Наталочка в селі була найкрасивішою дівчинкою, люди казали, що вона вдалася до своєї тітки Насті – батькової двоюрідної сестри. Та в молодості теж була писаною красунею. «Хай би тільки доля була до дівчинки прихильна, – зітхали жінки, – а то он та тітка її все життя сама…»

Багато хлопців залицялися до Наталки, але вона усіх відшивала, поки не зустріла Юрка. Юрко Власенко із сусіднього села на дискотеці накинув на дівчину оком. Старший він за неї на шість років, армію відслужив, на вигляд привабливий, і з тих, котрі за словом до кишені не лізуть. Ото вже під час другого побачення сказав, як відрубав: «Будеш моєю – от і все.» Джерело

Надумав просити руки дівчини відразу після випускного, тому прийшов додому до її батьків. Ті не заперечували, хоча й знали, що Юрко часто буває на людях нетверезий. Але хотіли вірити, що як ожениться, візьметься за розум, думатиме не про чарку, а про те, як дружину та дітей утримувати. Батьки у нього – поважні люди, у злагоді між собою живуть.

Але Юрко, швидше за все, подібними думками не переймався. Жив собі безтурботно, роботу не шукав, вдома по господарству не допомагав. А вечорами десь допізна пропадав – чи не в тих дівчат і молодичок, котрі колись за ним бігали? Отак собі парубкував і далі, незважаючи ні на штамп у паспорті, ні на вінчання у церкві (для декотрих молодих пар – це ніби данина моді). Ще медовий місяць не минув, як Юрко почав обсипати образливими словами молоду дружину, особливо ж тоді, коли вона намагалася щось збагнути у його поведінці, просила разом розібратися в причині таких стосунків, спільно обговорити непорозуміння. Де вже там – обривав на півслові. Якось так несамовито кричав і розмахував руками, що на те його ревище прибігав батько (з другої половини хати) – рятувати доньку від чоловіка.

Одного разу в тестя терпець увірвався, і після чергової «чоловічої» розмови зятя ніби вітром здуло з хати. Як рвонув, то й до сьогодні невідомо, де він. Не дав знати про себе і тоді, коли Наталя народила двійнят, схожих на Юрка, мов дві краплі води. Переховувався від аліментів. З чуток Наталка знала, що він десь далеко виїхав, одружився там. То й не чекала і марно не надіялася, хоча дуже важко було одній піднімати дітей.

На щастя, синочки росли здоровими. Допомагали у їх вихованні дід з бабою. Наталка допомагала батькам по господарству – доглядала худобу, обсапувала городи. За рахунок цього й жили. Подружки, котрі часто навідувалися, теж підбадьорювали Наталку: «Не журися, в тебе он своя «армія» підростає, мамині захисники». Вона тільки усміхалася, а про себе думала: «Дякувати Богу, що є у мене ці дві кровиночки, є радість і надія. Бути мені вже до віку самою, без пари. Бо хто піде на чужих дітей?»

З роками краса Наталки ставала ще помітнішою для чоловіків, тому і далі приходило багато з них свататися до Наталки. А вона ж і чути нічого не хотіла. Он скоро сини до школи підуть, з’являться нові турботи, нові «сюрпризи». Сама часу не гаяла – закінчувала курси перукаря, що в обласному центрі. Трішки підробляла – сусідкам, родичам і подружкам робила такі зачіски, що кожна із них почувалася справжньою королевою.

Життя почало налагоджуватися, Наталю запросили на роботу в одну з престижних перукарень районного центру. То десь на колективній вечірці й познайомилася вона з Вадимом. Неговіркий, непоказний, скромний і ніби покладистий, він з першого погляду викликав до себе якщо не довіру, то повагу, а може, і співчуття. Був розлучений, дружина зрадила з товаришем і, забравши доньку-першокласницю, пішла до нього жити. «Цей знає біду, – зауважила про себе Наталя, – а що не дуже вдався на вроду, то це, може, й краще – легковажні дівчата не будуть вішатися йому на шию».

Вадим не здавався – приходив у жіночу перукарню щодня з розкішним букетом, цукерками та іграшками для Наталчиних синів. «Наталочко, серденько моє, виходь за мене заміж, не можу я без тебе, – благав щоразу. – А як не підеш, то, хіба, звернутися мені до ворожки?» – казав чи то жартома, чи то погрозливо.

