхнула. – Я… Я просто злякалася. Він почав проявляти увагу, кликати на каву, і…

– Дурненька, – м’яко сказала Інна. – Нічого страшного не сталося. Ти ж просто поговорила з доброю людиною. Ніхто не вимагає від тебе продовження знайомства.

– Знаю. Але все одно…
– Агов, – голос Інни став серйозним. – Ти молодець, що прийшла сьогодні. Правда молодець. Нехай ненадовго, але ти була з нами. Це вже перемога.

Ольга слабо посміхнулася:

– Дякую, що не сваришся за мою втечу.

– Яке там сваритися! Головне – не закривайся знову, гаразд? Ми ж домовилися зустрітись наступного тижня?

– Так, звісно. Тільки… Давай без сюрпризів?

– Обіцяю. Тільки ти і я, – помовчала Інна. – Відпочивай. Я й справді дуже рада, що ти сьогодні прийшла.

…Ігор все ж таки попросив у Інни номер телефону Ольги. Інна сказала, що дасть тільки якщо Ольга на це погодиться. Та довго відмовлялася, але подруга була наполеглива:

– Олю, він просто хоче написати. Нічого більше. Навіть зустрічатися не кличе. Може, хоч спробуєш? Я його сто років знаю. Повір, цілком нормальний хлопець.

Ольга здалася. Відповідала рідко, коротко. Насторожено вчитувалась у кожне повідомлення – ось воно зараз почнеться. Почне тиснути, вимагати уваги… Але Ігор просто ділився кумедними історіями з роботи, фотографіями свого собачки.

А потім на роботі пішов річний звіт. Ольга засиділася в офісі допізна, голова гуділа від нескінченних цифр. Перші ознаки нездужання жінка відчула в маршрутці. Додому ледве добралася. Вночі викликала швидку – температура під сорок. Отямилася вже в лікарняній палаті.

Телефон розрядився ще в швидкій. Тільки через добу медсестра принесла зарядку, і екран заповнили повідомлення. Від батьків, від Інни – та була у відрядженні і… Від Ігоря! Він пропонував допомогу.

Вибору особливо не було. Батьки далеко, Інна повернеться лише за три дні, а їй потрібні елементарні речі: зубна щітка, піжама, капці. Довелося погодитись.

Ігор приїжджав щодня. Привозив продукти, необхідні речі, розповідав щось кумедне і йшов, не затримуючись довше. Це… Насторожувало. Надто вже ідеальна поведінка. Вадим теж був ідеальним – спочатку. Теж зворушливо дбав, гарно залицявся. А потім…

Після виписки Ольга старанно уникала спілкування, відповідала на повідомлення дедалі рідше. Ігор не наполягав – і це лякало ще більше. Невже правда є чоловіки, які здатні просто прийняти відмову?

– Олю, ти чого ховаєшся? – Інна покликала її на каву через тиждень після виписки. – Ігор переживає, але боїться навʼязуватися.

– А хіба не дивно? – Ольга крутила в руках чашку. – Такий ідеальний, дбайливий. Вадим теж був дбайливий. Теж красиво залицявся, гарно говорив…

– Стоп, – Інна відставила свій капучино. – Давай розберемося. Що саме було «красивого» у залицяннях Вадима?

– Ну… Дарував квіти щодня. Писав постійно, дзвонив по десять разів. Якщо я не відповідала – приїжджав перевіряти, чи все гаразд. Казав, що без мене жити не може…

– А Ігор що робить?

– Просто пише іноді. Розповідає багато цікавого. У лікарні допомагав, але не нав’язувався. Навіть спасибі особливо не вимагав сказати, уявляєш?

– І це погано?

Ольга замислилась. І правда – що її насторожує? Те, що людина поважає її особисті кордони? Не влаштовує сцен?

– Знаєш, що говорять про тривожні дзвіночки? – продовжувала Інна. – «Я без тебе не зможу жити» – це не кохання, це маніпуляція. «Я хвилююся, подзвони» – це турбота. «Ти маєш відповідати чомусь» – це контроль. «Напиши, коли зможеш» – це повага.

– Але Вадим теж не одразу став…

– Ні, люба. Він завжди був такий. Ти просто не помічала. Згадай – він же ж «перевіряв» тебе з самого початку? Дзвонив ночами – переконатися, що ти вдома? Ображався, якщо ти не могла зустрітись? А Ігор хоч раз докоряв тобі тим, що ти не відповідаєш на повідомлення?

