З дідусем Марія мала особливий зв’язок. Віктор Валентинович у онуці душі не чув. А онука, старшого сина дочки, він не любив.

Михайло у підлітковому віці накоїв багато бід, і дочці Віктора Валентиновича, Вірі, довелося зрештою докласти всіх можливих зусиль, щоб вберегти сина від неприємностей.

Марія років із трьох постійно проживала з бабусею та дідусем. У Віри у цей період розвивався черговий роман, і жінка збиралася втретє виходити заміж.

Потім дочку не забирала, бо інші проблеми були, а потім і зовсім залишила Марію під наглядом батьків.

Дівчинка в результаті сама відмовилася їхати від бабусі та дідуся. З матір’ю ж у Марії стосунки були прохолодними, материнської любові дитина не знала.

Віра молодшою зовсім не займалася – всю свою увагу, сили та кошти жінка віддавала старшому синові Михайлу.

Бабусі не стало, коли Марії виповнилося 19. Молоденькій дівчинці довелося самій займатися організацією прощання, адже ні брат, ні мати чомусь не знайшли на це часу.

Від матері Марія дочекалася тільки телефонного дзвінка. Віра, яка на той момент вже проживала в іншому місті, дізнавшись про те що матері не стало, зателефонувала, щоб висловити свої співчуття:

– Царство їй небесне! — шморгала носом жінка в трубку. — Як же шкода її!

– Мамо, ти приїжджай, будь ласка! – попросила Марія. — Мені потрібна допомога, дідусь зовсім здав, він не може всім цим займатися, а я сама не встигаю нічого!

– Не можу. – навідріз відмовилася Віра. — Я ж нездужаю зараз, сама пластом лежу. Як мені буде легше, то обов’язково приїду — покажеш мені, де матуся похована.

Марія, я поки й грошима тобі, на жаль, допомогти не можу, сама розумієш — я зараз на лікарняному, всі гроші йдуть на здоровʼя.

Як встану на ноги, то одразу ж відправлю тобі трохи. Тримайся, дорога! Я знаю, як сильно ти любила бабусю.

У Михайла теж знайшлися дуже «важливі» справи:

– Марія, ну який там від мене толк? Я тільки під ногами у тебе плутатимусь і заважатиму. А на прощання приїду обов’язково.

Ти тільки скажи, коли добре? Тобі, мабуть, гроші потрібні? Зараз я тобі відправлю – диктуй номер картки.

Від брата прийшло 2 тисячі. Марія не стала з цього приводу сваритися ні з матір’ю, ні з братом — їй було не до цього.

Після прощання Марії також довелося повністю звалити на свої плечі і турботу про дідуся — від пережиття, мабуть, його самопочуття різко погіршилося.

Якось Віктора Валентинович забрала швидка. Марія буквально кидалася між будинком, навчанням, підробітком та палатою, але знову ніхто з родичів не прийшов їй на допомогу.

Віра дочці телефоном сказала:

— Слухай, ну все ж нормально поки що. Що я, тут кину всі свої справи: роботу, чоловіка, проблеми свої та приїду за батьком доглядати, чи що?

Марія, не роби з цього проблему. Полежить дідусь трохи в палаті, випишуть і все буде нормально.

Ти чому не стежиш за тим, що дідусь їсть? При його недузі, потрібне правильне харчування!

– Мамо, він взагалі практично нічого не їсть. – тихо сказала Марія. — Як бабусі не стала, так дід зовсім здав: з ліжка не встає, лежить і мовчить, від їжі відмовляється, навіть телевізор перестав перемикати. Я за нього хвилююся, мамо.

— Всі там будемо, нічого переживати… — меланхолійно сказала Віра. — Гаразд, потім зідзвонимося, мені треба вечерю готувати, бо мій скоро вже з роботи прийде.

У Михайла теж не знайшлося часу, щоб діда відвідати:

– Сесія в мене, Марія, не встигаю нічого! — скаржився по телефону молодшій сестрі хлопець. — Ну, не можу я ніяк вирватися, обклався весь підручниками і сиджу, останній курс таки, треба диплом з нормальними оцінками отримати.

Я що, даремно кілька років вчився? Дідові передавай привіт і мої побажання – скажи йому, нехай одужує швидше!

Марія передавала і заразом обманювала дідуся, що мати і брат постійно цікавляться самопочуттям діда.