Наталя ніяк не могла визначитися, що їй робити. Ще й мати щось ніяк не хотіла благословляти доньку на другий шлюб. Чи то серце щось підказувало…

Нарешті, після довгих вмовлянь Вадима, погодилася: «Добре, Вадику, може, в нас щось і вийде». Почали вони жити у винайнятій квартирі, навіть дітей із села забрали. Вадим любив їх, як рідних. Сама ж, як бджілка, – і на роботі, і вдома, і чоловікові намагалася догодити. Не інакше, як «мій котику» і «мій зайчику» не зверталася до нього.

Хтозна, чи за цими пестливими словами з жіночих вуст чулася якась вимушеність чи зумисна доброта, викликана вдячністю до чоловіка, чи ще чогось бракувало… Але раптом її Вадим змінився: без причини гнівався і, як колись, ще до неї, згадав про чарку та все частіше почав у неї заглядати. Мороз пробігав по шкірі від однієї думки, чим це може скінчитися – мала ж бо вже гіркий досвід. Не допомагали ні прохання, ні вмовляння, ні навіть те, що Наталя знову чекала дитину – таку бажану для обох, яка мала б об’єднати сім’ю.

Терпіла довго, а коли вже не стало ніякої ради, вона зібрала у валізу речі та спокійно, але з твердістю у голосі мовила до чоловіка: «Якщо оковита тобі миліша за все, то зоставайся. А як одумаєшся, то ти знаєш, де нас шукати».

Наталка повернулася до батьківського дому. Там не почула від матері ні докорів, ні гніву. Витерши сльозу, ненька мовила: «Що вже є, то є. Он ми з батьком вас шестеро народили і не дали пропасти. Поки ноги носять, піднімемо і твоїх трьох». Подруги, навпаки, жахалися: «Ти що, в свої 25 років хочеш бути багатодітною матір’ю-одиначкою?»

Вадим вперше побачив сина, коли тому виповнилося два місяці. Нагодився якраз на його хрестини. З перепою ледь тримався на ногах. В руці – пакет із подарунком для малого і не забув прихопити пляшку (для годиться). Хотів, було, дитину взяти на руки, але ноги його не слухалися.

І такого Вадима з хати ніхто не проганяв. Залишився він ночувати. А вже через день чи два почав чіплятися до Наталки, до її батьків. Лаявся, погрожував розправою. Одного дня пішов з дому і не повернувся. Десь через місяць прийшла сумна звістка, що його не стало.

Наталя плакала, допоки не вирішила вона покластися на суд Божий і на волю Божу. Бо хто ж відповість, чого та доля така вередлива? І хто винен у тому, що все стається наперекір твоїм намірам? А її краса, на диво, не зів’яла, а навпаки, стала дозрілою і жіночнішою. Чоловіки (і розлучені, і одружені, й молоді хлопці) липли до неї, як ті мухи до меду. Різко «відшивала» усіх. А собі пообіцяла, що ніколи і нізащо не дозволить комусь порушити свій спокій і спокій своїх дітей.

***

Якби не той телефонний дзвінок… Якось зателефонувала з села далека родичка, яка два чи три роки тому втратила рідну сестру. Зосталося двоє сиріток – дівчинка і хлопчик. «Приїдь, Наталко, – просила Віра, – допоможеш мені зготувати страви на сестрині роковини».

Людей мало бути небагато – найближчі родичі й сусіди. Наталя взяла із собою трійко синів. Нехай дідусь і бабуся трішки відпочинуть. За тими приготуваннями забула про все. А як вийшла на вулицю, то побачила, що її хлопчики граються з чиїмись дітьми.

За великою кількістю роботи Наталя і не думала, чиї це діти. Але наступного дня, коли всі мали роз’їжджатися по домівках і перед тією дорогою гомоніли на подвір’ї в хазяїв, якесь біляве дівчатко раптом підійшло до Наталі, взяло її за руку і підвело до молодого чоловіка, теж білявого, невисокого і худорлявого, який стояв самотньо і сумно дивився у далечінь. «Татусю, татусю, я дуже хочу, щоб ця гарна тьотя була моєю мамою! Послухай мене, татусю!»

Жінка нарешті зрозуміла, що цей удівець – чоловік її покійної родички. Від його погляду якось тепло стало на душі. З того дня вони вже не розлучалися. У них зараз справжня сім’я з п’ятьма дітьми – двійко його та трійко її діточок. В родині панує мир, спокій і любов.