Ольга мовчала. У голові крутилися уривки спогадів.

Вадим:

«Якщо любиш – маєш бути поруч».

Ігор:

«Напишіть, якщо захочете побалакати».

Вадим: «Я все кинув заради тебе!»

Ігор: «Радий був допомогти».

Інна накрила її руку своєю:

– Ти не зобов’язана зустрічатися з ним. Взагалі нічого не зобов’язана. Але може хоча б спробуєш побачити різницю?

Після розмови з Інною Ольга кілька днів перечитувала листування з Ігорем. Під новим кутом багато бачилося інакше. Він ніколи не писав рано-вранці – не будив повідомленнями. Не вимагав негайної відповіді. Ділився подіями свого дня, але не намагався контролювати її час.

Увечері Ольга зважилася написати сама:

«Дякую за допомогу, поки я була у лікарні. Вибач, що зникла після виписки».

Відповідь прийшла через годину – мабуть, був зайнятий:

«Нема за що вибачатися. Радий, що тобі краще».

І все. Ні докорів, ні демонстративної образи. Просто прийняв як є.

«Може, сходимо на каву? – надрукувала Ольга і додала: «В кафе, вдень. Ненадовго».

«Звичайно. Де вам зручно?»

Вона обрала людне місце у торговому центрі. Спеціально приїхала заздалегідь, зайняла столик з видом на ескалатор, щоб бачити, хто підходить. Старі страхи не відпускали.

Ігор прийшов точно у призначений час.

– Як ти почуваєшся? – запитав він.

– Вже добре, дякую.

– Радий чути.
Запала пауза. Ігор не намагався її заповнити, не квапив. Просто чекав, поки Ольга сама наважиться заговорити.

– Я хотіла пояснити, – вона крутила в руках чашку. – Чому я тоді втекла з дня народження? І чому потім…

– Не треба, – лагідно сказав він. – Ти не повинна переді мною звітувати.

– Ні, я хочу. Ти маєш право знати, – вона зробила глибокий вдих. – У мене був невдалий шлюб. Дуже невдалий. І тепер мені важко… Важко довіряти людям.

– Я розумію, як у Інни, вона теж довго відходила, – чоловік помовчав. – Я нічого не вимагаю і не кваплю. Давай просто спілкуватись? Без зобов’язань, без поспіху. Якщо стане некомфортно – скажеш. Домовилися?

Вона підвела очі – вперше за всю розмову подивилася прямо на нього. У його погляді не було ні жалості, ні поблажливості. Тільки щире співчуття і повага.

– Домовилися, – Ольга з подивом відчула, як їй стає легше.

– Я хотів запропонувати, може, сходимо в зоопарк? Там цікаво. І людей завжди багато.

Вона несподівано собі розсміялася:

– В зоопарк? Серйозно?
– А що таке? – він жартівливо розвів руками. – Хто ж не любить різних тваринок?

І в цей момент Ольга раптом повірила, що все буде добре…

…Якось увечері Ольга сиділа в Інни, гортаючи фотографії в телефоні. Три місяці зустрічей, десятки знімків. Ось вони з Ігорем біля вольєра з левами. Ось годують білочок у парку. Ось сміються на виставці сучасного мистецтва – надто вже безглузда була інсталяція…

– Знаєш, – раптом сказала вона. – А я ж усі ці місяці все ж чекала каверзи. Шукала подвійне дно у кожному його вчинку, у кожному слові.

– Знайшла?

– Ні. Може, його й немає?

Інна мовчки обійняла подругу. Не треба було нічого говорити – вони обидві розуміли, як багато стоїть за цими простими словами.

Усміхнувшись, Ольга написала Ігорю. Вона запросила його до себе в гості. Вперше вона збиралася впустити чоловіка у свій новий дім. Для неї це було символічно…

А ще через місяць наважилася познайомити Ігоря з батьками…

…Кажуть, час лікує. Але сам собою час – тільки пісок у годиннику.

Лікує не він. Лікує кохання – тихе, терпляче, яке вміє чекати.

Кохання, яке не вимагає, не підкоряє.

Кохання, яке просто дбайливо веде за руку, поки ти вчишся заново довіряти світу…

Джерело