Віктор Валентинович чудово розумів, що внучка його обманює — ні дочці, ні онукові він уже давно не був потрібен.

А коли Віктор Валентинович виписався з палати, то насамперед, повернувшись додому, завів із Марією серйозну розмову:

– Я, Марія, поки в палаті лежав, довго думав і вирішив, що цю квартиру я тобі відпишу:

– Діду, я навіть чути про це нічого не хочу! — суворо сказала йому Марія. — Навіть не заводь розмову про цей заповіт, я одразу ж засмучуватися починаю. Я хочу, щоб ти жив довго-довго.

– Усі ми, Марія, не вічні. — посміхнувся Віктор Валентинович. — Я турбуюся про твоє майбутнє.

Коли мене не стане, то на цю квартиру відразу всі родичі злетяться. Ти тільки не думай нікому нічого давати.

Бабусині коштовності ми з тобою сховаємо в найближчі пару днів до банківської комірки на твоє ім’я, а то Віра перша за ними примчиться, ось подивишся.

Та й брат твій теж не проґавить можливості відхопити від твого майна шматок.

Марія, навчися показувати зуби, а то тебе рідні мати та брат на вулиці залишать. Тож давай мені не суперечити. У понеділок підемо до нотаріуса і все оформимо. Мені так буде спокійніше.

Віктор Валентинович встиг забезпечити Марію житлом. Прожив літній чоловік після оформлення дарчої недовго — вже через 3 місяці дідусь Марії пішов у інший світ.

На цей раз Віра приїхала після поховання. З’явилася вона не одна, разом із чоловіком та пасинком:

— То що тут у нас? – по-господарськи оглядаючи квартиру, простягла жінка. — Звичайно, роботи тут непочатий край, по-хорошому, тут ремонт треба робити з нуля. Гаразд, про це потім.

Марія, ми по речі приїхали, мені дещо звідси треба забрати. У бабусиній кімнаті все так і лежить на своїх місцях, де й раніше? Ми ненадовго заскочили – я зараз все, що потрібно, зберу і поїдемо додому.

— Ми з дідом уже встигли розібрати. — відповіла Марія, згадуючи дідові слова. — А які речі ти збираєшся забрати?

— Коштовності мамині, наприклад, вона мала багато золота. Тато майже на кожне свято їй то ланцюжок, то кулончик, то сережки з каблучками дарував. Ти ж знаєш, як бабуся прикраси любила. Де вони?

— А їх немає. – спокійно відповіла Марія.

– Як це немає?

– Розпродали. – обманула дівчина. — У бабусі на могилці пам’ятник стоїть. Поки дід живий, я ліки на ці гроші купувала, за харчуванням його стежила. Як ти, до речі, й просила.

— А тобі хто взагалі до них торкатися дозволяв? — не на жарт розлютилася Віра. — Я дивлюся, ти швидко навчилася чужим майном розпоряджатися.

У спадок все майно батьків мало перейти мені. Усі мамині прикраси мої по праву, та й не вірю я, що ви з батьком за рік встигли всі гроші витратити, чи багато старому треба? Там, мабуть, кругленька сума вийшла.

– Значно менша ніж ти думаєш. – не підвищуючи голосу, відповіла Марія. — У ломбарді ніколи повністю суму не дадуть. Грошей і прикрас немає, нічого не залишилося.

По витягнутому обличчі вітчима Марія зрозуміла, що мати надовго тут не затримається.

Чоловік повернувся до Віри і невдоволено сказав:

— Ну, і чого стоїш?! Якщо брати нема чого, то поїхали додому — мені сьогодні в нічну зміну на роботу ще треба дістатися. Давай, ворушись.

Даремно я тебе послухав — тягнувся в таку далечінь, стільки грошей на бензин витратив. Потрібно було тобі спочатку зателефонувати та дізнатися, чи взагалі є сенс сюди їхати. Одні збитки від тебе!

Віра поїхала, пообіцявши повернутися приблизно за півроку. Жінка ще не знала, що квартира вже давно належить її дочці, і збиралася у встановлений законом термін вступити у спадок.

Щоб кілька разів не крутитися, Віра планувала незадовго до закінчення законом виділеного терміну приїхати, заявити про свої права і відразу переоформити нерухомість на себе.

Марія спокійно жила тепер вже у своїй квартирі, маючи всі документи, що підтверджують її право власності. Потрібно було б робити ремонт, але дівчина ніяк не могла на нього зважитися — все-таки стільки спогадів, теплих та світлих, було пов’язано з цією обстановкою.

Коштовності бабусі вона не чіпала, підробляла, на ці гроші й жила.

Рівно за 2 тижні до закінчення терміну набуття спадщини приїхала Віра.

Раптом слідом за матір’ю з’явився і Михайло.

Марія, впускаючи до квартири близьких родичів, подумала:

— Домовилися, мабуть, наперед. Потрібно ж, а мене навіть і не попередили про свій візит.

Морально до складної розмови дівчина вже давно готова була. Навіть не запропонувавши родичам чаю і пройти всередину квартири з коридору, Марія запитала, дивлячись матері прямо у вічі:

— Ти вирішила мене відвідати? Дуже несподівано. Та й ти, Михайле, з чого це раптом згадав, що маєш молодшу сестру?

— Не блазнюй! – грубо зупинила дочку Віра. – Ти чудово розумієш, навіщо я приїхала. Потрібно щось вирішувати зі спадщиною.

— З якою спадщиною? — невинно поцікавилась Марія.

– З квартирою звичайно! – Почала нестримуватися мати. — Що ти тут святу з себе показуєш? Я у спадок вступати приїхала.

Ти потихеньку давай, збирай свої речі — жити ж у тебе є де. Квартиру цю я, мабуть, продам — зараз гроші потрібні.

Син Сергій до інституту вступати збирається. Готуємось ось потихеньку.

— Хвилинку… — підняла палець вгору Марія і вийшла з кухні. Віра та Михайло переглянулись. — Дідусь вже цією квартирою розпорядився за три місяці до того як його не стало. Він мені подарував її.

— Як це — подарував? — по складах викарбувала Віра. – Тобі? Навіщо це? Ану, дай сюди папірець? Підроблений, мабуть. Ти що ж, мене вирішила спадщини позбавити?

— Це не я так вирішила, то дідусь так розпорядився. Я доглядала і його, і бабусю, а ви обоє не те, що відвідати, ви навіть на прощання не з’явилися обидва — коли мені було важко, коли я дзвонила і просила про допомогу.

Ви що сказали? Вам ніколи? А зараз чого приїхали — час знайшовся відразу? Правильно дід говорив, що ви одразу по спадщину приїдете!

Михайло схопився з пуфа і підбіг до сестру:

— Ти вибирай вирази. А то я не подивлюся на те, що ти жінка!

— Михайле, почекай! – зупинила сина Віра. — Ти хочеш сказати, що я на цю квартиру тепер не маю прав?

– Так, саме так. Житло моє, я в ньому залишусь, а ти можеш знову їхати до свого коханого чоловіка, якого ти одного залишити переживала і попрощатися з батьками не приїхала.

Віра з Михайлом пішли, але мати за 3 години повернулася одна.

Доньці Віра поставила ультиматум:

— Справді, справжній папірець, перевірила я.

Значить так зробимо, цю квартиру розділимо на трьох. Виставляй її на продаж найближчим часом.

На свою частину купиш якусь кімнату, тобі буде де жити.

Давай домовимося по-доброму – я не хочу застосовувати до тебе інші методи.

– Тільки спробуй! – Усміхнулася Марія. – Нічого ви не отримаєте. Я цю квартиру продавати не буду. Можеш хоч до суду йти, мені байдуже.

Дідусь дуже хотів, щоб ні тобі, ні Михайлу нічого не дісталося. Він за життя на вас був дуже ображений. Ви про нього забули — ні ти, ні мій брат жодного разу йому навіть не подзвонили, доки він по палатах лежав.

Їдь, мамо. Ти даремно приїхала. Більше можеш мені не дзвонити – відтепер я тебе матір’ю не вважаю. Стільки років я вам була не потрібна, а тепер я вас не потребую.

Віра довго виборювала батьківську квартиру, подавала до суду, намагалася впливати на дочку, але Марія не зламалася.

Михайло, коли зрозумів, що йому нічого не дістанеться, самоусунувся від вирішення цього питання.

Ні Віра, ні Михайло жодного разу не побували на могилці. За могилками бабусі та діда доглядає лише Марія.